Зроблю так, що ти будеш моїм!

Причарувавши майбутнього чоловіка, я скалічила життя своїй дитині.

Завивав холодний вітер, небо вкрилося чорними хмарами, а з напівголих дерев осінній листопад скидав пожовкле листя. Цей похмурий пейзаж за вікном назавжди врізався у мою пам'ять І навіть через роки виринав невимовним смутком і болем.

Саме того холодного осіннього дня помирала моя бабуся... Пригадую, як напівтемну кімнату заполонив запах свічок, ліків і смерті. Ана великому ліжку лежала старенька та важко дихала. Мені було лише шість років, і я багато чого ще не розуміла. Чому моїй любій бабусі не може допомогти жоден лі кар? На всі мої запитання мама тільки відмовчувалась і не дозволяла близько підходити до бабці. Так тривало кілька днів.

А одного вечора я ніби відчула, що бабуся хоче мене бачити. Крадькома зайшла до кімнати, коли нікого, крім неї, не було.

Підійшла до її ложа і довго вдивлялася в сіре зморшкувате обличчя. Аж раптом її рука потягнулася до моєї і стиснула пальці. Бабця на мить поглянула на мене німим поглядом і закотила очі. Налякавшись, я висмикнула руку і побігла кликати маму. Але було вже пізно... бабця віддала Богу душу. Чи не Богу? Над цим питанням я задумалася значно пізніше.

У МЕНЕ ВІДКРИЛОСЯ "ШОСТЕ ЧУТТЯ"

З часом я почала помічати за собою дивні речі.

Розповім такий випадок. Якось до нас у гості приїхали далекі родичі. Тітку Галю та дядька Василя я бачила вперше. Всі разом ми сіли до святкового столу, почалися розмови про родину, прожиття. Не дослухаючись, що там дорослі між собою говорять, я спокійно доїдала страву, а якоїсь миті глянула на тітку Галю, яка розповідала якусь веселу історію і щиро сміялася. "Я її бачу вперше і востаннє. Вона скоро помре", — промайнуло в моїй голові. Злякавшись, що можу накликати біду, відігнала від себе дурні думки. І цей епізод, можливо б, і стерся з моєї пам'яті, якби через півроку до нас не прийшла звістка, що тітка Галя згоріла від невиліковної хвороби. Почувши про це лихо, пригадала власні думки, але я боялася про них комусь розповісти, щоб не сварили.

Але в підлітковому віці моє "шосте чуття" допомагало. Я часто "вгадувала", кого вчителька викличе до дошки, передчувала, коли треба хвилюватися перед контрольною, а коли пронесе. Подруги, знаючи про мої вміння, часто просили напророчити долю. Але мої знання були такі хаотичні, що я не знала, що їм відповісти. А якось в одному з журналів побачила карти таро і розкладку до них. Там було все: як навчитися їх читати, що означає той чи інший знак тощо.

Це чтиво мене захопило! І на Андрія я вирішила продемонструвати подружкам свої вміння. Очі їхні вмить запалали цікавістю.

"Скажи мені, Настю, чи вийду заміж за свого Андрійка", — просила найближча подруга Іра. Я ж віджартовувалася, що тільки вчуся, тому можу помилятися. І ми домовилися, шо серйозно до мого гадан ня ставитися не треба. Ірі я сказала, шо відразу після закінчення школи вони поберуться з її коханим, будуть жити довго та щасливо, що в них народяться троє діток, і вона реалізує себе тільки як мати та дружина, а про науку можна забути. Ірі це не дуже підходило, бо вона була донькою нашого завуча, йшла на золоту медаль й однозначно мала здобути добру вишу освіту.

Побачивши, що подруга образилася, вирішила, шо наступним дівчатам буду говорити лише хороше. Та йде ж я знаю, чи взагалі правду кажу? Тому Оксані я не сказала, що побачила її самотньою, без чоловіка та дітей, а Наталі — що вийде кілька разів заміж, але щоразу шукатиме чогось кращого, бо з жодним чоловіком не буде цілком щасливою, а потім залишиться матір'ю-одиначкою.

А розклавши карти собі, зрозуміла, що нічого не бачу. Дивина та й годі! Лише з роками, стежачи задолями подруг, зрозуміла, що карти мені не брехали. Я жне надавала значення своїм здібностям і думала, що це просто гра. Лише коли закохалася вперше в житті, зрозуміла, шо мої знання можуть стати у пригоді. Як глибоко я помилялася!

ЧОМУСЬ ЧАСТО МЕНІ СНИШСЯ, НАСТЄ

...Степана зустріла в місцевому клубі і закохалася з першого погляду. Він запросив мене до танцю, а в мене ніби земля з-під ніг тікає. Ця хвиля першого кохання накрила мене з головою. І як я раніше його тут не бачила! Хлопець розповів, що живе в сусідньому селі і вперше прийшов подивитися на дівчат з іншого селища. Ми проговорили увесь повільний танець, і його шепіт мені на вухо ніби заспокоював та давав відчуття захищеності від усього світу.

Того вечора Степан проводжав мене додому, і ми ще довго не розлучалися. З ним було весело та цікаво. Ми сміялися, жартували, намагалися полічити зірки на безкрайньому небі, і я зрозуміла, що він саме та людина, з якою хочеться бути завжди разом. Решту ночі я провела у мріях та роздумах. Ніколи не вірила в кохання з першого погляду, але серцю не накажеш. Ми домовилися зустрітися наступного дня, і я з нетерпінням чекала цієї зустрічі.

Однак минав вечір, а нікого не було. Крадькома визирала на вулицю та вдивлялася у сутінки. Але марно. Степан не прийшов. Проплатакала всю ніч. Увесь тиждень чекала суботи, щоб знову пітина танці. Сподівалася на зустріч. А прийшовши до клубу, побачила, як Степан танцює з іншою дівчиною. Такого нестерпного болю в серці я ще ніколи не відчувала. Зате хлопець провів мене байдужим поглядом і міцніше обійняв дівчину поряд. Моє серце розривали кохання і злість, біль і розчарування. І ці почуття не минали ні через тиждень, ні через місяць. Я не переставала любити Степана, не зважаючи ні на що.

Я вирішила, що він буде моїм за будь-яку ціну. А найлегший спосіб домогтися свого — причарувати. На той час я вже цікавилася магічною літературою і знала багато замовлянь на любов. Почуття так засліпило мій розум, що я не думала про наслідки. І однієї ночі провела ритуал. Переконувала себе, що нічого страшного не буде. Мовляв, якщо не вдасться, то викину Степана з думок і серця та й забуду. Але, обманюючи саму себе, щодня чекала, що він постукає в мої двері.

Минув місяць, другий, і я вже зневірилася у всіх тих чарах. Але одного вечора в моє вікно хтось тихенько постукав. Виходжу на ґанок, а там Степан стоїть ніби сам не свій. "Ти мені часто снишся, Насте, і згадувати тебе почав. Може, будемо зустрічатися?" — промовив. Я ж від радості просто впала йому в обійми. Вже й забула про всілякі привороти. Подумаєш, маячня якась, він просто все зрозумів і повернувся до мене, коханої.

А через кілька місяців я зрозуміла, що вагітна. Степан запропонував одружитися. Справили маленьке весілля і зажили, як всі люди. Лише в церкві під час вінчання у мене погасла свічка. Я ж не надала цьому значення. Адаремно, може це був сигнал?

СИНУ, ПРОБАЧ!

Першу дитину я недоносила — втратила. Та й Степана після весілля ніби підмінили: чоловік уникав мене, став рідше бувати вдома, заглядав до чарки. Я сварилася, просила, благала, нічого не допомагало. І в черговій сварці він крикнув, що не любить мене і жити зі мною все одно не буде. Я ж плакала й переконувала, що то не він говорить, а горілка, а моєї любові на нас обох вистачить. Картаю себе за свій егоїзм і дурість. Але що вже вдієш. За кожен свій гріх треба відповідати.

Коли завагітніла вдруге, то моїй радості не було меж. Але син народився хворим. Діагноз ДЦП прозвучав для нас як вирок. Через рік після народження сина Степан сказав, шо не може більше так жити і нести такий тягар. Обіцяв, що допомагатиме нам чим може, але життя зі мною все одно не бачить. Моє марево під назвою кохання розтануло як дим під натиском буденності та сімейних труднощів, тому розлучились ми тихо і мирно.

Я дуже люблю свого синочка і щоразу питаю себе: а чи не несе він кару за мій гріх? Як я сміла впливати на чужу долю, на чуже життя та просити потойбічні сили повернути мені коханого?

Син навчив мене по-новому дивитися на світ. Я навернулася до Бога, щодня прошу прощення за свій гріх. А ще молюся за померлу бабусю, про яку в нашому селі був поголос, що вона відьма та чаклунка.

Для мене вона була просто рідною людиною, але десь у глибині душі розумію, що люди просто так говорити не будуть. Не треба жартувати з вогнем, дражнити потойбіччя, бо це все повернеться бумерангом. Лише тепер я це розумію — ціною здоров'я власного сина.

Анастасія

Джерело: "Моя сповідь" №10(22)