Вундеркінд

У мене нема нічого і нікого. Я пропив розум, кохану, майно - усе.

І сам не знаю, як дійшов до такого життя: колись успішний бухгалтер, нині — самотній бомж, який чекає смерті. Важко згадувати своє життя, бо від спиртного в мене вже давно затьмарився розум І зіпсувалася пам'ять. Ті, хто знав мене замолоду, ніколи б не повірили, що колишній "я" І те, на що став схожий зараз, — одна І та сама людина.

МЕНІ ВСІ ЗАЗДРИЛИ

Математичні здібності в мене проявилися ще в початкових класах. Я завжди легко розв'язував усі приклади та задачі. Мені легко далася табличка множення, тож ще малим я почав множити двозначні цифри. До речі, свої здібності завдячую батькові, адже він був відомим математиком, тож любов до цифр у мене спадкова. Та й взагалі всім завдячую татові, бо мама померла, коли мені було лише три роки...

Після школи я пішов у технікум, де вивчився на бухгалтера. Після навчання одразу ж влаштувався на роботу. У батька було багато знайомих, які працювали на заводах і фабриках. Тож завдяки моїм здібностям і "блату" мене невдовзі прийняли на одну фірму. Там керівники на мене завжди покладалися, зверталися за порадою. Згодом я отримав вищу посаду. Почав їздити за кордон, знайомився з відомими людьми. Щомісяця в мене були якісь нагороди та премії...

СВЯТО ЗА СВЯТОМ

У нас був великий дружній колектив. Разом працювали, разом і гуляли. Як тільки в когось день народження, ми влаштовували справжні забави. От на таких забавах я вперше спробував горілку. І мене наче лихий попутав. Після того майже щодня ми з товаришем після роботи забігали на пиво, а з часом — на "50 грам". Правду кажуть, з ким поведешся, того й наберешся. Почав пити — без причини, не з горя, просто. Без випивки моє життя ставало нудним. Я не хотів працювати, не було настрою. З роками не просто пив, а заходив у запої. На роботу приходив із похмілля, спізнювався, цифри плуталися у голові.

Згодом почав прогулювати. Мене терпіли тільки тому, шо керівництво товаришувало з батьком. Та з часом навіть і ця дружба не допомогла. Мене звільнили, коли я провалив відповідальне завдання. У нас тоді працювала перевірка з-за кордону. А я знову напився. Пригадую, треба було терміново здати звіти. І я здав, та майже в кожному була нестача грошей. Начальник викликав мене на килим. У моїй пам'яті і досі "живуть" його слова: "Йди звідси, п'янице. Пропив свій розум, тепер замість цифр у твоїй голові лише затхлий сморід спиртного!" Після таких слів напевне мав би схаменутися. Та щойно прийшов додому — напився. Стан алкогольного сп'яніння у мене був настільки сильний, що того вечора я опинився в лікарні. Але не через горілку. Побитого, із закривавленим лицем везла "швидка", бо мене відлупцював батько — жорстоко, а головне, заслужено.

ТРЕБА СХАМЕНУТИСЯ

Так я думав, коли повернувся злікарні. Відчував сором і велику провину перед батьком, бо жодних його сподівань я не виправдав. Тоді мені було 28. І розпочав життя з чистого аркуша. Оскільки про мене були погані відгуки, то на якусь офіційну роботу я вже й не влаштовувався. Тож пішов у майстри — робив ремонти л юдям, лагодив усіляку техніку. Усе йшло на краще, я навіть кохану зустрів. її звали Орися. Гарна була дівчина. А познайомилися з нею в магазині. Виявляється, приїхала до нас з іншої області на практику. Я тоді дивувався, я к така красуня могла приїхати в наше село...

Заради батька та своєї дівчини забув про спиртне. І було б моє життя ідеальним, одружився б, напевне, мав трійко дітей і гарний дім, якби не смерть тата. Коли в нього стався інфаркт, я знову втратив розум. На похороні напився допосиніння. Орися мене заспокоювала, просила, щоб не пив, а моя рука перехиляла чарку за чаркою. Кохана мене благала, молила і якось вирвала пляшку з моїх рук. Я, не контролюючи свій розум, схопив її і вдарив головою об двері. Тоді подумав, що вона мертва. Та, дякувати Богу, дівчина опритомніла через кілька хвилин, почала кричати, плакати. Потім стихла і пішла 3 дому. Більше я її не бачив.

Я СТАВ ЧЕКАТИ СМЕРТІ

Тоді зостався сам — п'яний, брудний і покинутий. Я тихо оплакував свого батька, хоча мені здавалося, що з моїх очей тоді витікали не сльози, а чистий спирт. Такі заснув, тримаючи в руках чарку. "Отак би і померти" - думав тоді. Коли прокинувся то вже забув, що тато помер, шо побив Орисю і шо вона від мене пішла. Забув усе. Знав тільки, що треба йти до магази ну і похмелитися. Отак знову пропив день. Тривало так довго. Згодом мої заощадження скінчилися. Я почав заставляти побутові речі, одяг. Виніс з дому усе цінне. Потім став підробляти за горілку. Комусь сміття виносив, а комусь город обробляв. Не один раз залазив у борги. Не один зуб мені через ті борги вибили, а розум так і не вернувся. Тоді мій дім перетворився на притулок для алкоголіків. Страшно згадати, що там діялося. Та мені було байдуже. У хаті пили, у хаті й блювали. Пам'ятаю, якось посеред кухні багаття розвели — ледь не лишився без даху над головою. Та ніщо мене не зупиняло. Мої роки були однаковими — удень підробляю, а ввечері все пропиваю. Я марнів на очах. Колись важив 85 кілограмів, а тепер заледве 60. Отак мене висушила горілка. Перетворився на тінь і аж ніяк не виглядав на чоловіка.

ЗГАДУЮ І ПЛАЧУ

Що відбувалося зі мною у 40, 50 років — не пам'ятаю. Горілка виїла мою пам'ять, і я нічого не можу пригадати. Дивуюся, як дожив до свого 60-літгя. Та тієї миті сталося диво. Я перестав пити. Просто, без причини, ніби ніколи й не починав. Після чергового алкогольного отруєння я дивитися вже не міг на чарку." Може, то старість? Або печінка вже не працює", — роздумував. Та ні, це було Боже змилування. Диво. Я тоді почав гірко плакати, бо в голові поставали жахливі картини мого життя... "Це був не я. Це не міг бути я..." — повторював знову і знову.

Я вже три роки не п'ю — навіть вина чи пива. Знову почав підробляти майстром, хоч сили вже не ті, але зремонтуеати холодильник чи іншу техніку мені ще до снаги. Я придбав ліжко, одяг — тепер хоч трохи став схожим на люди ну. Та пізно зупинився. У мене нема нічого і нікого. Я пропив розум, кохану, майно — все. Не знаю, що робити далі. Нікому не потрібен, нема родини, тож мене не буде навіть кому поховати. Буду просити сусідів. Та їм зла теж наробив немало, тож, напевне, зоставлять гнити у батьковій хаті... Так мені йтреба.

Іван, 63 роки

Джерело: "Моя сповідь" №10(22)