Вареники починають... І перемагають!

Чоловік кинув мене, коли я набрала двадцять зайвих кілограмів. Я записалася до спортзалу і заприсяглась: він іще пошкодує!

Про Сашка я чула дуже багато гарного від його друзів, перш німе ми познайомилися. І коли він уперше зайшов у наш офіс — одразу ж закохалася.

Не те щоб він був красень. Просте мужнє обличчя, відкритий погляд, усмішка. Але, мабуть, "рекламна кампанія" зробила свою справу — Сашко здався мені втіленням усіх дівочих мрій! Хоча я тоді вже не була зеленим дівчиськом — як-не-як, 24 роки мала. Але ще не зустріла своєї долі.

НЕ МОЖУ ПРОҐАВИТИ СВІЙ ШАНС

Наш роман розвивався дуже швидко. За тиждень він напросився зі мною у театр — чув, як я розчаровано зітхала у слухавку, коли подруга повідомила, що не зможе зі мною піти. У залі тримав мене за руку, коли відпровадив додому — поцілував. Через кілька днів він зайшов до мене, я пригостила його вечерею. Він скуштував мої вареники зі шкварками — аж очі засяяли. Заявив: "Женюся!" Я сміялася. А через тиждень він уже куштував мій борщ і планував, яку плитку покладе в мене на кухні.

Минув місяць відтоді, як ми вперше побачились. Вся наша контора відзначала день народження шефового заступника. Раптом Сашко голосно заявив, що має для всіх повідомлення. І почав розповідати, що врешті зустрів ідеальну дівчину, красиву, розумну, господаровиту, тож не може проґавити свій шанс. "Ми одружуємося!" — підняв мою руку догори — так, як суддя на рингу підіймає руку боксера-переможця.

Його друзі дивилися на мене і раділи. Мабуть, задумали нас звести давно — і от все вдалося. Я, правда, пережила шок. Адже офіційної пропозиції одружитись ніби не було — відразу це оголошення. Та Сашко запевнив, що пропозиція була. Отоді, відразу після вареників...

За три місяці ми справили весілля. Я літала як на крилах. Мені хотілося бути для коханого найгарнішою, найтурботливішою. Я прокидалася на світанку, аби випрасувати йому сорочку й приготувати улюблену смажену картопельку з кров'янкою чи запіканку із шпондером. Втікала з роботи, аби на вечерю створити черговий кулінарний шедевр, випробувати нові рецепти. На столі щоразу, як у гарному ресторані, з'являлося все — і перше, і друге, і салати, і десерти.

Він хвалив мої страви, а я сяяла. Забула про втому. Все навколо здавалося таким гарним! Для мене похід на базар перетворився з нудної повинності на цікаву пригоду. Я ходила між рядами блискучих болгарських перців, вдихала аромат бурих, жовтих, червоних помідорів, зеленої петрушки і розмарину, торкалася оксамитової шкірки персиків, гладенької — нектаринів, милувалася золотими рядами цибулі та кукурудзи, розмаїттям яблук. Гарно — як у мистецькій галереї! Екзотичні фрукти та спеції нашіптували про далекі краї, капуста наче сама простягала до мене листочки — приготуй коханому голубці! Коли я вирушала по продукти, кохання перетворювало мене на поета і живописця, на мандрівника, дослідника — не тільки кулінара.

Мені дуже подобалося творити на кухні. Щоразу випробовувала щось нове, змінювала, експериментувала. Кохання надихнуло — і я знайшла свою улюблену справу! Але за цією ейфорією якось не помітила, коли все почало змінюватись.

ТОВСТА КОРОВА!

Сашко менше жартував, менше усміхався, менше хвалив мене. Щораз частіше я чула його бурчання. Він уже не дякував за кожен делікатес — мовчки змітаєте, що подобалося, і траскав дверцятами холодильника, коли чогось йому здавалося замало. Коли до нас навідувалися мої батьки, міг піти до друзів і не вертатись навіть день-два. Почав влаштовувати мені сцени ревнощів. А потім—доскіпуватись до моєї фігури. Мовляв, товста корова.

Я глянула у дзеркало — і ахнула. Справді. Коли заміж ішла, мала 45 кілограмів. Але завжди носила просторий одяг. І якось не відчула, що він на мені вже мало не по швах тріщить. Наступного дня зважилась на вулиці на вазі якоїсь бабусі. 64 кілограми! Менш ніж за рік! Якже так сталося? Та все просто: вариш — як тут не покуштувати? Тут щипнув, там... А потім за компанію із чоловіком повечеряти...

Звичайно, мені було прикро, що Сашко мені докоряє зайвою вагою. Цеж я за турботами про нього про свою фігуру забула. Однак я себе заспокоїла. Кілька місяців дієти—і все стане, як було!

Узялася з ентузіазмом за схуднення. Накупила паростків зерна, якихось дієтичних пластівців, кефіру з гречкою. Сподівалася, коханий мене підтримає. Та він на словах — ніби за дієту. А на ділі — навпаки. Щоразу образи: "Ти чого зі мною за стіл не сідаєш? Гордуєш? А може, щось підсипала?"

Я плакала через несправедливі докори. Так мені боліло, коли Сашко на вулиці ішов на кілька кроків попереду мене — наче соромився показати, що ми разом. Ми вже не бували разом у кіно чи в театрі. А якось наш спільний друт зателефонував і став співчувати: так шкода, що ти захворіла і не можеш прийти до нас на свято... Я була здоровісінька, та промовчала.

Я намагалася схуднути, але з тими переживаннями ніяк не вдавалося. І що далі, то гірше було. Сашко заявив, що через целюліт і свої форми я його вже навіть не збуджую. Так із мого життя зник, услід за коханням та радістю від смачної їжі, ще й секс. А потім і чоловік пішов. Бо не хотів, щоб йому "товста корова" дітей народжувала.

А Я ТАКА ІДУ НА ВИСОКИХ ПІДБОРАХ

Кілька місяців я проплакала. Заїдала біль солодким—тортами, тістечками, цукерками, морозивом. Схаменулася, аж коли на мені трісла спідниця. Зважилася: ОЙ-ОЙ, 80 кілограмів! І тоді мене охопила така злість! Невже я дозволю цьому паскудникові все життя мені зіпсувати? Та нізащо! От на зло йому схудну, буду йти по вулиці на високих підборах, вся така гарна, він мене побачить і лікті кусати буде, що покинув! Але я горда — назад не прийму!

Купила абонементу фітнес-центр неподалік мого дому. І щоранку перед роботою стала ходити на тренування. Так зосередилася на своєму схудненні, що нікого навколо не бачила. І зайва вага піддалася: від моєї злості та наполегливості кілограми почали танути, нехай і помалу...

І от якось працюю я на тренажері, а за спиною — гах! Якась залізяка впала. Обертаюся — а то якийсь хлопець круг від штанги впустив на землю. Худе, нещасне, ручки кволенькі — зміряла я його поглядом. Мабуть, підкачатися вирішив. Давно пора, бо дивитись на нього боляче. Відвернулася й забула.

А за кілька днів перехопила його погляд. Захоплений. І чого б то? Я все ще "товста корова"! Хоч і дуже сильна — запросто підіймаю ту штангу, яка йому не піддалася.

Він знайшов привід зі мною заговорити. Увага мені лестила, і ми почали спілкуватися. Виявилося, що маємо чимало спільного у смаках та поглядах на життя. І схоже почуття гумору. Та якийсь час далі балачок і жартів на ранкових тренуваннях справа не йшла. Аж якось Мирко запропонував підкинути мене до роботи автом—акуратним фургончиком із намальованими яблуками, помідорами та капустою.

Розповів, що має невеличку фірму, яка займається доставкою продуктів додому, в установи та ресторани. "Отсамеяб-лука везу у дитячий садок", — відчинив дверцята. 1 я на повні груди вдихнула солодкий аромат. Так захотілося спекти яблучний торт! Мій улюблений — "Небо в роті"! Давно не стояла біля плити...

Мирко насипав яблук мені в торбинку, хоч я з вічливості й відмовлялася. Апотому не могла не запросити його скуштувати торта. Він спробував шматочок — і задоволено усміхнувся. А я дивилась, як він їсть, і думала, який він худенький. Батьки живуть далеко, жінки не має, мабуть, ніколи не наїдається досита—перехопить щось по-холостяцьки, яблучком закусить. Де жтим м'язам узятися —для них білкова їжа потрібна! Наступного дня я приготувала телятину з яблуками. Мирко їв і дякував. А мені хотілося плакати. Це ж і зі Сашком усе так починалося... Спочатку літаєш під хмарами, а потім — каменем об землю...

НАШ СПОСІБ ЛЮБИТИ

Та цього разу я була обережніша. Я вже давно зрозуміла чому в нас із Сашком не склалося. Надто швидко ми зійшлися — і надто сильно хотіли одне в одному побачити свій ідеал. А тут друзі наспівали: "Кращого не знайдеш". Ми дивилися одне на одного — і не бачили реальної людини. Тільки "рекламну картинку".

Мої зайві кілограми були лише зачіпкою, а не справжньою причиною розставання. Як не буває причиною розлучення незакрита кришка унітаза чи витискай ня пасти не з того краю тюбика. То все — лише "спусковий гачок" для роздратування. А причини — вони глибше... Просто ми так і не підійшли одне одному. Не зуміли стати одним цілим — парою, що на світ дивиться зі спільних позицій. Та й, щиро кажучи, так і не пізнали по-справжньому одне одного. Не зрозуміли, що для кого важливе, що цінне.

А з Мирком — на диво — усе складалося зовсім інакше. І я раділа, що з коханням до мене повернувся і смак до всього гарного у світі. Сірий, злий світ розквітнув барвами, заповнився ароматами. Я знову була щаслива. І ми уже разом вибирали яскраві перці й томати, яблука і кавуни. Ліпили вареники з сиром, вишнями, чорницями і пригощали друзів. То наш спільний спосіб показати їм свою любов та турботу — нагодувати чимось смачненьким. І хто скаже, що це поганий спосіб?

Зараз я вагітна. Так, у мене є кільканадцять зайвих кілограмів. Але Мирко дивиться на мене із захопленням і радісно бере мене на вулиці за руку. І ніколи не докоряє, якщо я не маю сили приготувати йому вечерю. Стає до плити і робить усе сам. Бо турбується.

У неділю я бачила на вулиці Сашка. Не мала ні високих підборів, ні стрункої талії—та, на диво, у душі не було й тіні жалю. Як я колись мріяла, шоб він пошкодував, що втратив мене і мої вареники! А при зустрічі лише усміхнулася. І по-думки подякувала йому за те, що був у моєму житті. І за те, шо пішов. Інакше я б так і не зрозуміла, шо таке справжнє кохання...

Галина

Джерело: "Моя сповідь" №10(22)