Украдене щастя моє

Украдене щастя моє

Мого чоловіка украла із сім'ї підступна розлучниця, з якою неможливо боротися — горілка...

"Моє дитинство пройшло у дитячому будинку, потім у школі-інтернаті. Як мені розповіли, моя мама померла під час пологів, а батько з горя зашив. А згодом став алкоголіком . Він хотів мене забрати з дитячого будинку, та хто б віддав дитину на виховання п'яничці? А згодом тато розбився на мотоциклі, я залишилась круглою сиротою.

Добрі нянечки 3 дитячого будинку по-материнськи віддавали мені свою ласку і тепло. Лише в школі-інтернаті я усвідомила, шо залишилась сама. Спочатку до мене приїжджала батькова сестра, а потім я стала рідко її бачити. Тітці було не до мене — сама виховувала п'ятеро дітей, чоловік її помер.

Роки спливали швидко. Мене оточували друзі, однокласники, педагоги. Саме тоді, в 16 років, я сильно відчувала, як бракує мені батьків. Дуже хотілося їхньої поради, тепла, ласки. Я нікому ніколи не казала: тато, мама. Мені ніхто не купував подарунків, дорогих речей. Я часто задумувалась над своїм життям, плакала ночами.

Потім я вступила у медичне училище, а після закінчення влаштувалась в обласний пологовий будинок. 1 нарешті зустріла людину, яку покохала, і поєднала з нею свою долю.

Любомир працював водієм міського автобуса. Він замінив мені рідних людей, яких так бракувало. Ніхто, крім нього, мене не називав Віточкою. Ми були щасливими. Ще більше щастя прийшло, коли народилась наша дочка. Дівчинку назвали Надією, бо вона наша одна надія на все життя. Щастя материнства заполонило мою душу, серце наповнилось любов'ю до двох рідних людей: Надії і Любомира. Хотілось плакати від щастя.

Надій кабула гарна дівчинка з блакитними-преблакитними очима, наче небо у погожу днину. А згодом дитина сказала свої перші "мама, тато". Яка це була радість для нас! Ми б жили й далі у злагоді та щасті, та несподівано у наш дім закралось лихо.

Чоловік почав приходити додому напідпитку. Я прощала, бо любила його. Але одного разу він'затіяв бійку. Перший раз на роботі пробачили йому, бо ж, непоганий працівник. Та коли це сталося вдруге. Любомира звільнили. Він став ще більше пиячити. Усі наші гроші пропив одразу, і почалися незгоди.

І до мене і до Надійки Любомир став погано ставитись. Пив безтями, не пам'ятав, що робить. Одного дня він почав все трощити у кімнаті, кричав і бігав за мною. Тоді я зрозуміла що унього "біла гарячка". Тітка зателефонувала у міліцію. Любомира забрали у наркологічний диспансер. Там нам повідомили, що він алкоголік ІІІ ступеня, і забрали на лікування. Я залишилась сама з Надійкою, якій натой час сповнилось два з половиною рочки. Коли чоловік повернувся, ми вирішили переїхати у село де живуть його батьки. Любомир пішов працювати і трактористом, а я медсестрою в лікарню.

Згодом чоловік знову запив. Ні батько, ні мама не змогли його зупинити.

Того страш ного вечора я працювала у нічну зміну. В лікарню привезли маленьку дівчинку. Вона була уся закривавлена, з порізаними грудьми. З черговим лікарем я кинулась до неї, і не повірила своїм очам. Дівчинка була із синім обличчям від втрати крові й зблакитними-преблакитними очима. Це була моя Надійка. Лікарі довго боролися за її життя, та врятувати так і не змогли.

Після того я довго хворіла, важко і переживала смерть моєї донечки. Чоловік теж плакав і твердив, що не вбивав дитину. Казав, що коли відчинив двері у кімнату, назустріч йому вискочив вовк, і він вхопив ножа, розправився з ним. Але то була Надійка. Лікарі кажуть, що таке можливе під час білої гарячки. Я так і не змогла пробачити чоловікові.

Тепер він у в'язниці. А я живу, немов у пеклі. Ходжу на могилу донечки, щоб вилити усі свої сльози, які назбирались за день, а потім — щоб згадати ту радість материнства, якої у мене було так мало.

За чотири роки усе розвіялось, як ранішній туман. Небо нагадувало мені Надійчині очі, золоте сонце — її смерть. Навколо розквітали сади, буяла радість життя. А моя Надія згасла. Вона вже ніколи не скаже мені "мамо", не побачу її усмішки, не віддаватиму своєї ласки, і вже ніхто в моєму житті не назве мене мамою.

Не так давно я переїхала у Хмельницьку область, взяла у дитячому будинку дівчаток-двійнят. Їхні батьки загинули в аварії. Нам дали двокімнатну квартиру. Я дуже рада, що Лілі і Галі змогла замінити рідну матір. Ми часто приїжджаємо на могилу Надійки. Ось і цього разу, коли поверталися додому, на вокзалі я купила газету "Моя сповідь" і на одній із сторшок прочитала про боротьбу з алкоголем. Стаття дуже схвилювала мене, бо нагадала про моє горе. Потяга треба було чекати ще три години, і я взялась за перо, і цоб поділитися своїм горем.

Чоловіки, що ж ви робите з нами?! Через горілку я втратила спочатку батька, а потім — чоловіка і дитинку. Горілка забрала у мене все найдорожче. Тож нехай схаменуться ті. хто заглядає у чарку. Від імені всіх жінок — благаю вас!"

Вікторія Холопчук

Джерело: "Моя сповідь"