У моєму домі оселився янгол

Усиновіть його, бо він нікому не потрібний... малий сліпий і ніколи не буде бачити.

Я стала мамою у 40 років. Разом зі своїм сином я ніби замово вчуся ходити, розмовляти, їсти. Це він мене навчає всього. А як приємно, коли на дитячому майданчику такі ж мами кажуть: "Сашко — ваша маленька копія".

Знаєте, насправді так воно і є, хоча я не виношувала його дев'ять місяців, не народжувала у муках і не чула першого крику. Свого хлопчика я усиновила. Та ріднішої людини у моєму житті нині немає.

Іще зовсім юною дівчиною я дізналася, що ніколи не матиму дітей. Тоді не усвідомлювала, як це серйозно. А вже коли виходила заміж, про все розповіла своєму чоловікові. Він не здавався, казав так: "Медицина не стоїть на місці, будемо лікуватися, стукати в усі двері, і нам напевно десь відчинять".

Після заміжжя я, наче Попелюшка, потрапила з багатодітної сім'ї, де молодші вічно доношували речі старших, та шматок хліба ділили на сімох, у справжній рай. Двоповерховий будинок на п'ять кімнат, автівка, гроші, які можна не боятися втрачати, і головне — безмежна любов та турбота чоловіка. Ми подорожували, відвідували дорогі ресторани, пили напої, про існування яких я ніколи навіть не чула. Згодом разом із чоловіком почала займатися бізнесом. Справи йшли вгору. Саме тоді ми звернулися до лікарів. Та у всіх чули однаковий вирок: "Непліддя".

В один із днів, коли у великому будинку було особливо порожньо і самотньо, я пішла прогулятися містом. І досі не можу зрозуміти, як це сталося, але я опинилася біля Будинку малюка. І завмерла біля воріт: на подвір'ї гралися малята. Двоє хлопчиків завантажували в іграшковий камаз без коліс пісок, дівчатка садили на лавиці ляльок, якась дівчинка збоку гірко плакала, але на неї ніхто не зважав. Виховательки гомоніли про щось своє. Біля них у ряд стояло кілька візочків з немовлятами, які спокійно спали. Я підійшла ближче, коли один з малюків прокинувся, став кректати і перевертатися.

"Пробачте, можна його взяти на руки?" — запитала дуже невпевнено.

"Беріть, якщо хочете", — відповіла вихователька.

Я пригасла до грудей дитинча, а з очей градом полилися сльози. Не могла спинитися, вдихнуги, поворушитися. Шестимісячний хлопчик тихенько сопів на моїх руках, а я розповідала вихователькам свою історію життя.

"Усиновіть його, бо він нікому не потрібний, — раптом

-Малий сліпий і ніколи не буде бачити. Нині сім`ям не потрібні інваліди".

Я наче отямилась. Вирішила: будь-що вилікую його. Уже того ж дня була в директора Будинку малюка і дізнавалася, які документи треба зібрати для всиновлення. А ввечері, окрилена, розповіла про все чоловікові.

"Я мушу це сказати, хоча тобі, можливо, буде боляче, — попередив він. — Перш ніж усиновлювати, варто обстежити дитину. Ми повинні знати, що з ним і які шанси".

Разом із працівником Будинку малюка ми поїхали до Києва. Я не відпускала хлопчика з рук. Важкий день обстежень, здавалося, тривав вічність. Висновок лікарів був страшний: у малюка неоперабельна пухлина мозку, через це він осліп. "Далі буде тільки гірше, — сказав лікар. — Він не зможе ходити, говорити... Подумайте, чи варто брати на себе такий тягар..."

Понад рік я була у страшній депресії. Майже щодня ходила провідувати свого маленького сліпого хлопчика. А йому на очах ставало гірше... І ось одного дня зателефонувала вихователька й повідомила, що дитина померла. Тоді мені здалося, що я померла разом із ним. Усе стало не цікавим — поїздки, друзі, книжки... Хотілося сидіти в кутку і дивитися на одне-єдине фото, яке залишилося мені на пам'ять про дитину, усиновити яку в мене не стало сміливості. І я дуже картала себе за це.

Час минав і лікував рани. Ми знову жили звичним життям і, здавалося, змирилися із тим, що наша сім'я назавжди складатиметься тільки з нас двох. Але недарма кажуть: досить відпустити мрію — і вона здійснюється.

Уночі мені наснився незвичний сон. Янгол простягав до мене рученята і благав: "Мамо, візьми мене до себе". Я прокинулася серед ночі й більше заснуги не могла. Вранці ми з чоловіком поїхали до Будинку малюка шукати свого янгола. Він міцно спав у ліжечку, смішно посмоктуючи пальчик. Худенького, біленького малюка залишила тут 15-річна породшля разом зі своєю мамою. Вона написали відмову, і жіночки попросили ніколи не нагадувати їм про цю дитину. А я дивилася на нього і не могла відвести погляду.

Відтоді не минало жодного дня, аби я не заходила в гості до свого Сашка. Ми разом гуляли , я читала йому перші книжки, співала колискові. У цей час соціальні служби обстежували умови нашого проживання, а психологи вирішували, чи можна довірити нам дитину. Через півроку, які здавалися мені вічністю, суд дозволив нам стати батьками хлопчика.

Із Будинку малюка чоловік забирав нас із синим як із пологового.

І хоча Сашкові минув уже рочок, він важив усього сім кілограмів. Малий міцно обіймав мене за шию і час від часу казав: " Мамо, ти тут?.." Ані він, ані я не могли повірити в те, що більше ніщо не зможе нас розлучити. А чоловік під'їхав до воріт лімузином та з величезним букетом білих троянд. "Сьогодні ми стали справжньою сім'єю!"—сказав він.

Нині не можу натішитися кожним днем, проведеним із синочком. Немає нічого кращого, ніж бути в декретній відпустці! Подруги питають, чи я висипляюся. Висипляюсь! Сашко не звик, аби вночі його носили на руках чи заспокоювали. У першу ніч я прокинулася від того, що він сів у своєму ліжечку. Я розплющила очі й спостерігала за тим, що ж буде далі. Він сам погладив себе по голівці, щось промуркотів, наче беззахисне кошенятко, ліг на бік і, посмоктуючи пальчика, заснув. А мені ще довго не спалося від радості, що біля мене маленький ангелик.

Трохи важко було привчити Сашка брати їжу в руки. Це дивно, але коли в Будинку малюка їх годували, навчили закладати руки дозаду і відкривати рот. Так, вважали тамтешні працівники, діти самі не забрудняться і нічого навколо себе не забруднять. Тож коли кликала синочка їсти, він автоматично виконував ці рухи.

"Дай мамі ручку, ось тобі печиво - тримай і їж", — пояснювала я синочкові. Він дивився на мене здивовано, і брав зі страхом. Коли я його хвалила, дуже тішився. Тож уже за два тижні Сашко почав самостійно їсти ложечкою.

Через місяць ми охрестили сина. Вихователі казали, що коротенький обряд хрещення у Будинку малюка проводять над усіма дітьми. Тож ми не змінювали його імені, але провели обряд тільки для нього. Обрані йому хрещених, запросили священика, накупили багато подарунків.

Через рік-два ми з чоловіком хочемо удочерити дівчинку. Бо на власному досвіді переконалися, що немає своїх і чужих дітей. Кожній дитині потрібні мама і тато, котрі можуть огорнути їх теплом, любов'ю і захистом . Думаю, разом із дитиною в домі з'являється янгол, який береже сім'ю від біди.

Ольга П.

Джерело: "Моя сповідь" №10 (22)