Ти спиш зі старим дідом!

У вісімнадцять я вийшла заміж за ровесника батька

"От знав я, що не треба було тебе у велике місто відпускати, згулялася моя дочка!" — тато кричав так, що, здається, й сусіди чули. А мені хололо серце, коли думала, який вибір доведеться зробити...

Дитинство і юність, аж до вступу в університет, я провела у рідному сел і. Нє безвиїзно, бува-.та і в столиці, і па екскурсіях різних, і всанаторі-ях. Але загалом постійно жила з батьками.

Село наше гарне: є поліклініка, школа і магазинів кілька. І на дискотеку є куди піти. Працювати люди мають де. Сусіди дружні. Та я відчувала, що хочу чогось більшого. Хочу до великого міста, до незнайомих облич на вулицях, до великих можл ивостей! Тому й старанно вчилася. розуміюч 11, що це чи не єдиний шанс на зміни. А коли вступила до Києва, ще й на бюджетне місце, радості не було меж!

Перший курс я провчилася, не відриваючись від книжок. Часом подруги кликали на дискотеки, а хлопці на побачення. Я відмовлялася. Жила в гуртожитку, в одній кімнаті з найкращою подругою Аліною. Ми обидві були провінціалками зі схожими поглядами на життя, з приблизно однаковими статками. Обидві хотіли залишитися в Києві. Тільки я була впевнена, що для того слід зосередитись на навчанні. А вона вибрала інший шлях: вдало вийти заміж. І перебирала кавалерів у пошуках достойної кандидатури.

І ТОБІ ПРИНЦА ЗНАЙДЕМО!

Перед зимовою сесією на другому курсі я помітила: щось змінилося. ПеребірливаАлінка стала вертатися додому хіба раз на два дні. Телефонувала, що з нею все гаразд, — і пропадала. Пари прогулювала. Аякприбігала, аж світилася. "Вхопила удачу за хвіст!" — похвалилася якось новеньким мобільним телефоном. Згодом прибігла у дизайнерській сукні, недбало кинула на ліжко недешевий планшет.

— Питаєш, чого я така вся загадкова? — співучим голосом казала, кружляючи по кімнаті, поки я мовчки намагалася читати конспект. — Чуєш? Чому не питаєш? Ну добре, і так розповім. Я закохана. Взаємно і вдало!

- Черговий "мажор"? Дивися, таткові гроші й скінчитися можуть! Сядь і повчися, екзамен завтра,—спробувала заспокоїти подругу.

- Тут все складніше, мала. Він — бізнесмен, має власну справу, будинок чудовий, грошей купу, машину, ах, яку машину! Ну аще-е-е... Колишню дружину, двох дітей і важкий характер. Але з цим я можу миритися, доки мене на руках носить!

Безтурботно розсміялася і вляглася на ліжко, задерши на стіну стрункі ноги.

А за якийсь час, помовчавши, вкрадливо почала:

- А чого це ти все сама та й сама он уже який місяць?.. Ба, яка зла стала. А то все гормони, подруго. Погуляла б з нами. Дивись, і тобі якого принца знайшли б ненароком.

—Ага, півстолітнього віку, — скептично пирскнулая.

- Чому одразу п'ятдесят? Моєму Руслану сорок три. Чоловіку розквіті літ, між іншим! Досвідчений, мудрий, вміє догодити жінці... Адругвід нього ще й молодший. І в банку на високій посаді!

- Що за друг? Ти кому там чогось нашепотіла вже про мене, звіднице? Я ні на що не підписувалася!

—А я ні про шо й не прошу. Я вимагаю! — розсміялася Алінка. - Святкувати успішно складену сесію будемо з ними!

— Чому ти вирішила, що у тебе вона буде успішною, прогульнице?

— А вона у мене вже в кишені, — підморгнула подруга.

Сесію ми обидві склали на "відмінно". І я таки пішла з Аліною в ресторан. Відразу їй сказала, що не питиму, ні до кого додому не поїду... Так я й зустріла Богдана.

МЕНЕ ТАКОЖ СЮДИ ЗА ВУХА ПРИТЯГЛИ

Він мені одразу сподобався. Так, вигляд мав на свої сорок з гаком. Але щось у ньому притягувало. Я потім зрозуміла, що річ в очах: погляд добрий, проникливий, трохи печальний, що особливо було помітно, коли він усміхався.

— Не хвилюйтеся, я все розумію, — сказав заспокійливо, ледь нахилившись до мене. — Мене теж сюди за вуха притяг-ли, тож просто гарно проведімо вечір, гаразд?

Скільки вечорів ми провели разом після того — не злічити. Ні, Богдан не тягнув мене до ліжка, якщо ви одразу про це подумали. Ми бували на виставках, у цікавих кафе, ходили на вистави. Він показував мені Київ, якого я ніколи не знала. Він відкривав мені світ. І я прихилилася до нього душею.

Звісно, начиталася книжок з психології, і там такі ситуації, коли дівчина закохується у набагато старшого чоловіка, часто пояснюють ЇЇ невдалими стосунками з батьком. Можливо. Богдан ставився до мене зовсім не так, я к мій батько звик ставитися до мене чи до матері. Батько маму морально утискав. Він чоловік суворий, грубий. Перед ним всі навшпиньки ходили, і говорили ледь не пошепки. А подяки чи похвали від нього дочекатися дуже важко. Навряд чи мама була щаслива жінка.

Богдан же був галантний, делікатний, уважний. У ньому не було неповаги, поспіху чи невпевненості. Поруч з ним мене огортав спокій. Через два місяці ми стали близькими. І я була ініціатором. Абсолютно йому довіряла. А згодом я до нього переселилася. Кімната в гуртожитку лишалася за мною, але бувала я там дуже рідко.

Так минуло два роки. Той Руслан Алінку давно покинув, вона перезустрічалася вже з багатьма іншими. Знову в пошуках... А я все живу з Богданом у його квартирі.

Все складалося дуже гарно. Крім одного: я не могла розповісти про нього батькам. Вони будуть проти, розуміла я. Мама, може, й послухала б, але тато... Ох, як тато кричав би! Тому я їм не розповідала. А коли Богдан намагався з ними поговорити, у мене то "телефон вимикався" , то "тато був на роботі", то "мама спала". Аж врешті коханий сказав: "Гаразд, я не наполягатиму, маленька брехунко. Познайомиш, коли сама того захочеш. Але все-таки, краще сказати їм правду.

У мене з'являлися нові речі, дорогі аксесуари. Я подарувала батькам ноугбук, віддала свій старийтелефон. Усе це пояснювала тим, що встигаю працювати поза навчанням. Батьки вірили, пишалися мною. А я собі жила, як жилося.

— Таню, виходь за мене, -сказав він, пригортаючи мене в ліжку одного ранку. — Я люблю тебе. Не думав, що ще на таке здатний, але... Послухай, мені сорок два. Я ще можу з тобою виховати дітей, поставити їх на ноги. Може, ти вже думала шукати собі молодшого?

Я заперечливо похитала головою.

— Наші діти матимуть усе! — казав далі Богдан. — А колина-стане час... з ними залишишся ти. Сама. Але ви ніколи не будете бідувати. Я про вас потурбуюся. Я хочу сім'ю, Таню. З тобою. Подумай.

Я давно чекала цього моменту. І все ж Богданова пропозиція вибила у мене землю з-під ніг. Доведеться все розказати батькам. Що з того вийшло? - Скільки? Сорок два? Чи ти здуріла? — почула я гучний батьків бас із сусідньої кімнати. Я все спершу розповіла мамі. Вона, якщо й не схвалила, взнаки не подала. Тихенько спитала лише, чи я не вагітна. Сказала, що спробує поговорити з батьком без мене. І щойно я почула, що спроба була невдалою.

— Я виховував доньку, а виростив повію! — розлючений батько увірвався до моєї кімнати. — То ти ці телефони-шма-рофони он як "назаробляла"? Ти хоч венеричної інфекції не підчепила? Абортів не робила? Ая казав мамі, каза-а-ав, що ще наплачемося з тим Києвом... Отже, головою заробляти не навчилася? Легше ноги розставити? Скільки таких в тебе було? Двадцять два роки! Двадцять два роки різниці!

Мої сльози завжди дратували батька. Ідучи на цю розмову, я боялася розплакатися перед ним. А тут раптом відчула глуху впертість. Не боязнь, не розпач, а впевненість, що зараз усе вирішиться.

— Так, він старший. А я не повія, як ти мене назвав. І вчуся добре. Я розумію, що тобі важко це збагнути, але ми любимо одне одного.

— Любите? Та що ти про нього знаєш? Десь має жінку й четверо дітей, а сам живе з молоденькою дурепою!

— Дітей нема. Дружина була. Померла. Тату, він мені свідоцтво показував. Він не бреше. Між нами все чесно. І річ не в різниці у віці, не в сексі, не в грошах...

— Ти спиш зі старим дідом!

— Не дід, а твій одноліток, — тихо виправила я. І одразу пошкодувала, бо тато вмить почервонів.

— Так, одноліток! І я йому ще пику начищу. Не буде весіллю. Мого благословення не матимеш!

— Тату, мені вже минуло вісімнадцять. І рішення я прийняла. Просто не хочу, щоб ви лишалися осторонь мого життя. І Богдан дуже хоче познайомитися. Не відкидай нас.

— Я своє сказав! — тато вийшов з хати, грюкнувши дверима. Того вечора віндодомуне прийшов.

Відтоді я його не бачила й не чула вже п'ятий місяць. Мама нишком зі мною спілкується. Рідко, але дізнаюся від неї новини. Каже, тато про мене й чути не хоче. Заборонив будь-кому розказувати, шо я заміж ийшла. А вона йому перечити не може.

Ми з Богданом одружилися. Влаштували невеличку вечірку для найближчих друзів. Не так я уявляла своє весілля. Мріялося , що і батьки на ньому будуть. Але я досі впевнена, що вч и н и -ла правильно. Врешті, це ж моє життя, мені його будувати.

А тато... Серце не камінь, кажуть. Може, хоч із внуком захоче познайомитися. Побачить, яка я щаслива, — і зм'якне. Я вірю!

Тетяна Ворожбит

Джерело: "Моя сповідь" №10(22)