Статусний подарунок

Коли співробітник попросив мене придбати дорогий годинник для його дядька, я й не підозрював, що це зруйнує моє життя...

Донедавна я був цілком задоволений своїм життям та кар'єрою. Заступник директора, фірма наша хай невелика, але прибуткова, колектив дружний, закордонні відрядження кілька разів на рік. Нині залишається тільки лікті гризти. Все це і власну репутацію я знищив сам.

Одного дня на перекурі підійшов до мене співробітник. "Дрібна сошка" у нашій структурі — його ще "старшим куди пошлють" поза очі називали. Виконував різні доручення начальства, бухгалтерії, документи туди-сюди возив, заробляв — мізер.

"Я чув, ти наступного тижня до Швейцарії летиш, — каже.

— Не відмовиш у проханні? У мого дядька невдовзі ювілей, 60 років. Хороший чоловік, чесний, директором школи працює. Ніколи й копійки хабара не взяв! Часто жартує: "Такі, як я, на "мерсах" не їздять, "ролексів" не носять". А ми тут із родиною та з колишніми його учнями порадилися і вирішили на ювілей його здивувати. Подарувати справжній "Ролекс".

Золотий! Бо ж справді заслужив. Але боїмося у нас у магазинах купувати, раптом фальшивку підсунуть? Можеш у Швейцарії купити? Там точно не надурять!"

Краще б я відмовився. Але Василь так просив, так дядька нахвалював. Зрештою я погодився. А Василь наголосив, аби я нікому не обмовився про це. Мовляв, не хоче, аби інші пліткували. Всі ж знають, що зарплата у Василя невелика, а тут — золотий "Ролекс" купити просить... Поклав я гроші — майже 10 тисяч доларів — на картковий рахунок і полетів до Цюріха.

Проблем із купівлею годинника не виникло жодних — зайшов у фірмовий бутик, назвав суму, на яку розраховую, попросив "Ролекс" із золота. Продавець витягла з вітрини справжнє диво — елегантний, сталь із золотом, тонкі лінії циферблата, витончені стрілки. Цей годинник не кричав про своє багатство, він уособлював стриману гідність. Жодної вульгарності! Я а ж замилувався. Теж такий захотів...

Забрав у магазині всі чеки, документи на дорогий часомір. Запакували його у розкішну коробочку. Але я не міг втриматися, аби в готелі її не відкрити. Витягнув годинник, приміряв на руку. Краса така! Закортіло піти з ним на вечерю зі швейцарськими колегами — якраз до нового костюма пасує.

Пішов. А потім кілька днів не знімав із руки. Мав би гроші — побіг би до магазину на подарунок іншу модель купувати. Але я не мії собі дозволити такої дорогої речі. Я ж кредит за машину виплачую, діти у приватній школі вчаться, у квартирі ремонт робимо...

Аби натішитись дорогою цяцькою, надягнув її ще й на час перельоту. Поки летіли з Цюріха до Мюнхена, раз десять дивився, як плавно повзе циферблатом секундна стрілка. На це звернув увагу мій сусід у літаку. "Гарний", — схвально кивнув головою. І відкотив манжет сорочки, демонструючи такий самісінький "Ролекс". "Новенький?" — спитав. І коли я сказав, що щойно купив годинник, запропонував його "обмити". Кілька доз віскі — і сусід уже розповідає мені про те, як емігрував свого часу з Москви до Мюнхена, як одружувався, як розлучався. А потім перейшов і на справи бізнесові. Підморгнув мені хитро і запропонував знайти 10 відмінностей — ну або хоч три — між нашими годинниками. Я здивувався: які відмінності, це ж та сама модель?

Михайло розсміявся: "А ти дивись уважніше. У тебе — годинник за 10 тисяч "баксів". А у мене — за сотню. То і є мій бізнес. Продавати дороге—дешево". Я з недовірою узявся розглядати його часомір. Ну, не бачу жодних відмінностей! Михайлів теж виглядає, наче новенький. Мабуть, то він так жартує! Сусід запропонував мені купити його годинник за сто доларів, мовляв, у нього таких на продаж цілий ящик. Я піддався спокусі. Подумав, що справжній "Ролекс" усе одно собі дозволити не можу. А цей же так само виглядає — ніхто підробки не відрізнить!

Коли повернувся додому, мене почав гризти зісередини маленький гидкий хробачок заздрості. Мовляв, навіщо якомусь директорові школи з районного містечка справжній "Ролекс"? Чи він може взагалі оцінити таку коштовну річ? Може, покласти у ту розкішну коробочку підробку — з усіма документами и чеками, а справжній залишити собі? Зрештою, той хробачок таки виграв поєдинок проти совісті. І я віддав Василеві пакунок із фальшивкою.

А за кілька днів ми відзначали день народження нашого шефа у ресторані. Бенкет був грандіозний — усе ж таки 50 років! Скинулися на подарунок по півзарплати. Чоловік чудовий, для нього не шкода! Але що даруватимуть, тримали в секреті, аби шеф раніше часу не дізнався.

І от уявіть собі — кульмінація свята. Виносять подарунок. Оту коробочку з фальшивим "Ролексом". Урочисто надягають на руку, аплодують іменинникові. Жартують, що не підробка — он Сергій Васильович власноруч із Швейцарії доставив. Я стою ні живий, ні мертвий. Шеф радіє, плескає мене по плечу. Аж тут підходить до батька 15-річний син — поглянути на подарунок. Тримає у руках. Дивується: "А хіба у цій моделі кварцовий механізм? Має бути механіка! А тут точно "кварц", он як стрілочка секундна смикається!"

За мене були усі документи — чеки, гарантія. Шеф запевнив, що мені вірить. Як доказ кинув годинника у воду — за описом, той "Ролекс" мав бути водонепроникний. Але ж не ця копія!

Я тоді втік. Не зміг відбріхуватися, що у бутику мені продали фальшивку. Передав шефові оригінал разом із заявою на звільнення. Співробітники — уже колишні — зі мною не вітаються. Все місто про мене пліткує. Доведеться, мабуть, переїздити, аби десь знову все спочатку...

Сергій В.С, 41 рік

Джерело: "Моя сповідь №14(24)"