Собачий няня

Мій господар, коли я не вгледів його породистої собаки, мене ледь не застрели.

За освітою я — зоотехік, але вже десять років працюю будівельником. Штукатурю, мурую, кладу паркет - будь-що, аби добре плптили. До Москви поїхав за рекомендацією мого швагра Михайла, там ми з бригадою ціле літо й осінь зводили дачу одному столичному олігарху.

Будівлю охороняли кілька собак, і якось одна з них, вівчарка Альма, сильно поранила собі лапу. Бідака стікала кров'ю, але ніхто з моїх напарників до неї підступитись не наважувався. Бо та Альма така люта, що нікого з чужих до себе не підпускала. А я виріс на селі, де всякої живності було повно, кілька разів своєму псові, коли його сусіди отруїли, шлунок промивав. Та й зоотехніком зо п'ять років відпрацював. Одне слово, врятував я Альму. Коли рану їй зашивав, лапу перев'язував, величезна псюра навіть не загарчала на мене.

Позаштатний завгосп господаря військовий пенсіонер Петро, дізнавшись про цю історію, дуже хвалив мене. Казав, що його пан усім, і йому в тому числі, голову зніс би за Альму. Наказав усім під загрозою звільнення ніколи більше не кидати до смітника консервних банок—через одну з них Альма потерпіла. Азі мною особисто надалі був підкреслено привітний. Приїджаючи, по-дружньому потискав руку, довго розмовляв. Так з'ясувалося, що він — мій земляк, і в нього, як і в мене, прізвище Гнатюк. Тільки вже років тридцять, як він не живе в Україні.

Коли ми закінчили свою роботу й отримали розрахунок, земляк несподівано запропонував мені підробіток. Але дуже незвичний.

Виявляється, Петро з дружиною Наталею зібрався на курорт на два тижні. Але нікому було доглядати їхню собаку — десятимісячну таксу Мусю. У звичайній ситуації, пояснив Петро, за певну платню вони доручили б це сусідці-пенсіонерці. Так робили завше з попередніми собаками, але цього разу бояться, що старенька може недогледіти Мусю — у собачки, як на зло, розпочався "шлюбний період", і за нею полюють усі пси в районі. А доглядати Мусю треба пильно — вона дуже породиста. Через рік її планують звести з расовим кобелем.

Не знаю, чому я на таке підписався. Гроші наче заробив нормальні. Вдома дружина Галя і троє дітей чекали мене з подарунками. Але мені дуже лестила довіра Петра (це ж не боїться пустити до своєї хати) іте, що він до мене звертався по-братськи. Та й шкода його трохи було: "Уявляєш, брате, — вмовляв він, — ми з Наталкою два роки мріяли про цю поїздку, заздалегідь квитки придбали, зі знижкою, і готель забронювали, а тепер це все — котові під хвіст?"

Я подумав: це лише 14 днів. І нехай Петро мені за них заплатить стільки, скільки олігарх платив за два дні роботи, але ж хіба працю на будові можна порівняти з обов'язками собачої няньки? Уявив собі: відісплюся у нормальному ліжку, в міській хаті, а не в будівельному вагончику, від'їмся на домашніх харчах... А земляк мені ще й обіцяв настуї тої весни роботу в Підмосков'ї підшукати. Одне слово, я погодився. Удома Петро гордо показував мені свій мисливський арсенал, окрасою якого була раритетна німецька рушниця "Merkel". Цей карабін, вихвалявся Петро, придбав у колишнього господаря його теперішньої квартири за безцінь — за 2 тисячі доларів. У Гнатюків була і спеціальна комора, в якій три мали мисливські трофеї — здебільшого вичинені тушки лисиць (здобич попередньої такси, пса Бельведера).

Тепер на полювання Петро ходить рідко — робота на олігарха забирає дуже багато часу, та й замучила подагра. Виїзди за місто закінчуються переважно пікніками. Але контакти з друзями-мисливцями підтримує. Вони вже записалися у чергу на майбутніх цуценят його собаки. "Немає кращого мисливця на лисицю, ніж такса, — погладжуючи Мусю, запевняв Петро, —це звір, а не пес".

Муся — останнє щеня Бельведера. Гнатюки взяли її через два місяці після того, як улюбленця приспали: бідаку паралізувало внаслідок сутички із сусідським стафордширом. І саме Муся, за задумом Гнатюків, мала принести їм прибуток, народжуючи суперцуценят із мисливськими генами. Але для цього собаку потрібно добре годувати, забезпечувати їй щоденні фізичні навантаження, берегти від травм. І від невідповідних самців, що не менш важливо.

Перед тим, як їхати в аеропорт, Гнатюки лишили мені цілий список правил, як я повинен доглядати їхню улюбленицю, готувати їй сніданок, обід і вечерю, давати звичайні вітаміни і спеціальні, що зміцнюють хребет. У маленькому (собачому) холодильнику на поличках стояли коробочки з охолодженим курячим і телячим філе, морозилка була заповнена індичими потрухами. Окремо стояли баночки з чорним і червоним рисом (чорний додавати до білого м'яса, червоний — до червоного), сушеною морквою та петрушкою. Побачивши все це багатство, я відразу зрозумів, що голодним найближчі три тижні ходити напевно не буду.

Із руденькою Мусею ми подружилися не відразу. Перші два дні вона спостерігала за мною, особливо пильно придивлялася, коли я діставав з "її" холодильника харчі й розігрівав їх. І їсти йшла не відразу — мабуть, вагалася, чи варто брати їжу з чужих рук. Та на третій день нашого спілкування такса вже довіряла мені. А мене цілком влаштовувало "собаче" меню, особливо червоний рис із телятиною. Я, щоправда, додавав до неї чимало кетчупу. А індичі шлунки готував за власним рецептом: довго вимочував їх у воді, а потім тушкував зі сметаноюта базиліком. На гарнір до "пупків" собі я варив макарони, і собачці вони також дуже смакували. Щоправда, після спагеті я влаштовував Мусі довшу, ніж зазвичай, прогулянку, щоб спалила зайві калорії, або гру з м'ячиком. Одне слово, ми чудово проводили час.

Єдине, що псувало мої "канікули", то це надмірна увага до Мусі сусідських псів. Хоча для наших прогулянок я вибирав місця безлюдні, але в парку впродовж дня гуляє повно "собачників". Зокрема, і таких, як я, найманців — здебільшого студентів. Притім нарівні вигулюють як породистих псів, так і відвертих двор-тер'єрів. З господарем одного з них, Туза, ми подружилися.

Полковник у відставці Валера добре розумівся на спорті, особливо на футболі, знав дати всіх визначних міжнародних матчів, і мені було дуже цікаво з ним розмовляти. А ще він завжди носив із собою "генеральську" флягу з хорошим коньяком, який зігрівав у прохолодну погоду.

Поки ми грілися, Туз активно загравав до Мусі. "Не бійся, він її не візьме, — заспокоював мене Валерій, — вони конституційно одне одному не підходять. У Туза надто довгі лапи, ця "таксистка" йому — не пара. Нічого у них не вийде". І ми поблажливо спостерігали за легким фліртом наших собак.

Але одного дня ми так забазікалися, що не помітили, як невинні підстрибування Туза та легкі покусування перейшли у щось серйозніше. "Валерію, але ж твій Туз — справжній йог! — раптом почувся регіт якогось із "собачників", — дивися, як він до сучки прилаштувався!" Сиплячи матюками, ми кинулися до закоханої парочки. "Ваню, ти не бійся, вони нічого не встигли", — кричав мені наздогін захеканий Валерій, коли я, схопивши розчаровану Мусю на руки, під зловтішний сміх і оплески інших "собачників" втікав з парку. Це ж треба в таку халепу втрапити, коли лише ніч лишалася до приїзду Петра з Наталією!

Удома я вимив Мусю собачим шампунем, висушив феном і з жахом став чекати на повернення господарів. Щиро кажучи, я хотів приховати прикрий факт свого недогляду. Сподівався, що Муся з першого разу не завагітніє, і ніхто ніколи не дізнається про її сором. Але не встигли Петро з дружиною вийти з таксі, як сусідка, якій секс-новину повідомила колежанка — господиня мальтійської болонки, відразу доповіла їм протрафунок.

Мене виставили за двері, — ясна річ, нічого не заплативши. Торбу з одягом Наталя просто викинула мені вслід. Відверто кажучи, я досі вважаю дивом те, що вижив. Петро був такий розлючений, що цілком міг застрелити мене. Багряний від гніву, земляк бігав по коридору і кричав: "Та за цю собаку я тебе каструю, тварино! Зіпсував такий генотип!" Я почувався ідіотом-збоченцем, наче це я позбавив цноти Мусю. Наталя заспокоювала чоловіка, як могла, щось говорила про овуляцію, яка в собачки ще настала. А бідачка такса сховалася під шафу і, здавалося, вмирала там від сорому й жаху.

Вільно видихнути я зміг лише тоді, коли мій потяг минув російську прикордонну станцію Хутір Михайлівський, і ми в'їхали на територію України. Уночі мені ввижався Петро з його "Меркелем", цілився в мене... Нікому з рідних, а друзям і поготів, своєї історії я досі не розповідав. Але, можливо, вона стане уроком для інших заробітчан: не беріться за справу, якої не знаєте. Не довіряйтеся кожному, хто потискає вам руку і називає другом.

Іван, 38 років

Джерело: "Моя сповідь №14(24)"