Сліди Бога на піску

Я могла вже здатися і стати калікою. Але Господь врятував мене

"Бачити тебе не хочу"! - такими були мої останні слова до рідного тат, кинуті сперемердя. Отак я відреагувала, коли вкотре він не пустив мене на дискотеку. Вимкнула мобільний телефон і втекла через вікно, гуляти поночі. Коли повернулась надранок, тата іже не було. Серце...

Я розкаялася, але пізно. Ненавиділа себе за те, що грубіянила батькові, ніколи йому ні за що не дякувала. І вже не подякую... Тяжко захворіла, з очей ішов гній. Лікарі не знали, що й думати. А я знала, що просто не хочу жити. Я хотіла хворіти. І померти—як тато.

ДОРОГА ПОТРЯСІНЬ

"Дівчино, ви ціла?" — підлітає до мене хлопчина. Я лежу на кризі, морщуся від болю. Вивихнувши руку на ковзанці, познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.

У грудні 2001 року він зробив мені пропозицію. Ачерез три дні в мене опухла шия. Страшенно, температура під сорок. Зробили мені тоді аналізи і сказали: "Збирайся в гематологію — лейкоз". Ось тобі й заміж, ось тобі й дитинка, ось і майбутнє! Світ завмер. Тільки думка —смерть. Ну й добре, я ж її заслужила!

Мама качалася по підлозі й голосила. .. Але виявилося, що лікарі помилилися. У мене був мононуМама качалася по підлозі й голосила. .. Але виявилося, що лікарі помилилися. У мене був мононуклеоз, лікувалась в інфекційному відділенні. Тут, у лікарні, я зрозуміла, наскільки черствою була, скільки злості назбирала в душі. Багато молилася. Вийшла звідти окрилена.

Почала готувалася до весілля. Але рідна мама всадила ножа у спину. Не подобався їй Тарас. Як попросили благословення — спершу відмовила. Та я вирішила, як відтяла, — не слухатиму.

2005 року захистила кандидатську дисертацію, почалися тривалі пошуки роботи. Та несподівано вагітнію і тішуся, що стану мамою. Але однієї страшної ночі прокидаюся у калюжі крові. А я вже вишивала тобі сорочечку, моя дитинко...

І знову — небажання жити. Книги і молитви не допомагали. Дітей не хотіла вже, а потім і не виходило. Дуже посварилася з мамою, коли почула від неї: "Тарас винен, не беріг вагітну дружину!" Та й чоловікові батьки почали дошкуляти, навіщо йому дружина, якщо дитини народити не може. І я стала дорікати чоловікові, що не вміє за мене постояти. Замість пригорнутися — відчужувалася. Озлобленість, біль, погорда і ревнощі підточували мене з дня у день. Як я вдячна тобі, коханий, що витримав той період...

2010-го все ж народила дитинку. Наш синочок дався нам із важкими випробуваннями. Підчас вагітності майже не працювала, лежала. На четвертому місяці почався страшний біль у суглобах правої ноги, просто кричала! П'ять разів "назбереженні"... Багато годин я провела в молитві. Поряд постійно мала молитвослов, але й страх був постійний. Насамкінець ще й застудилася у лікарні. Трійчастий нерв: навіть їсти не могла, рот боляче було розтуляти.

Я народила сама, без кесаревого. Ви не уявляєте, яка це була перемога! Синочок народився малесенький, слабенький, ледь його виходили, молока не було. Але я була щаслива, що Господь почув мене й не лишив у біді.

ІНВАЛІДНИЙ ВІЗОК? ТА Я БІГАЮ!

Я намагалася не звертати уваги, але це вже не жарт. Беру голку і впихаю її собі в палець правої ноги. Не змигнувши оком. Чоловік шокований. А я не відчуваю болю. Не відчуваю взагалі ні-чого! Дитина ночами плаче-захлина-ється, у мене віднімає ногу, почалися проблеми з "жіночими" органами, погіршився зір. Слабкість така, що ледь змушувала себе з ліжка підвестися. Що далі? Сліпота? Стану "овочем"? Тільки віра в Бога втримала, це ж великий гріх.

Одні лікарі припускають розсіяний склероз, інші цей діагноз знімають й розводять руками. І так уже третій рік. Але дивна річ: коли нервуюся, серджуся — болячки загострюються. Я тоді почала багато читати біблійної літератури, слухала записи проповідей. Зрозуміла, що надто близько до серця завжди брала негаразди. Пам'ятаючи невиправну помилку з батьком, стала щодня дякувати Тарасові за кожну дрібничку. Почала шукати шляху до зцілення не зовні, у лікарнях, а в собі.

Мене тоді дуже підтримала одна історія. Чоловік стоїть на березі океану, і Бог показує його життєвий шлях. На небі, як на великому екрані, виникають картини всього його життя, і видно дві вервечки слідів, що в'ються поряд, — відбитки його ніг і ніг Бога, залишені протягом довгої життєвої дороги. І людина раптом помічає, що у найважчі часи другі сліди зникають, тільки одна пара ніг залишає знак на піску. Він із гіркотою дорікає Богові: "Ти сказав, що завжди будеш поруч, але в найважчі миті життя Ти кидав мене!" "Дороге моє дитя, — відповідає людині Господь, — я завжди був поруч із Тобою, як і обіцяв. Просто у найгірші життєві миті я брав тебе на руки. Це мої сліди ти бачиш на піску".

Остаточно осягнула, наскільки неправильно ми іноді можемо розуміти ситуацію. Можливо, саме тоді, коли нам здається, що Бог відвернувся від нас, Він близько як ніколи. Я вирішила, що в будь-якому випадку буду вдячною Богу і не сумніватимусь, що Він дбає про мене.

Я прочитала, що деякі уроки не засвоїш інакше, аніжудолині плачу. Проходячи нею, ми повинні спитати себе: "Що Богбажає мені відкрити? Що Він намагається донести до мене?" У випробуваннях є джерело пізнання Бога і себе самого. Коли людина потрапляє в неприємності, все, що у ній приховано, стає явним. Бог не може щось велике вчинити через нас, допоки не очистить від бруду. Знаєте, щоб крізь трубу пішла чиста вода, трубу треба прочистити. Щоб через нас потекла вода Божої благодаті та благословень, потрібне очищення.

Це нелегко пережити. Однак інакше житимемо намарно. Допоки життя спокійне, думаєш, що все в тебе нормально. Але під тиском проявляється внутрішній зміст. Відразу розумієш, що є над чим працювати. І що швидше визнаєш свої недоліки, то швидше Бог здійснить цю очисну роботу. Однак допоки упираєшся, оздоблюєшся — іспит триватиме.

Я почала шлях до одужання з елементарних справ, із руху: потроху пилососити, підлоги мити, гуляти із синочком. Твердо вирішила — ніяких образ, ніякого негативу! Стало краще з ногою. Та далі болить правий бік тіла, лікарі наполягають на операції. Але я вже на них і не сподіваюся. Зате маю внутрішню силу, віру і впевненість для боротьби! Недавно пройшла обстеження. Лікар сказав, що повинна як мінімум уже з паличкою ходити, а то й в інвалідному візку сидіти. А я бігаю!

Навчилася відчувати любов і спокій. Я щаслива, незважаючи ні на що, і вдячна Богові за кожен прожитий день. Частіше стала ходити до церкви, але ніколи не прошу в Господа матеріальних благ. Ходжу для душі, й вона радіє! Надіюся, що правильно зрозуміла свій урок.

Соломія Величай, Житомирська обл.

Джерело: "Моя сповідь" №11(23)