"Привіт! Ти мене пам'ятаєш?"

Випадковий попутник із потяга став моєю долею

Якщо Ви приготувались пречичати історію про велике і справжнє кохання безехмарне і безпроблемне про чисті блакитні очі в яких я потонула, — тоді одразу перегортайте сторінку. Бо насправді все було інакше.

Я народилась в райцентрі на Тернопільщині. Вчилась, як і усі, у школі, потім — в університеті. Здобула фах педагога, працювала у школі. Якось довелось їхатидо Києва на освітні курси.

Виїжджати в інші міста мені випадало рідко, тому з такої можливості я зраділа. Адже й раніше у Києві була хіба що у справах, то не встигла місто добре роздивитись.

У купе зі мною їхав хлопець. Він розповів, що тільки-но закінчив виш, а до Києва їхав на хрестини—у його товариша народилась донечка. За розмовами й час у дорозі минув швидко.

Дмитро, а мого випадкового знайомого звали саме так, виявився напрочуд цікавим співрозмовником. Мене як філолога привабило те, що мова у нього була дуже чиста. Він не пересипав її неприємними вуху словами, як це часто роблять наші ровесники. Ми говорили про фільми та музику, книжки і театр. І про свої проблеми також. Адже незнайомій людині розповіси багато такого, що й подружці не довіриш.

У Києві я вийшла із потяга і подумала, що контактами ми так і не обмінялись. Я навіть не знала його прізвища. Що ж, нехай це буде випадкова зустріч у потязі, без продовження. Хоча шкода, хлопець мені сподобався... Згодом я й забула про ту дорожню пригоду. Років за два по тому на дні народження колеги я познайоми-лась із хлопцем, який запав мені в душу. Олександр змусив повірити, що я потрібна, що я кохана. Він так про мене піклувався! А згодом — про нас, бо через рік після одруження я народила синочка, якого також назвала Сашком. Тепер думаю собі: кажуть, не слід так робити. Але я була такою закоханою, що хотіла, аби й дитина називалась, як мій чоловік.

Дуже боляче писати далі, серце розривається... Наше щастя тривало трохи менше як три роки. Мій чоловік загинув на виробництві — обвалився кар'єр. Тоді з ним пішло з життя ще троє людей. Одразу шукали винних, порушували кримінальні справи, ая... Мені було байдуже до цього. Чи міг хтось із них повернути мені чоловіка, батькадлямоєїдитини? Ні, ніхто не міг. На той час я ще була в декреті, мамадопомага-ла пильнувати малого. Вона бачила мій стан. Я зневірилась у всьому. Чому Господь забрав мою половинку? З депресії вряди-годи витягував хіба що маленький Сашко. Та коли він кликав "тятя", яне могла стримувати ридання...

Кілька разів я пробувала опанувати себе і, як радили всі навколо, почати "нове життя".

Що то мало бути за життя без мого коханого і єдиного Сашка, я й сама не знала. Але, аби не вислуховувати нотацій від подруг, пішла нарешті в перукарню. Вперше купила якийсь новий одяг. Але не відчувала від цього ніякої радості.

Я любила вийти прогулятись сама, малого залишала вдома з мамою. Вона спершу боялась мене відпускати, бо думала, що щось собі заподію. Але це були недовгі півгодинні прогулянки — час, аби подумати.

Під час однієї з таких прогулянок я побачила знайоме обличчя. Та це ж той самий хлопець із столичного потяга! Як же його звуть... Дмитро, здається... Дивно, минуло майже шість років, а я його згадала. Коли підійшла ближче, чоловік повернувся до мене і здивовано вигукнув: "О, привіт! Ми з тобою колись їхали в одному купе, пам'ятаєш?!"

Ми обоє засміялись і не знали, про що далі говорити. Я сказала: "Ми так і не обмінялись контактами. Як же твоє життя?" Наце Дмитро відповів просто: "Маєш час? Ходімо вип'ємо кави". Я зателефонувала мамі, попередила, що буду пізніше, спитала, як там син. Все було гаразд, і ми таки пішли на філіжанку кави.

Чомусь як і тоді, у потязі, мене хотілось розповісти Дмитрові про все. Він так слухав! Хотілося поділитись болем із кимось, хто не кожного дня біля мене, хто глянув би на все по-іншому... Я питала й про його життя — з'ясувалось, що він мав одружитись, але наречена за кілька тижнів до весілля зрадила його з іншим. З того часу стосунки в нього не складались, тож він з головою поринув у роботу. Мав свій невеличкий рекламний бізнес. Після кави Дмитро чемно провів мене додому і якось так невимушено попросив номер телефону.А чому б і ні? Такий друг мені дуже потрібний. Тож ця зустріч не стала останньою. Наступного разу Дмитро приєднався до нас, коли ми з Сашком гуляли в парку. Малий одразу пішов до нього на руки, хоча раніше незнайомих людей до себе не підпускав. Ми кидались осіннім листям і були справді, як маленькі діти.

Якщо скажу, що одразу закохалась в Дмитра, це буде неправдою. В моєму серці була пустка після смерті коханого Олександра. А з Дмитром ж було просто легко, я знаходила біля нього спокій та розраду.

Можливо, ви скажете, що я його використовувала, щоб втамувати свій біль. Мабуть, так і було. Та згодом я зрозуміла, що ці зустрічі дають мені силу, повертають радість життя. І, що важливо, Дмитро ніколи не виказував, що хоче чогось більшого.

З часу нашого "віднайденого" знайомства минуло півроку, і я зрозуміла, що не можу жити без цього чоловіка. Це не було кохання, що палахкотись і спалює, що бентежить і розриває душу, це було спокійне та зріле почуття, що народжувалось тривалий час. Та я не знала, як про це сказати. І чи не відштовхну від себе Дмитра — а може, він нічого до мене не відчуває, та й навіщо йому жінка із дитиною?

Дуже швидко я зрозуміла, як помилялась. Якось під час зустрічі я обійняла його і пильно глянула у вічі. У цей час я щось говорила, але раптом замовкла. І Дмитро не витримав — поцілував мене. Струм пройшов по тілу... " Вибач, я не повинен був цього робити". З моїх очей текли сльози. "Не плач, бо Сашко побачить і злякається, — застеріг Дмитро. —Або ж сміятиметься з мами, яка рюмсає, мов маленька". "Ти...ти... мене" — я так і не могла витиснути з себе потрібні слова. "Так, люблю тебе, — цілком серйозно відповів Дмитро. — Та все боявся признатися у цьому, бо знаю, що тобі довелось пережити..."

Відтоді минуло вже два роки. І малий Сашко тепер має ще й сестричку, Іринку. Одружились ми скромно і тихо, бо церемонії не мали для нас значення — головне, що ми знайшли одне одного. І я знаю, що мій Олександр, який дивиться з небес, схвалив цей вибір і тішиться за нашу сім'ю.

А я дякую Богові, що не відвернувся від мене, коли я страждала після смерті чоловіка, і послав мені таке щастя.

Іванна, Тернопіль

Джерело: "Моя сповідь" №11(23)