Прожили ми 40 років, а досі чужі.

"Я вийшла заміж не з кохання. Дуже вже мама просила вийти заміж за "одного доброго хлопця", "ти поживеш з доброю людиною і покохаєш". Той хлопець казав, що любить мене. Я й послухалася. Починав до мене говорити і лягати зі мною спати лише тоді, коли був п'яний. Ось така у нас була пара.

Не допомагав мені ні в чому. Йому були потрібні лише гульки та розваги. Поїсти, поспати. Коли ми отримали квартиру, чоловік сказав: "Гуляймо — я собі, а ти собі". І перейшов спати до іншої кімнати. Почав випивати, приходив і розповідав, які жінки нароботі та як весе ло їм працювати в кабінетах. Я на це все не звертала уваги, бо і батькам допомагати треба було, і дітей виховувати, і на роботу ходити. Згодом став прискіпуватися до моєї зовyішності. Все в мені було не так. Принижував мене, як тільки міг, обзивав "дурепою". Навіть пускав у хід кулаки.

А я терпіла. Все це згодом у мене вилилося у невроз. Але я й це переборола. Настав час іти на пенсію. Ось тут і почалося. "Мені жінки не треба, у мене є телевізор. Без телевізора я би здурів ". Цілими днями спить. "Ти повинна мене любити за те, що я просто є в хаті", — каже. Але я б хотіла хоч спілкуватися з тим, що є в хаті. У дітей — свої сім'ї, вони живуть окремо. Я не почуваюся жінкою, а лише наймичкою у чоловіка і дітей.

Від цього дуже важко морально. Я почала хворіти. Почуваюся приниженою. Чи є вихід? Прожили ми майже 40 років, а досі чужі. Кажу йому: "Якщо ти маєш когось, то йди туди". А він мовчить. Просто не віриться мені, що так довго я те все терпіла".

Н.О., м. Яремче

Джерело: "Моя сповідь №14(24)"