Хто ж вилікує твою душу?

Нещасливе кохання довело студента до божевільні

Знову і знову перебираю у спогадах своє життя, намагаюсь зрозуміти: коли ж це почалося вперше? І чому я не помітила, що моїй дитині зле?

Вчора у Володі вкотре почалося загострення, довелося викликати лікарів. Коли до нас на подвір'я приїжджають медики, я вкотре ставлю собі одне-єдине питання — за які гріхи йому і меіні Господь дав ці випробування?

СИН БУВ ДОМАШНЬОЮ ДИТИНОЮ

Не хвалюся, але наша сім'я завжди була взірцевою. Чоловік — начальник підприємства, я на цьому ж заводі працювала бухгалтером. Ніхто не мав шкідливих звичок, завжди у родині царювало тепло І взаєморозуміння. Звичайно, іноді сварилися, але ж у житті без цього не буває.

Одружившись, ми зі Степаном якийсь час винаймали житло. Потім позичили гроші, трохи допомогли батьки, та й врешті купили власну хатину. За 20 кілометрів від райцентру. Але в нас були старенькі "Жигулі", тож на роботу доїхати проблем не було.

Згодом народилася донечка Надійка, а через чотири рочки — Володимир. Дітки росли на славу. Кожного дня дякувала Господу, що подарував здоровеньких малят. Вони гарно вчилися, допомагали нам по господарству. По закінченню школи Надя вступила до столичного вузу.Як ми тішилися, коли дитина зуміла пройти на державну форму навчання. Вона сама обрала для себе економічний факультет.

А Володя був напрочуд домашньою дитиною. Завжди після школи поспішав додому, коли його однолітки гралися на вулиці, йому спокійніше та затишніше було вдома. Так і проминули шкільні роки. Як і кожні батьки, ми дуже хотіли дати добру освіту дітям. Просили сина визначитися зі спеціальністю. Та він усе відтягував, вагався. Сам не знав, чого хоче.

Ми з чоловіком хвилювалися, пробували йому підказати напрям, аби "загорівся" бажанням. Та син якось мляво на це все реагував. Якби ж я тоді знала, чим усе це може повернутися для нього,для нас... Не підказало мамине серце, що не треба сина відпускати у велике місто. Краще б учився на заочному відділенні та залишався вдома. Але ми з чоловіком наполягли, щоб Володя їхав до столиці.

Врешті він вступив до київського інституту, на фізико-математичний факультет. Навчання йому давалося легко. Нові враження, друзі... Син став більш комунікабельним, не таким закритим, як удома. І ми за нього раділи.

ДОГОДЖАВ КОХАНІЙ У ВСЬОМУ

Час минав, Володя закінчив перший курс. Надійка стала дорослою, на четвертому курсі перевелася на заочне відділення та пішла у Києві на роботу. Самостійність доньки не могла не тішити.

А Володя з головою занурився у студентські розваги. Почалися мандрівки, подорожі з палаткою. Додому він приїжджав не так часто, як нам хотілося б. Але я розуміла сина— чого йому, молодому, біля тата з мамою сидіти?

Іноді ми з чоловіком їхали до Володі. Він показував нам столицю, розповідав про друзів. А найбільше про дівчину Оксану. Коли син починав про неї говорити, у нього сяяли очі, йому наче подих перехоплювало. Я розуміла, що діється з моїм сином. Закохався! Мене це тішило.

Одного разу, посеред навчального року, Володя зателефонував і сказав, що на найближчі вихідні приїде до нас зі своїм 11 студентськими друзями. Вже за кілька днів у нашій хаті оселилося п'ятеро хлопців та дві дівчини. Одна з них була Оксаною.

Ми з чоловіком бачили, як син старався їй догодити, як бігав біля неї, як хотів, аби все для неї було найкраще. Та вона була столичною панянкою. З довгою русявою косою, карими очима. З таких, напевне, колись картини писали. Говорила дівчина російською. У нас вона чи не вперше у житті побачила живих курей та кролів.

Все б нічого, але я бачила, що Оксана не закохана у Володю. Все, що він старався для неї зробити, сприймала як належне. Любила, коли їй гріли руки, приносили каву до кімнати...

Син протягом кількох днів показував своїм друзям наш край. Чоловік возив їх до різних цікавих місць. Увечері, перед від'їздом, нам нарешті вдалося поговорити з Володею. Я пробувала зрозуміти, які стосунки у нього з цієї дівчиною. Він переконував, що вони лише друзі. Але при самій згадці про Оксану зашарівся та опустив очі...

Вони поїхали, а я лишилася наодинці зі своїми думками. Щось почало непокоїти та поколювати біля серця, щось мене дуже тривожило Пробувала зрозуміти, що ж не так. Потім повністю занурилася в роботу, щоб не думати про погане. Але ж мамине серце відчуває погане. Нехай не відразу, але все-таки...

ПРОСТО ДРУГ...

На третьому курсі сип дуже змінився. Телефонував додому нечасто, а те рідше приїжджав. По голосу я чула, шо Володю щось гнітить.

Першою тривогу забила донька. Володя почав уникати спілкування з Надею. але їй телефонували його друзі. Казали, що Володя став дуже дивним. То на підвіконня в гуртожитку на п'ятому поверсі вилізе, то новенький мобільний телефон у смітник викине, то сам зі собою розмовляє. Ми зі Степаном поїхали до Києва.

Зайшли до гуртожитку. Син лежав під ковдрою і переляканими очима дивився yа всіх довкола. Мені здалося, що він не впізнав мене. Я нічого не розуміла. Моя здорова й усgіішна дитина була схожою на відлюдника. Він щось бурмотів підніс, і, виявляється, чотири дні нічого не їв — боявся, що його хочуть отруїти. Отак лежав собі й лежав. Сусід по кімнаті сказав, що, мабуть, Володя страждає через Оксану. Кохана мого сина виходила заміж за іншого...

Ця новина для Володі була як грім серед ясного неба. Він вірив, що в дівчини є почуттадо нього. Що згодом вона це зрозуміє. Не зрозуміла, не оцінила, та й, зрештою, не покохала.

У столиці ми пробули майже місяць. Забрали Володю до Надійки. Все думали, як бути далі. Син уночі зривався, кликав Оксану, йшов до неї. Ми тримали його, але він виривався.

Після таких ночей па руках залишалися син ц, та це було не головним.

З розпачу я пішла в інститут, до Оксани. Навіть не знаю навіщо. Не могла ж я змусити її покохати Володю... Побачила дівчину ще здалеку. Вона вийшла з гарної та дорогої машини, підбігла до водія, поцілувала його та пішла у напрямку до вузу. Раптом побачила мене, зупинилася. Видно було, що на мить розгубилася. Та врешті опанувала себе і підійшла. Оксана дивилася мені в очі та не знала, з чого почати розмову. Спільні друзі, напевно, вже переповіли їй про цю ситуацію.

На мій подив, ця дівчинка виявилася досить розумною і розсудливою. Я слухала Оксану й усвідомлювала, що не можу звинувачувати її ні в чому. З'ясувалося, що з Володею вони познайомилися на вечірці. Мій син Оксані сподобався. Але — лише як друг.

"Розумієте, він не був таким, як усі, — сказала Оксана. — З ним можна було поговорити про все, і я розуміла, що нам цікаво. Але я відразу йому сказала, шо ми будемо лише друзями. На той час у мене вже був хлопець, який виїхав на стажування за кордон. Володя погодився. Казав, що так краще, бо він і сам не готовий до серйозних стосунків, а про одруження не думатиме ще років з десять. Ось так ми й дружили. Потім побачила, що Володя дивиться на мене якось по-іншому, не як друг. І я вирішила наші стосунки припинити. Не хочу брехати нареченому і давати Володі на щось надію. Знаєте, я не з таких дівчат..."

Наприкінці навчального року хлопець Оксани повернувся. І Володя не давав спокою Оксані та її обранцеві. Поводився дуже агресивно, переслідував їх, розпочинав бійку. Я не могла повірити, не хотіла думати, що мова йде про мого спокійного та завжди такого доброго сина. І не знала, як бути далі. Оксана взяла мене за руку і сказала, що її дуже шкода, що так вийшло. Просила пробачення, питала, чим може допомогти. Про яку допомогу я можу просити в цієї дівчини? Вона ж не винна...

ЛІКУЄМО, АЛЕ ВСЕ МАРНО

За кілька донька домовилася прозустріч з психіатром. Син не реагував ні нащо, а коли ми машиною їхали до лікарні, він спробував на швидкості вийти. Мовляв, йому телефонувала Оксана, він мусить її бачити. Як це боляче, коли рідна дитина мучиться. На тілесну рану можна накласти пов'язку, а хто вилікує душу? Лікар оглянув Володю, сказав, що потрібно покласти до лікарні на детальніше обстеження. Я не заперечувала, тільки б допомогли. Після візиту до Володі завжди заходжу до церкви, питаю Господа, навіщо карає дитину. Син молодий, ще нічого не встиг зробити у житті. Нехай би всі ці біди далися мені, а не йому!

І Після двох гижнів лікар виписав нас додому. Сказав, що психіка сипа нарушена через сильну емоційну травму. Його можна лише втихомирити ліками, але про одужеиня мова не йде.

Я забрала документи з інституту і привезла Володю додому. Він не розумів, що коїться. Перші кілька днів навіть не усвідомлював, де він. Ате час від часу приходив до тями. Виважено і цілком логічно пояснював, чому захворів. Розповідав про Оксану. Казав, що до останньої миті думав, що Оксана побачить у ньому чоловіка, який зможе бути поруч. Згадуючи кохану, він щоразу хвилювався, кудись біг. І знову — "швидка", лікарня...

Приблизно раз на півроку кладу сина до клініки. Часто він перебуває там по 2 — 3 місяці.

Відтоді минуло вже п'ять років. А його пам'ять ніяк не стирає ту дівчину. Він і далі вночі прокидається із її ім'ям на вустах. Ая щодня прошу Всевишнього повернути Володю до звичного життя.

Оксана часом телефонує до мене, цікавиться, як наші справи. Знаю, що вона одружилася, в неї народилася донечка. Моя Надійка також вийшла заміж, лишилася в Києві, згодом народила нам внука Остапа.

Лише Володя залишився у своєму світі та живе минулим — він і досі не помітив, що минуло п'ять років, відколи втратив Оксану...

Олена Валентинівна С., 57 років, м. Тернопіль

Джерело: "Моя сповідь"