Не можу стриматися. Краду

Після кожої поцупленої речі маю відчуття, немов поїла чогось смачненького.

"Я тобі очі повибираю, злодюжко!" - кричала на мене жінка у переповненому автобусі. Трясла й закликала пасажирів засвідчити, що її дитину обікрали. Так, я справді злодійка...

А хіба ви ніколи в житті не крали? От що, присягаєтеся? Ні іграшки у подруги, ні гривні з маминого гаманця, ні симпатичної гумки для волосся з прилавка? Було ж, правда, було? Кожен колись та оступався. Усі так роблять, нічого страшного. Так я себе й заспокоювала... І СОБІ ТРЕБА СПРОБУВАТИ!

— Підходьмо до тієї, в окулярах! Я відволікаю, ти швиденько цупиш отого "крабика". Кишені глибокі?

Я невпевнено продемонструвала подрузі Наталі кишені у своїх пляжних шортах. Вона задоволено кивнула і каже далі:

— І без паніки, йдеш собі далі, не біжиш. Прилавок відкритий, людей багато, всі товчуться, ніхто й не зауважить!

То буй мій перший раз. Відпочивала тоді зі своїм класом у санаторії на березі Чорною моря. Море, пляж, а там усюди — лотки з такими яскравими, звабливими, цікавими речами! Ох, очі розбігаються! А грошей катма. От і придумали ми з подругою собі розвагу. Точніше, в однокласниці, навчилися. Ті собі вже сонцезахисні окуляри і браслетик "придбали". І ніхто їхнє спіймав. Треба й собі спробувати!

Отак дві одинадцятирічні дівчинки затесалися до натовпу над відкритим прилавком із біжутерією та сувенірами. Наталя почала активно розпитувати продавчиню. Жінка відвернулася від мене. Час діяти! Ох, а якщо зловлять? Мені колінця затремтіли, але таки наважилася, перебираючи товар, затиснути в кулачку заколку-краби-ка, а потім тихенько перекласти до кишені. Серце калатало, спітніла, розчервонілася! Та довкола була маса таких самих спітнілих розгарячених туристів. І ніхто — анітелень! Не вірячи своїй удачі, відступила від прилавка і неслухняними ногами почеберялагеть.

Оце так! Такого збудження, страху й шаленого радісного полегшення ніколи не відчувала! Крабика було замало на двох, а мені було замало гострих відчуттів! Тепер уже я потягнула подругу на наступну "справу". І ще. І ще.

Коли мама здивувалася кількості привезених сувенірів, я на диво легко збрехала, що виграла їх у конкурсах. Мама похвалила. А я сумувала, що літо, сповнене азарту, закінчилося.

НАВІЩО Я ЦЕ. РОБЛЮ?

—Лесю, ти ще довго? почувся нетерплячий голос мами. Вона вже чекала біля вхідних дверей. Відсвяткували тітчин день народження, час додому вертатися. Я ще забі гла до туалету.

- Іду! — відповіла, висолопивши собі язика перед дзеркалом. А поглядом ковзнула нижче, на поличку, на якій так звабливо заблищав тоненький срібний ланцюжок. Я не спам'яталася, як змахнула знахідку собі до кишені.

А як було встояти перед спокусою, коли тобі чотирнадцять, мама не дозволяє фарбуватися, майже не купує прикрас? Ось, маю тепер пам'ятку від моєї хорошої тітоньки. І дозу адреналіну, яка розкрутила в моєму мозку бажання більшого.

Я крала не для збагачення! Які там гроші від якоїсь ручки, сережок, пляшечки лаку, іграшки? Тітчин ланцюжок наштовхнув мене на думку про колекцію дрібничок. Та я навіть не вважала це крадіжкою! Так собі, брала невимушено, просто. Візьмеш — і легшає на душі. Якесь таке блаженство, як у наркомана. Тільки-от недавно мене сполохала и витверезила думка: навіщо я це роблю?

Я — не злодійка, бо не краду задля вигоди, ніколи не продавала поцупленого. Повністю забезпечую себе, маю хорошу роботу, пристойну зарплатню. Порядна ж наче, вихована. Я ніколи не планувала крадіжок спеціально, не шукала нічого дорогого. Просто якоїсь миті блискуча цікавинка сама опинялася у моїй кишені. "Ха-ха! Інші платять, а я запросто взяла!" Тріумф, як перемога у спортивному змаганні. І всі ці гребінці, годинники, ланцюжки, ручки, браслети, окуляри — та я могла собі сама цей дріб'язок купити, запросто! Що ж це я так? Клептоманка? Який сором!

ТРОФЕЙ ІЗ СЄКОНД-ХЕНДУ

Ось так я зрозуміла, що в мене проблеми.

— Дівчино, три гривні не маєте? — запитання продавчині повернуло мене до реальності, витягнувши з дивного затьмарення.

—Ага, — я кивнула і простягла їй усі гроші, що тримала в руці. Жінка пирхнула й сама відрахувала потрібні папірці.

— Спробуйте вдома прилягти, тут не ви одна така варена ходите. Погода он яка, впливає на голову, — порадила продавець секонд-хенду, де я щойно купила блузку.

— Дякую, обов'язково, — розгублено відповіла я й поволі побрела до виходу. Чекаючи, що будь-якої миті мене гукнуть із-за спини. Бо хтось-таки помітив, як я запхала до сумочки той червоний шарфик. Той непотрібний шматок тканини, який замайорів мені перед очима, якбикові на кориді, і я знову оступилася! Я ж обіцяла собі припинити! І не змогла! Я себе не контролюю!

Тільки уявіть, вкрасти в секонді! Річ, яка коштує десь 4 гривні. Чи я геть із глузду з'їхала? Навіщо воно мені?

БОЮСЯ ВТРАПИТИ ЗА ГРАТИ

— Гей, я тобі очі повибираю, злодюжко! — верескливий голос обуреної пані різав вуха так, що хотілося утікати від неї світ за очі. Вона вчепилася мені в рукав, другою рукою нишпорячи по кишенях мого пальта.

— От! - торжествуючи, вихопила величенький брелок, прикрашений кришталиками від "Сваровскі". — Чи ти геть сором втратила, красти в дитини? Ти чого до малої в портфель полізла?

Я лупала на жінку очима, шокована, мабуть, не менше, а ніж вона. Ми просто стояли на зупинці. Поруч: я, жінка і її донька-школярка, у якої на наплічнику переливалася блискітками така гарна забавка." Мабуть, матуся їй купила", — машинально зауважила я, бозовні жіночка якраз була з таких крикливо-набундючених, які люблять усе якомога яскравіше, блискучіше, "щоби по-багатому". Коли натовп, затиснувши з усіх боків, поніс нас у тролейбус, забавка зачепилася мені за пальто. Я рвонулася, а брелок несподівано відірвавшись, ковзнув мені в долоню. Роззирнулася: ніхто наче нічого не зауважив. І я, сама не поясню чому, замість віддати, приховала. На свою голову.

Матусі хтось шепнув. І зараз вона репетувала на мене. Хоча в салоні ніде було яблуку впасти, довкола мене раптом утворилося порожнє кільце. Я опустила голову, принижена, тихо вибачалася, а на зупинці шарпнулася й утекла.

Мене вже й раніше ловили на гарячому, але завжди віджартовувалася. А якщо я до міліції втраплю за такі витівки? Як себе опанувати?

Ви не уявляєте, як соромно комусь розповісти про свою залежність. Перед рідною тіткою досі незручно за той ланцюжок. Я завела якось із мамою розмову, здалека, ще не відкрившись. І що ж почула?

— Клептоманія? Та то новомодне слово, аби злодійську натуру прикрити! — обурилася мама. — Надивилися серіалів іноземних, уже й собі їхні псевдохвороби переймають.

На тому я й затихла. Бо кому розказати? Подрузі, в якої я браслет потягнула? Чи тій, яка досі шукає свого фарфорового слоника? До психолога не йду, бо й сама вже перечитала все, що про ту кляту клептоманію понаписувано. Найгірше, що розпізнати, чи то хвороба, чи то просто звичка, ніхто у нас не вміє. Ага, уявіть собі, як спійманий грабіжник на суді буде виправдовуватися: "Ну, не збирався я ту автомагнітолу продавати! Просто хворий!" Смішно вам?.. А мені плакати хочеться. До церкви я ходжу часто, молюся щоденно, тільки от нема полегшення. Не можу висповідатися, боюся! Сповідь — то ж кінцева точка гріхопадіння, обіцянка виправитися. Ту обіцянку даєш упевнений, що дотримаєш її. Сама знаю, отець скаже, що то гріх, що слід припинити. І я не хочу брехати в церкві. А я знаю, що збрешу, пообіцявши спинитися! Бо не зможу встояти перед яскравою цяцькою наступного разу.

Олександра, 24 роки

Джерело: "Моя сповідь №14(24)"