Мій син мажор

Сашко дістав із сумки пістолет, наставив мені в обличчя і сказав: "Сама вали і моєї квартири". І відлупцював...

У моєму житті ніколи не було труднощів. Я завжди жила у достатку і мала усе потрібне. Вийшла заміж за багатого і впливового чоловіка, народила йому сина. Свого синочка я любила так сильно, що не захотіла народжувати вдруге. Ділитися ще з ки мось цією лювю я не могла.

Мій Сашко з першого дня свого життя мав лише найкраше, найдорожче, наймодніше. Коли був маленьким, його пильнувати дві няні. Моєю особистою машиною його відвозили до елітного дитсадка, Він ходив у найкращу школу. І, певна річ, вступив до йкрашого університету. Зараз мені б дуже хотілося сказати: усе робив сам. Та ні. Він із садка звик, що за : заплатить батько, бо того змусить це зробити мама.

Якби ви знати, скількох дітей перевели з нашого садочка в інші тільки через те, що ніхто не хотів мати справи зі мною та моїми грішми... Мій син постійно когоось бив, у когось забирав іграшки. Одному хлопчикові навіть мусили викликати "швидку", бо Сашко штовхнув його із сходів. Але жодна заява батьківського комітету так і не пішла далі директорського кабінету. Чи сварила я сина? Навіщо? Він ще дитина. А всі ті інші батьки та діти просто заздрять, що не мають стільки грошей і таких можливостей, як ми.

"Звільніть нафіг ту училку. Вона до мене доколупується ", — так він говорив про вчительку української мови, яка єдина з усіх педагогів елітної школи не погодилася ставити йому завищені бали, бо Сашко взагалі не вчився.

Батько дав синові запотиличника. Сашко розплакався і пригрозив, шо піде з дому. Я накричала на чоловіка, що він не любить сина. І за два тижні ця вчителька змушена була шукати іншу роботу з трудовою, де було вказано, шо її звільнили за статтею. Чи мучила мене тоді совість, що я зламала життя жінці, у котрої теж діти? Ні. Бо не винна, що в неї нема стільки грошей, як маю я і моя дитина.

"Та курва сама під мене лягла. А потім вирішила заяву накатати, щоб із нашої родини грошей збити". Так мій син говорив, колийого звинуватили у згвалтувані однокурсниці в університеті. Я думала, мій чоловік йому тоді голову відірве. Він був такий лихий, що потрощив удома усі наші дорогі меб-лі. Але що? Знову його втихомирила і пояснила, щосин наш каже правду, бо він не може брехати своїм батькам. А якщо хтось у цю правду не вірить, значить, йому потрібно дати конверт із сумою, яка поліпшить йому настрій, аби він повірив.

Думаєте, ми дали гроші тій бідолашній дівчинці? Ні. Навіть не пропонували і навіть не вибачались перед нею. Дали потрібним людям, і справу закрили, пригрозивши тій дитині: якшо не забере заяви, її звинуватять у наклепі й вимаганні. Чи спала я погано від того, що потім ця дівчинка на себе руки хотіла накласти? Ні. Я ж мати. Я захищала свого сина.

Чоловік мій тоді обіймав вельми "тепленьку" посаду. Ніхто проти нього не міг піти. І хоча він дуже лютував від кожного вибрику сина, але завжди слухав мене. Сашка не раз затримувала міліція за п'яні бешкети, за кермування "під кайфом" та навіть за паплюження національних пам'яток.

Я усе прощала. Що б мій синочок не зробив, усе йому прощала. Та ще й на чоловіка постійно кричала, аби не бив, не карав. Мовляв, це наша єдина дитина. її треба виховувати у любові. Ну а яка ж може бути любов без грошей?

"Подивися на нього! Він росте дебілом! У нього в житті, крім гульбищ і грошей, нічого нема", — укотре кричав мій розлючений чоловік. "Він насолоджується молодістю! Ти що, дарма стільки працював, щоб у нас були гроші, а тепер синові шкодуєш купити нову автівку?!", — апелювала я, коли чоловік не хотів купити Сашкові третю за рахунком дорогезну машину. Дві попередні він розбив. За кілька днів на столі у Сашка вже лежали ключі від новенького авто.

І я пишалася тим, що в мого сина найкращий одяг, найгарніші дівчата і найдорожчі "цяцьки" (телефони, машини і власна квартира). Хотіла, аби його молодість була безтурботною. Я пишалася тим, що можу забезпечити його всім (крім розуму, на жаль, про що тоді не думала), і була впевнена: нагуляється — візьметься за голову.

Мене не насторожувало, що всі покоївки з його квартириті звільнялись, навіть не дочекавшись останої зарплати. Мене не настророжило, що син попросив батька купити йому зброю, і коли той відмовився, викрав пістолет із його кабінету. "Сину, поверни, бо тато буде сердитись", — просила я і поїхала в перукарню.

"Як уже дістали ті мажори. Увімкнеш телевізор, дивитися страшно, — почула я в перукарні від однієї клієнтки. — І нема на них управи. Завжди їх "підмазують".

"Що за слово таке ви придумали — "мажори"? Усі люди поводяться погано. Але про них мовчать. А про цих, як ви кажете, мажорів говорять, бо заздрять їм", — апелювала я. "Було б чого заздрити таким бідним розумом", — відвернулася від мене жінка. Ой, як тепер я розумію її слова...

"Де цей виродок? Я його до батареї прикую і в житті більш на вулицю не випущу!" — уже верещав мій чоловік, перевертаючи все в квартирі сина з ніг на голову. Йому подзвонили друзі й повідомили, що Сашко погрожував комусь зброєю. Син слухавки не брав, і я не знала, що з ним.

Чекала, допоки чоловік охолоне, аби вкотре натиснути на потрібні місця і забезпечити вільне життя своїй дитині. "Тобі не соромно буде, якщо твою дити ну посадять? Ти подумай, що про тебе колеги скажуть! їдь уже туди і шукай потрібних людей, аби заяву забра вкотре кричала я.

Сашко пояснив, що приставив пістолет до скроні дівчини,корта відмовилась з ним потанцювати. "Мені не можна відмовляти! Не можна!"— кричав мій син. Мене ці слова трохи насторожили, і я почала пояснювати синочкові, що не варто все вирішувати таким чином. "Мамо, ну, ти ж мене від-мажеш перед татком?" — пригорнувся до мене, поцілував і пішов спати мій Сашко.

"Вона не забере заяви. Будуть шукати щось проти неї, тому вгамуй свого сина, нехай поки що сидить тихо. Потрібен час", — коротко прозвітував чоловік і поїхав на роботу. "Що це за дурепа вирішила зіпсувати нерви моєму синочкові?" - подумала я і поїхала купувати собі нове вбрання. Дівчина заяви не забрала.. Але справу про те. я к до молодої і беззахисної юнки підійшов здоровий бугай та приставив їй пістолет до обличчя, прикрасивши все це добірною лайкою, таки закрили.

"Ви мама того мажора?" — несподівано почула я за спиною, коли підходила до машини. Навпроти мене стояла дівчина, і я звідкілясь знала, шо це саме та, коголедьневбивмій син. Я мовчала. Щось дуже горде і величне було в очах тієї дівчини. Я мовчала, бо не очікувала, що вона насмілиться до мене заговорити. І я чомусь знала, що грошей вона не вимагатиме.

"Можете з мене "ліпити" кого завгодно: хоч психічно хвору, хоч людину, яказводить наклепи. Не відступлюсь і покараю вашого сина. Бо я — не бидло і зі мною так поводитися неможна. Мої батьки живуть у селі й не мають таких грошей, як ви. Але не в усіх людська порядність вимірюється купюрами. Я програла суд першої інстанції, але є ще інший суд. Божий. І цьому судді ви не заплатите так, як тим прокурорам, — говорила дівчина, так рішуче дивлячись у мої очі, що я почала боятися. — Ви не переймайтеся, я не гроші прийшла просити. Мені просто було цікаво подивися у вічі ті й жінці, котра зруйнувала життя свого сина і виховала таке сміття. А ви не думали, що він і вам колись пістолет до скроні приставить?" Сказала це, усміхнулась і пішла...

Опісля з органів звільнили слідчого, який пошкодував дівчину і дав їй адресу Сашка. Батько таки настояв бодай наякомусь покаранні, і Сашко змушенийбув рік жити разом із нами, а не окремо. Чоловік наполягав, що нам треба більше уваги приділяти вихованню сина.

І тут почалося пекло. Син не хотів іти працювати після університету, який закінчив із відзнакою, купленою. Він навіть практику проходив лише на папері. Будете сміятися, але він здобув фах правоохоронця... Та ця робота видавалась йому нудною. "Хіба. як каса закінчиться, требабуде йти туди. Там усім гроші приносять", - жартував Сашко, чим доводив мого чоговіка до божевілля. Отож Сашко гуляв, довго спав і "доїдав" нерви мого чоловіка. Щоразу, як батько підвищував тон, погрожував піти з дому і викликав у мене сльози, наякі чоловік дивитися не міг.

За чотири місяці такого життя чоловік від нас пішов. Він не пояснив, що було не так. Він лише сказав: я давно маю іншу жінку, вона народила мені сина. Спробую виправити свою першу помилку... Син особливо цим не переймався, бо фінансування його гульбищ не припинилося. А от моє життя перетворилося на пекло. Одного разу я спробувала зробити Сашкові зауваження, що час уже подумати про роботу (бо тато не вічний), сім'ю, дружину, діток... Я почула на свою адресу стільки не цензурної лайки, шо на очі навернулись сльози. Опісля мене назвали ще й старою коровою.

Тоді почала вивертати кишені його одягу і знайшла там білий порошок, який, я знала, не є пральним. Коли з криками викинула його в мийку й увімкнула воду, мій коханий синочок так мене вдарив, що я відлетіла і вдарилася об шафу. "Ніколи не смій ритися у моїх речах", — кричав Сашко. Переселитися до своєї квартири після того, як пішов батько, він не міг, бо чоловік забрав її собі. І тепер я зосталася наодинці з "плодом свого виховання".

І щоранку ставала свідком того, як п'яний і неадекватний син приповзав додому на чотирьох, ображав мене та вкладався спати. Мій синочок, моя дитинка, яку я так любила, щодня витирав об мене ноги, бо вже не могла вділити йому стільки грошей, скільки давала раніше.

Одного дня просто зібрала його речі й, коли Сашко прийшов додому, сказала: ось тобі гроші на певний час, винайми собі квартиру, а далі заробляй сам. Не довго думаючи, Сашко дістав зі сумки пістолет, спрямував його мені в обличчя і викрикнув: "Сама вали з моєї квартири". І відлупцював мене так, що потім довелося викликати "швидку".

"А ви не думали, що він і вам колись пістолет до скроні приставить?.." Ті слова, промовлені гордою дівчинкою, були першими, які згадала, отямившись у лікарні. Я взяла телефон, набрала номер свого чоловіка і сказала: "А тепер врятуй мене від нашого сина, цього мажора".

Антоніна

Джерело: "Моя сповідь" №10(22)