Коли світ повертається до тебе спиною, з тобою залишається тільки Бог

Коли світ повертається до тебе спиною, з тобою залишається тільки Бог

Пізнього холодного вечора я опинилася на вулиці з маленькою дитиною на руках

У мене не залишилося роботи, ні квартири, иі родини, мі друзів. Нічого. Все випарувалося в одну мить, як і людина, що обіцяла ділити зі мною радощі й тривоги.

МОЄ ЩАСТЯ

— Ти — моє щастя! — пам'ятаю, так прокричав Павло, під-хопивши мене на руки й кружляючи по кімнаті. Я, у пишній весільній сукні, радісна молода дружина, весело сміялася , обхопивши його за шию. — Ми будемо такими завжди. Єдиним цілим. Ущасті, злагоді та мирі. Разом. Назавжди!

Я вийшла заміж у двадцять років. Павло був на п'ять років старший. Ми зустрічалися лише сім місяців. Але я була впевнена — ми з Павлом створені одне для одного.

У мене було нелегке дитинство. Батько-алкоголік буянив, піднімав руку на маму і нас, трьох своїх донечок. Я ніяк не розуміла, чому мама живе з тим нікчемою. Він проклинав нас, лаяв. Його смердючий віддих викликав у мене огиду. Ми із сестрами та мамою ховалися в дні його найшаленіших припадків у родичів. Часом удома днями не мали що їсти. А як принизливо було йти до школи — соромлячись розбитого обличчя! Опустивши очі, брехати, що впала, і відчувати, як люди переглядаються в мене за спиною...

Ми із сестрами мріяли вирватися з того пекла. Двоє моїх старших, близнючок, одразу після школи повиходили заміж і поїхали до своїх чоловіків. А я ще два роки терпіла той жах. А через тиждень після того як дізналася, що вступила до університету "на державне", моя мама тихо відійшла в небуття. Я ніколи так не ридала, як тоді. Мені здавалося, вона витерпіла все, що випало на її долю, тільки заради нас, її діточок. І коли почула, що я, наймолодша, уже маю майбутнє, уже можу розправити крила — останні сили покинули її виснажену душу.

Над маминою могилою я дала клятву, що в мене буде непитущий чоловік.

ЯК УПІЗНАТИ НЕДОЛЮ?

Я переїхала на навчання до Львова. З батьком не підтримувала зв'язку. І нарешті відчула себе вільною. А потім навіть відкрила душу коханню. Той, кого я полюбила, не пив, був вихований та освічений. У нас із Павлом виявилося так багато спільного! Якщо ми кохаємо, що може нам стати на заваді?

Ми злились воєдино, як дві частинки цілого. Рік прожили душа в душу. А одно годня я відчула, що ношу під серцем плід нашої любові. Я була вдячна чоловікові за те, що він дав мені радість життя, якої я не знала доти. Часто вночі прокидалася, слухала, як він сопе тихенько поруч, і раділа своєму щастю.

Наталочка народилася здоровою гарною дитинкою. Я вірила, що моя принцеса матиме міцну сім'ю, ніколи не знатиме, що таке жорстокість, зневага, відраза.

Та після народження дитини все пішло шкереберть. Наступного ж дня Павло з друзями випив — "за здоров'я донечки". Додому його привели попід руки. Відразу впав на ліжко й заснув. Ніколи його таким не бачила. Та спробувала себе заспокоїти — з ким не буває? Не розрахував своїх сил. Це ж лише один раз, це нічого не означає. Це досі — мій Павлик! Але, колироздягала його, напівпритомного, відчуваючи запах перегару, тривога стисла горло. Я прожогом кинулася в туалет і вирвала. Тіні страшних спогадів почали розростатися, вириваючись із закапелків пам'яті...

То була перша ніч, коли я не лягла поруч із чоловіком. Не змогла.

І недарма я стриво жилася. То був лише початок. Так, він вибачився, довго перепрошував, потім жартував із того. І я сміялася, намагалася не робити з мухи слона. Але в мені оселився страх. А через півроку Павлусь почав приходити з роботи з пляшкою пива, пояснював, що це не алкоголізм, він так розслабляється після важкого дня. Та й не вештається по барах, а лишається вдома, і не валиться з ніг. Що тут такого? Він не бив мене, ні. Допомагав господарювати, заробляв, приносив подарунки. Але коли, п'яненько усміхаючись, нахилявся над колискою — мене пересмикувало. Чи не повторюю я маминих помилок?

НЕ БУВАЄ НАПІВАЛКОГОЛІКІВ

Пляшки з півлітрових перетворилися на літрові, тимчасові випивки — на щоденні. То був уже не той чоловік, з яким я взяла шлюб. Між нами почалися конфлікти. Я не підпускала його п'яним до дочки, він дозволив собі мене ображати. Казав, що я його не розумію, що йому важко працювати на нас трьох, що в нього проблем и на роботі і вдома спокою немає. Що я невдячна. Що я — панікер. Щоя — стерво. Апотім, що я — холодна. Так, я охолола до нього. Між нами виростала стіна, і я не могла до нього достукатись.

Надругий Наталчин день народження попросила Павла хоч один день не випивати. А він прийшов додому "тепленький". На питання, як він смів, — розсміявся і поліз до мене і обіймами. Коли спробував поцілувати — я щосили відштовхнула хтиву не тверезу тварину. Він раптом скипів, сказав, що має право, що вже місяць зі мною панькався і далі не чекатиме, силоміць зірвав з мене святкову сукню, грубо кинув на ліжко. Я відбивалася, кричала, плакала, роздряпала йому обличчя, а коли вкусила за руку, він вилаявся, і легенько стис мені горло... Мій чоловік мене зґвалтував. Коли все скінчилося, я його вже ненавиділа. Він опам'ятався через кілька годин. Почав вибачатися, сказав, що не володів собою, що більше таке не повториться. Спробував пригорнути, але його дотик обпік мене вогнем. Я більше не могла йому довіряти. І почала збирати речі. Мені не було куди йти, але тоді було байдуже. Аби подалі від нього. Коли вдягала донечку, він зачинив вхідні двері, забрав ключі. Став на порозі і сказав, що нікуди не відпустить. Що ми для нього — найдорожчі у світі. Уже протверезілий, сам шокований своїм вчинком, просив прощення, клявся, шо не візьме спиртного до рота. Пригадував мені наші щасливі часи, просив не забирати донечку, дати йому ще один шанс.

І я залишилась. Він випросив у мене тиждень. І був того тижня зразковим чоловіком. Тиждень переріс у місяць, місяць — у півроку. Ціною неймовірних зусиль він таки припинив пити. До моєї донечки повернувся тато. До мене — ще настороженої, ще обережної — чоловік.

Але як тільки я повірила, що все справді налагодилось, помер його тато. І після похорон Павло зірвався. Тоді свекруха з плачем розповіла, шо Павлик завжди мав схильність — ще підлітком "заливався". Але коли зустрів мене, припинив. Їй здапалося — то назавжди... Я шукала порятунку. Перепробувала і розмови, і психологічні прийоми, і народні методи, навіть водила його до ворожки. Але марно. Я втрачала його назавжди. Й одного страшного вечора — втратила. Він підняв на мене руку. Коли він кулаком щосили врізав мені в скроню, я зрозуміла, це — кінець. "Коли світ повертається до тебе спиною, з тобою залишається лише Бог". Я не знаю, де почула цю фразу. Але це правда. Знаєте, тоді, холодного осіннього вечора, стоячи з Наталкою на порожній вулиці, я не знала, куди мені повернути. Мені ні від кого було чекати допомоги. Але Бог не залишив мене. Я вийшла з дому з невеличкою валізою, кількома сотнями гривень і вірою, що не могла вчинити інакше. У мене не було друзів (ми з Павликом наче відділилися від усього світу, і так нам навіть було зручно), я не мала роботи (коли народилася Наталочка, ми вирішили, що я залишуся з дитинкою вдома, а Павлик забезпечував сім'ю), у мене була маленька дитина на руках, і — невідомість попереду.

Але я не втратила надії. Перші кілька днів перебивалася у знайомих, потім знайшла найдешевшу квартирку на окол и 11 і. орендувала кімнатку в 65-річ-ної жінки. Ніна Олександрів-на дуже мені допомогла — вона залишалася з Наталею, доки я намагалася заробити нам на життя.

Це була жахлива зима. Я працювала всюди, де вдавалося підзаробити. Влаштувалася прибиральницею в рибний цех. Увечері бігцем — мити посуд у кафе. Економила на проїзді, пішки долала десятки кілометрів задень. Ночами я в'язала шкарпетки й рукавиці, продавала їх на ринку, на морозі стояла в благенькій куртці та в осінніх чоботах. Увечері ходила на ринок — перебирати гнилі овочі та фрукти на морозі обмерзлими руками. Тихцем обрізала надгнилі й приносила додому доньці. Пішла працювати двірником.

Я стала проказувати незліченну кількість разів на день "Отче наш" — по дорозі на роботу, додому, на роботі, — сама не знаю, чому. Працювала, а подумки все проказувала молитву... І Господь прийшов у моє життя! Я стала тихенько вночі молитися Богу, говорити Йому, як мені важко, що у мене немає більше сил жити. Недаремно кажуть, що, коли всі покидають нас, тільки Бог залишається з нами! Якби я ще тоді, коли чоловік почав піти, звернулася до Бога, може, мені не довелося б усе це пережити...

Минуло два роки, і Господь все перевернув у моєму житті. Я стала читати Біблію, і Госі юдь відповів мені. Він говорив: "Довірся Мені і надійся на Мене..." І з Ним я знаходила спокій.

Ніна Олександрівна була віруючою людиною. Вона допомогла мені знайти шлях до Бога, підтримувала мене, як доньку. Почувши мою історію, відмовилася від квартплати, запропонувала просто жити, як сім'я. Я почала ходити з нею до церкви, ще навіть не добираючи, що й до чого, молилася, співала разом з усіма. І з моєї душ і спали окови страху!

Я ЖИВУ!

З того часу минуло кілька років. Я охрестилася. І з Богом у серці віднайшла мир і спокій. Минули поневіряння, я міцно стала на ноги, знайшла роботу за спеціальністю — я ж закінчила економічний. Переїхала на іншу квартиру, але часто відві дую Ніну Олександрівну. Наталочка любить її як рідну бабусю.

Життя склалося не так, як уявлялось. Але тепер я спокійна. Я дякую Богу за все, що він дав мені. І тихенько прошу маму не хвилюватися, бо в мене нарешті все добре. І я не втратила надії знайти людину, достойну моєї любові. Мене скерує Бог.

Олександра, 27 років

Джерело: "Моя сповідь" №10(22)