Хто ж за сироту заступиться?

"Я винен!" — бив себе в груди мій підзахисний. Але я, молодий адвокат, йому не повірила

Це була моя перша справа, може, тому я так добре її пам'ятаю. Минуло п'ять літ, а Ігор та Оленка досі вітають мене зі святами й дякують. Приємно!

— Я вже все підписав, що ви шехоче те від мене? Так, це я побив ту жінку і виніс з її квартири гроші. Я не просив адвоката, навіщо ви прийшли?

Хлопчина понуро дивився на мене з-під насуплених брів і явно не був налаштований на задушевну бесіду.

— По-перше, добрий день. Адвоката ви не просили, але й не відмовились письмово. Тож будьмо знайомі. Я — ваш державний захисник. Ковальчук Тетяна Андріївна.

— Скільки ж тобі років, Андріївно? На вигляд, як школярка.

— Мій вік справи не стосується. А от вам, Ігорю Володимировичу, місяць тому минуло 18, так що ви відповідатимете за скоєний злочин повною мірою. Якщо, звісно, ви його скоїли.

— Я ж зізнався! — хлопець нервово зірвався зі стільця і весь затрясся. — Я це зробив, я! А Андрія я не знаю.

— Гаразд, — я відчула, що й у самої чомусь починають пітніти руки. -Ігорю, я ж тобі допомогти намагаюсь Будь ласка, сядь. Давай спокійно і за порядком. Хто такий Андрій?

— Я ж сказав, що не знаю. Та прочитайте вже нарешті справу, там все на писано.

Справу Римаренка Ігоря Володимировича, вихованця дитячого інтернату і теперішного учня автодорожнього коледжу, я перед нашою зустріччю прочитала двічі. Все дуже банально — хлопець вдерся до квартири 49-річної самотньої жі нки, зв'язав її. Завдав тілесних ушкоджень середнього ступеня важкості, виніс зі схованки 2 тисячі доларів, 4 тисячі гривень і золотих речей на суму 7500 гривень. На першому ж допиті у всьому зізнався, і справу можна було передавати до суду.

Але сироті чомусь не надали адвоката, і мій шеф, Іван Антонович, про це дізнався. Так, хлопець повнолітній, але він наразі вчиться, а не працює, отримує допомогу від держави. Без адвоката ніяк, незаконно це. "Справа, по суті, закінчена, там лише формальності залитись, — попередив Іван Антонович. — Але ж треба тобі з чогось починати працювати. Поговориш з ним, підпишеш па-пірпі".

Я почала ставити формальні запитання. Як познайомився із потерпілою, чому саме її вирішив пограбувати. Ігор говори в спочатку мов по писаному.

3 потерпілою знайомий не був, вистежив її на вулиці, пішов слідом до самої квартири. Але у фактах плутався: не міг вказати точної години, описати жінку.

— Я не розглядав її, відразу повалив на підлогу і зв'язав. Взяв зі скриньки гроші й золото. Все.

Ми поговорили з півгодини, але нічого, крім того, шо було у протоколі, я не довідалась. Врешті, чого я хочу? Казали ж мені: все зрозуміло, хлопець зізнався. Я згорнула папери і вже хотіла попрощатись, як І гор раптом несміливо спитав;

— Ви справді допомогти хочете? -А що?

— Скажіть слідчому, щоб ланцюзок з хрестиком повернув. Я не повішуся на ньому, він же тоненький. А хрестика мені мама подарувала на 10 років. Це єдине, що у мене від неї на згадку залишилось. Він срібний, недорогий. Навіщо слідчому таке? А мені — пам'ять.

— Коли тебе до відділку привезли, хрестик на тобі був?

— Так. Його у камері наглядач забрав. Сказав, що не дозволено. Скажіть, хай повернуть, я його у кишені ховатиму.

Мені захотілося поділитися сумнівами з Іваном Антоновичем . Адже ланцюжок із хрестиком, про який говорив Ігор, фігурував у справі як речовий доказ. Потерпіла зірвала його з шиї нападника і випустила з рук. Але хлопець цього не помітив, і ланцюжок знайшли на підлозі під шафою. Івана Антоновича, проте, у кабінеті не було, тож я вирішила спершу поговорити з потерпілою, якщо вона погодиться.

Ольга Василівна виявилась високою і міцною жінкою. Перше, про що я подумала, коли переступила поріг її квартири: як низенький, худорлявий Андрій зміг її зв'язати? Спитала про це, а вона:

— Та який він маленький? Під два метри зросту! І вгодований такий... Я ж у молодості плаванням займалась, другий розряд у мене. А тут і зойкнути не встигла. Рота мені своєю клешнею затулив. Зіспини напав, коли я з під'їзду двері ключем відчиняла.

— Обличчя роздививлись?

— Він у масці був. А чого питаєте? Хочете "відмазати" його? Речі мені повернули, але такого треба посадити, щоб наука була. Знаєте, мені трохи шкода отієї дитини. Сирота, що доброго з нього могло вирости? В інтернаті ж вовчі закони... Але працювати треба йти, а не красти! Відпустите — то він завтра заріже когось.

— Ольго Василівно, а чим ви його вдарили? У нього синець напівобличчя...

— О, то ви ще мене бандиткою зробіть! Не била я його, не встигла. А треба було.

— Зможете описати ланцюжок і хрестик, який на ньому був?

—Та звичайний... Але з білого золота. Я ще подумала: дорога річ, а він красти поліз.

— Може, то було срібло?

— Ні... Мій батько ювеліром був, я знаюся надорогоцінних металах.

І ЩО, ГРІХА НЕ БОЇШСЯ?

Я свердлила Ігоря поглядом, а він уперто не хотів дивитися мені в очі.

— Добре, хлопче... Отже, синці на обличчі й спині тобі наставила потерпіла?

— Так.

— Скринька, з якої гроші узяв, була дерев'яна чи металева?

— Я забув... Дерев'яна?

— Ні, шкіряна.

— Ти піднявся за потерпілою на третій поверх відразу чи чекав під сходами?

— Ну... Піднявся. І чекав. Спочатку.

Мені увірвався терпець:

— Годі! Жінка на першому поверсі живе, там нема сходів. Вона тебе не била. Знаєш чому? Бо тебе там не було. Чому ти береш на себе чужий злочин? Кого покриваєш?

І тут хлопчина вперше подивився прямо на мене і розплакався, по-дитячому розмазуючи сльози долонями по блідих щоках.

— Я не можу сидіти п'ять років. У мене сестричка в інтернаті. Я хочу знайти роботу і забрати її. А той дядько... сл ід-чий... сказав, що як зізнаюсь, то мене за рік випустять. А може, умовно дадуть.

Коли я розповіла усе Іванові Антоновичу і наполягала, що слід змінити слідчого, він схопився за валідол:

—Яке ще перерозслідування? До інфаркту мене довести хочеш? Мені за півроку на пенсію.

— Прошу вас, замініть слідчого. Левицький шив справу білими нитками. Сироту залякати легко, він що хочеш на себе візьме, аби сестру не чіпали. А хто за хлопця вступиться, як не ми з вами? Ви ж порядна людина, Іване Антоновичу. Мені дідусь багато про вас розповідав, ви його улюбленим студентом вуніверситетібули...

— Так, годі мене професором Ковальчуком лякати, — гримнув шеф, знімаючи слухавку службового телефону. — Левицький? Ти до церкви ходиш? Щонеділі? Молодець! І шо, гріха не боїшся? Зайди до мене.

Він поклав слухавку і втомлено подивився на мене: —А ти, Таню, вийди. Тут зараз розмова буде не для дівочих вух.

ЙОГО ХРЕСТИК ВРЯТУВАВ...

На жаль, Левицького не посадили і навіть не звільнили з посади та не понизили у званні. Не знаю, якими вже плечима він прикривався, але його лише забрал и з нашого слідчого управління і перевели до іншого.

А справа Ігоря Римаренка розвалилась. Думаєте, хлопець мені подякував? "Що ви накоїли?! — у розпачі кричав він до мене.—Тепер вони мене напевно вб'ють. І Оленку вб'ють. Я не вийду звідси, я винен!"

Не знаю вже, на які важелі натис Іван Антонович, але Ігор марно боявся. Ні Левицький, ні хтось інший хлопцеві не помстилися.

А нападника знайшли досить швидко. Андрій —так його звали —учився у паралельній групі з Ігорем і мав заможних батьків, які приятелювали з Левицьким. Коли патруль затримав його з краденими речима на вулиці і доставив до відділку, Левицький вирішив будь-що рятувати знайомого. Андрій же й підказав того, з кого можна зробити цапа-відбувайла. В Ігоря ні рідних, ні близьких. Хто за нього вступиться? Та й сам він якись нещасний, затурканий — ідеальна жертва, з такого легко вибити зізнання! І речовий доказ підкинули просто: зняли з хлопця ланцюжок, підклали під шафу. Біологічний матеріал на ньому є. Все, не викрутишся! Та й суддя довго вагатися не буде. Хіба вчорашній вихованець інтернату не є потенційним грабіжником?

А для мене ця справа стала уроком у професії— ніколи не заплюшуй очі на факти. Навіть якщо твій підопічний б'є себе в груди і присягається, що винен. Всілякі обставини бувають у житті...

Учора мій дідусь, професор юриспруденції, святкував ювілей — 80-річчя, і серед гостей був Іван Антонович — його колишній учень, тепер уже й сам сивочолий чоловік. Ми згадували ту історію, і мій колишній шеф сказав дідусеві:

—Ваша онука—це такий собі танк у мініатюрі. Мале, худе, а як впреться рогом, то з місця не зсунеш. Ніхто б уваги не звернув на деталі, а вона докопалася до правди і врятувала хлопця.

Я усміхнулась:

— То хрестик І горя врятував. Мама й з того світу своїх дітей оберігає...

Тетяна Ковальчук

Джерело: "Моя сповідь" №10(22)