Хотіла, щоб діти по-людськи жили

Раніше я думала, що всі мої біди — від злиднів. Тепер знаю, що не у грошах щастя

— Чого ми так живемо мамо? — питала я колись.
— Чи чого злого комусь заподіяли, що Бог нас не любить?
— Гріх так казати» — відповідала мати,
— Живемо, як живемо, бо маємо те, що заслужили. Але ти молода, красива, маєш усі шанси знайти гарного чоловіка і заробити грошей.
— Цікаво, де вони, ті шанси мої?

За колишнього однокласника Володьку вийшла не з любові, а з відчаю. Кохала іншого, він мене покинув. Хай там як, але Володя мене любить, у нас все буде добре! Через два роки народила двійнят: Станіслава й Софію. Грошей бракувало, діти народилися слабкими. Згодом Володя почав заглядати в чарчину, бив мене. Проживши у шлюбі якихось п'ять років, я овдовіла: п'яного Володимира збила вантажівка. На сльози чи жалобу в мене не було часу, бо тоді я була мати двох трирічних дітей.

Закінчивши інститут з відзнакою, рік не могла знайти роботи, крім як торгувати на базарі. Односельці сміялися: "Вчена професорами, а разом з невченими одним товаром торгує". Ті їх слова озивалися болем у душі, але я не зважала, не так просто мене зламати. Батько що раз більше запивав, мати не давала собі ради зі всім. Всі наші біди, як здавалось мені тоді, були через нашу бідність.

Моя подруга Надія збиралася закордон, і я також вирішила випробувати долю. Мама відмовляла, казала, що я дітям тут потрібна. А те моє рішення було непохитне. Годі бідувати!

...Першим нашим пристанищем в Італії майже на тиждень став вокзал. Потім ми жили у притулку, харчувалися тим, що давала українська церква в Римі. Далі Надія підшукала для нас першу роботу: ми стали замітати вулиці Рима за 12 євро на день. Тих грошей ледве вистачало на те, щоб утримати себе, а вже про допомогу рідним мови не було. "Головне, що зачепилися, цих грошей нам вистачить хоча б на хліб, а далі щось зміниться", — говорила Надія. Так ми пропрацювали близько місяця. А невдовзі познайомились із Любою. Жінка 40 — 50 років, працювала в містечку Клузоне, що чимось було схоже на нашу Ворохту чи Яремче. Люба допомогла знайти нам роботу.

Я потрапила в сім'ю сера Ніколаса. Буркотливий дідок, що весь час курив, голосно кашляв і розкидав свої речі, як мала дитина. Мені наказали забирати сигарети у старого, та він ховав їх, за що мені перепадало від його сина — Бруно. Я прала, трасувала, готувала їжу, прибивала в домі, доглядала квіти в здочку. На місяць мені виплачували 830 євро. У неділю до 14 години я мала право відпочивати. В цей час зазвичай ходила в церкву св. Івана Хрестителя, таку велику, що в ній можнабуло загубитися. Зтого, що казав священик, не розуміла жодного слова, але молилася, дякуючи Богові за все і просячи в нього сили витримати.

Старий Ніколас часто мене діймав: незадоволено кректав, коли я відбирала цигарки, жбурляв у мене чимось, коли не розуміла, чого він хоче. Через місяць, як я почала працювати у старого, до нього часто став навідуватися старший син — Умберто. Одного дня він боляче схопив мене за руку й потягнув до найближчої кімнати. Я кричала, кусалася, але він ще сильніше притискав мене до стіни, потім кинув на диван, почав зривати одяг. У паніці схопила вазу зі столика і вдарила нею Умберто. Вивільнившись, схопила сумку, зароблені гроші і в чому була побігла геть.

Тепер я знову була безробітна. До Люби звертатися соромно, у Надії й без мене вистачало клопоту. За місяць витратила більшу частину грошей, зароблених у Ніколаса. І нарешті влаштувалась у невеликий готель. Мені щодня виплачували 40 євро, у неділю, свята й коли було багато клієнтів — більше. Виконувала я різну роботу: мила посуд, підлогу, прибирала номери. Жила в маленькій кімнатці, призначеній для зберігання швабр і миючих засобів.

Після місяця роботи мені вдалося відправити додому першу посилку: зібрала 500 євро, придбала для своїх діточок іграшки, матері вислала гарну сумку, батькові — куртку. Гроші заховала в машинці Стасика, про посилку і місце, де поклала гроші, повідомила матір телефоном. "Вертайся, Вірунько, не в грошах щастя", — плакала мама. "Ще трохи, мамо", — відповіла їй.

Те "ще трохи" затяглося на довгі роки. Мої діточки пішли до школи, а я навіть не могла приїхати, бо назад візу б ніхто не відкрив. Чула лише по телефону їхні голосочки, а потім бачила фото моїх діток із квітами біля першої вчительки. Софійка в бантах і сарафанчику, які минулою рачу я передала, Стасик у костюмі, навіть з краваткою. "Син і донька не живуть у злиднях, як колись я", — тішилася, дивлячись на своїх гарно одягнених діток, що усміхалися.

Щодня не просто працювала—гарувала. Але мала за те гідну плату. Не шкодувала, що покинула Україну. Раділа, що вдома мати і батько налагоджують господу: дах відремонтували, паркан новий поставили. Батько навіть пити перестав, влаштувався на роботу сторожем. Хто би що там не говорив, а з грошима жити значно легше!

Лише через п'ять років я на місяць дозволила собі поїхати додому. Безмежно зраділа, побачивши своїх діток, хоча з першого разу вони мене навіть не впізнали, та й мати теж. "Ти схудла, чи, бува, не хвора?" — хвилювалась мама. Та ні, все в мене чудово! За той місяць ми придбали машину, почали добудовувати хату, купили нові меблі. Не могла натішитися своєю роботою, раділа й з того, що батько більше не п'є, що мати може не працювати. Але найбільшою моєю радістю був достаток моїх дітей. Вони мали найкращий одяг і взуття, я придбала обом нові сучасні велосипеди, у них було багато іграшок, книжок. Мої діточки добре вчилися у школі, не бешкетували. Задля цього варто було жертвувати собою.

Я повернулась до Італії, тепер уже працювала в готельному ресторані офіціанткою. Якось обслуговувала досить привабливого чоловіка. Почав розпитувати, як мене звати, як я сюди потрапила. Все це мені здавалося дивним, але перечити йому не сміла. Сказала, як мене звати, що я тут працюю і мені час іти. Весь персонал поглядав на мене скоса. А наступного дня, коли прийшла на роботу, шеф сказав, що на сьогодні я вільна. я здивувалась. Він пояснив, що на мене чекають. Хто ж? У залі я побачила того самого чоловіка, з яким розмовляла вчора. Запросив сісти поруч, запропонував вина: "Тепер ви не на роботі, вам можна зі мною розмовляти. Я — Бруно, власник цього готелю і ресторану". Розпитував мене про все. Як давно я тут працюю, звідки я і хто мій батько. Казав, що дуже дивується з мого чоловіка, бо таку жінку, як я, не можна відпускати саму туди, де є чоловіки. Я ж відповіла, що в Україні в мене чоловіка нема, лише двоє дітей і батьки.

— Чого ж ти приїхала в Італію, покинувши дітей? — запитав Бруно.
— Щоб мої діти жили в достатку.

Згодом ми знову зустрілися за вечерею. Я дізналася, що його дружина загинула, залишивши йому сина, і він не хоче більше холостякувати. Не можу сказати, що Бруно мені подобався як чоловік. Але відрази я теж не відчувала. Ставилася до нього з повагою. Бруно ніколи не чіплявся до мене, кілька разів навіть приносив квіти. Мене дивувало, що я, проста посудо-мийка-офіціантка, впала йому в око. Я вже й не думала, що ще можу приваблювати чоловіків. Поділилася новиною з Надією, вона сказала, що Бруно — золотий квиток. А й справді, мені нарешті випав шанс жити краще, дати більше своїй сім'ї в Україні. Я не мала жодних почуттів до Бруно, хіба що вдячність за можливість допомогти своїм дітям. Тоді я вирішила скористатися тим, що дала мені доля. Побачивши, що Бруно є в ресторані, я, напевно, вперше за шість (а може, і більше!) років нафарбувалася, одягнула найкраще з того, що було в мене, зробила гарну зачіску. Тієї ночі я вперше переспала з ним.

Досить скоро я стала законною дружиною Бруно, дістала італійське громадянство. І поїхала в Українуна тиждень. Навезла гору подарунків: іграшокі одягу для дітей, різної техніки для дому. Мати плакала від щастя, коли побачила мене, і казала, що вже нікуди мене не відпустить. Батьки перепланували будинок, звели другий поверх, збудували гараж для автівки. У мене вдома нарешті панував достаток.

Улітку я повезла дітей відпочивати на море. Бруно не заперечував, але залишити дітей в Італії не дуже хотів. Я вже не працювала. У мене були покоївка, кухар. Час від часу я просилася на роботу: мені було незвично залежати від чоловіка. Бруно був проти, але дуже поважав моє бажання допомагати дітям, тому віддав у моє розпорядження один із своїх невеликих продуктових магазинів.

Так я стала італійською бізнес-леді. Покликала на роботу Надю, ми разом стали продавати продукти. Згодом виникла ідея випікати булочки, тістечка. Взявши до себе ще двох українських жінок, ми закупили обладнання, відкрили невеличку пекарню і продавали фірмову випічку. Тістечка й булочки приманювали туристів, справа виявилась успішною, почала приносити прибуток.

Так я стала людиною, здобу ла своє становище в суспільстві, заробила для своїх дітей по квартирі в місті, придбала дорогі автомобілі. А ще—для себе величезну біду...

Через кілька років помер батько, трохи згодом — мати. На похорон я приїжджала сама, Бруно мав справи. Саме тоді я побачила своїх дітей дорослими і... справжніми. Стасик завжди був худим хлопчиськом, така вже в нього, певно, статура. Але статура тут була нідочого. Темні кола під очима, постійна втома, нездоровий блиск в очах...

— Станіславе, ти добре почуваєшся? — запитувала його.
— Чого б це мені почуватися погано? — іронічно відповідав син.

Якось я зайшла в його кімнату, щоб прибрати. Висунула шухляду і... Пакетики з незнайомим порошком, медичні шприци... Мій син не може бути наркоманом, ні, тільки не це!

Я сподівалася знайти підтримку в доньки.
— Софіє, ти знаєш, що брат вживає наркотики? — прямо спитала.

Та спочатку здивовано глянула на мене, а потім зневажливо мовила:
— Ну, вживає. В цьому немає нічого такого. Мамо, не чіпляйся, тепер наркотиками нікого не здивуєш, і взагалі...
— Господи, Софіє, та ти нетвереза... Хіба ж ти не була в універсі і те ті, де тебе і юсило?
— Чого ти хочеш?! — злісно скрикнула вона і висмикнула руку.
— Так, я п'ю! Віддавна. Бабуся просто ніколи тобі не говорила, бо не хотіла засмучувати тебе і твого макаронника, з яким тобі, здається, дуже добре. Глянь на себе у дзеркало: успішна італійська бізнес-леді, яка радо спить зі своїм чоловіком-італійцем заради достатку. Та ти схожа на шльондру, яка кинула своїх дітей задля грошей!

У серці щось ніби обірвалося, я не могла прийти до тями. Вдарила Софію по обличчі. Невже, невже моя донька — алкоголічка, а син — наркоман? Та не можетакого бути! Я ж для дітей працювала, недоїдала, недосипала, а вони... У двері подзвонили, На порозі стояв молодий хлопець, питав Софію. Дочка одразу вибігла до нього і кинула мені: "Буду пізно, не чекай".

"Діти, чого ж ви так зі мною? — плакала, питаючи сама себе. —Я ж хотіла, аби ви по-людськи жили. Усе вам дала, усе. Лише любові моєї вам, напевне, не вистачило..."

Що далі? Станіслава я влаштувала в найкращу італійську клініку. Софія їхати відмовилась. Пройшовши курс лікування, син, як я сподівалася, позбувся залежності. Але через два місяці зірвався.

Ось таке моє життя. Все маю, але як жити з думкою, що твої діти гинуть там, в Україні?..
Віра Ш.

Джерело: "Моя сповідь" №11(23)