Голос крові. Чи серця?

У мене допитуються, чи можна любити чужих дітей так само, як рідних. Я мовчу. Бо всі вони для мене — рідні, не чужі.

Про таких як Наталя Стрільчук, кажуть: якби могла, увесь світ пригорнула б до грудей. Стільки у неї любові, доброти й енергії. На всіх вистачить!

Я довго збиралася до неї у гості, але в Наталі все не складалось через безконечні сільські роботи та клопоти з дітьми. Вона дивувалася, чим її таке звичайне життя могло зацікавити інших? Думала, може, тим, що знаний односелець, колишній заступник міністра внутрішніх справ, подарував їй хату? Але я хотіла написати про жінку, яка наважилась стати мамою чужим дітим.

Зустріла мене Наталя біля сільської школи, де вчаться її молодші діти. Привела до своєї хати, ще занедбаної зовні, зате з модним ремонтом усередині. Пригостила чаєм із бутербродами і стала розповідати про життя. Я майже не перебивала її запитаннями — не було потреби.

НІЧНИЙ ДЗВІНОК

"От у мене допитуються, невже чужих дітей можна полюбити так, як рідних? Кажуть, є голос крові, від якого нікуди не подінешся. А чужа кров — холодна й безголоса. Я не сперечаюся. Може, якби у моєму житті все склалося гладенько, без горя й потрясінь, мені цілком вистачило б власної родини і чужі сльози не пекли б.

Я оце недавно справила поминки по своєму первістку Віталику. Шістнадцять років минуло... Шістнадцять! А я досі не можу забути тойдень. Це сталося о пів на дев'яту ранку...

Я була в хаті, свекор бавився з Віталиком на подвір'ї. А тут додому заскочив Олексій, мій чоловік. І треба ж було, щоб він своєю вантажівкою заїхав у самий двір, а не залишив її на вулиці... Коли вийшла на подвір'я, Віталик уже був неживий — потрапив під заднє колесо вантажівки. Синочок мав лише рочок і вісім місяців. Це таке горе, таке велике батьківське сирітство й таке почуття провини, що не передати словами...

Після похорону я думала, що занедужала по-жіночому. Звернулась до гінеколога, він оглянув мене й каже: "Ти знову при надії. Бог одну дитинку забрав, а іншу дав". Я народила Стасика. Аще за чотири роки — Іринку.

Ми перебрались до Вінниці. Чоловік знову влаштувався шофером, я пішла працювати продавчинею, а потім додатково ще й покоївкою в готель. Якось серед ночі будить мене телефонний дзвінок. Жінка голосить російською: "Наташа, ты — мать, не дай мне потерять детей! Помоги!!!" Ледве зрозуміла, що це моя односельчанка Віра телефонує. Вона тепер в Італії на заробітках, залишила дітей на чоловіка. А він зв'язався тут з однією непутящою, у неї п'ятеро дітей від різних чоловіків. От вони стали разом жити, пити й гуляти. Не знаю, що там і як сталось, але його звинуватили у злочині, посадили. Дітей мали оформляти до сиротинця. Хтось повідомив Віру, і вона серед ночі розшукала мене.

Ми з нею не родичі, не подруги. Але ж гріх не допомогти. Ми з чоловіком згодились взяти їх тимчасово, поки Віра зможе приїхати з Італії. Діанку й Вовчика я відвоювала. Танком перла на чиновників, горою за них стала, а у сиротинець не віддала. Повернулась з малими у село, а чоловік залишився у Вінниці, бо не міг роботу кинути. Моя свекруха, коли побачила такий кагал на порозі, за серце схопилася. Потихеньку я завела корову, поросят, птицю, бо ж дітей треба чимось годувати. Ще Віра присилала з Італії по 100 євро, щоправда, рідко. А вже як мене взяли на роботу самотніх бабусь доглядати, то ми взагалі зажили непогано. Стасик, мій старший син, і корову видоїть, і поросят нагодує, і за молодшими нагляне.

АЛЛА І АНДРІЙЧИК

Якось іду селом, коли чую попереду ґвалт, якісь люди вовтузяться. Підходжу ближче, а це Аллу міліція до спецінтернату пробує забрати. Дівчина плаче, пручається. У нас вважають, що Алла несповна розуму. Мама-алкоголічка весь час її біля себе тримала, нічого путящого не навчила. В Алли вигляд дорослої жінки, а розум дитини — доброї й наївної. Її мама померла, хата занепала, от і надійшло розпорядження забрати Аллу до притулку.

Не віддала я її. Умовила свекруху приписати до себе. Свекруха в мене дуже добра жінка. Вона побурчала трохи, мовляв, я буду зі всього світу нещасних до хати зводити, собі та їй клопоту завдавати. Але таки послухала.

А в Алли був син, Андрійчик. Я знайшла його. Це було непросто, але в нас у районі дуже хороші люди, вони й допомогли. Приїхали ми з Аллою у спецінтернат для розумово відсталих, а нам відмовляються показувати Андрійчика. Але то вони мого характеру не знали! Я наполягла, щоб показали хлопчика. А що поганого в тому, коли дитина знатиме свою маму? Йому нині дванадцять років, він так радіє, коли ми приїздимо провідувати. Алла тепер має заради чого жити, мріє забрати Андрія до себе.

Це вона нині відкрила свої мрії, а тоді не наважувалась, бо ми не мали власного житла. Я так мріяла про свій куток! Тепер буду до кінця віку вдячна Миколі Васильовичу, що він подарував мені хату й дав новий стимул до життя. Тим паче я його не просила, сам допоміг. Поволі стала я доводити хату до ладу. Зміцнила фундамент, стягнула стіни, які по кутках вже стали розсовуватись, а далі відремонтувала дві кімнати, поставила нову грубку. Аж тут на Йордане приїздить Віра з Італії по дітей. Тяжке було прощання... Ми всі плакали, бо за три роки не те що звикли одне до одного, а зріднились. Поїхали Вовчик з Діанкою, і хата спорожніла. Мої діти похнюпились, носи поопускали. Особливо Тринка, бо ж Вовчик був її ровесником і спільником у всіх іграх, а Діанка на кілька років молодшою.

ДЯДЬКУ, МОЖНА ВАС ТАТОМ НАЗИВАТИ?

Минуло кілька місяців, як я випадково почула у райсоцза-безі розмову. В сусідньому селі померла від раку молода жінка. Тепер її діток, семирічного хлопчика й п'ятирічну дівчинку, оформляють до сиротинця. У мене серце розболілось. Я — бігцем у кабінет Валентини Андріївни, завідувачки: "Віддайте мені дітей! Обох забираю!" А вона: "Стишся, Наташо. Ти знаєш, що дітей не двоє, а троє?" Я повернулась додому, раджуся з дітьми. Іринка відразу: "Мамо, вони красиві?" А Станіслав по-дорослому питає, скільки років хлопчикові. Каже: "Ще одна пара чоловічих рук в сім'ї не зайва, ми разом все робитимемо, проживемо!"

Я відразу взялася збирати документи на опіку, а саму все сумніви беруть: чи правильно я роблю? І пішлая на цвинтар, де Віталик і мій тато поховані. "Знаєте що, мої дорогі? —кажу їм. — Може, ви мене осудите... Але тебе, Віталику, з нами нема, Володя з Діанкою поїхали з Вірою. А мені так чогось на душі смутно. То я надумала забрати трьох сиріток. Сніжанці п'ять рочків, Богданчику — сім, а Софійка зовсім манюня". Минає зо два тижні. І що ви собі думаєте? Сниться мені Віталик, уже величенький, такий, яким мав бути нині, якби жив на світі. Каже: "Мамо, ми тут з дідом побалакали й вирішили: забирай дітей. Хіба ж їм буде краще у сиротинці?" Я аж заплакала, прокинувшись...

Прикипіла я душею до тих діток. Вони скромно дуже жили. Батько їх покинув, мама хворіла. Богданчик був за старшого, збирав лікарські трави у лісі, возив з мамою здавати в Шаргород. А коли народилась Софійка, то став ще й за няньку, пелюшки міняв, бавив, бо мама уже не могла... Набідувалися ті дітки, бідненькі...

Я бачила, якими заздрісними очима вони дивляться, як Іринка зі Стасиком горнуться до батька, коли приїздив з Вінниці навідати. Богдан зі Сніжанкою тримались осторонь Олексія, хоча той завжди привозив їм подарунки, цікавився їхніми справами. Все враз змінила маленька Софійка. Діти саме бавились у дворі, а тут Олексій відчиняє хвіртку. Іринка зі Стасиком кинулись йому назустріч: "Тату! Тату!" Софійка ще тільки вчилась ходити, а й собі чеберяє услід, рученята тягне: "Тату!" Богданчик кинувся до сестрички, але Олексій перший нахилився і підхопив на руки. Бодя став, подумав мить тай запитує: "Дядьку, а можна мені теж кликати вас татом"? "І мені..." — вихопилось у Сніжанки.

Ось так і живемо. Тепер документи збираю, щоб Андрійчика забрати зі спецінтернату. Аллі його, звичайно, не віддадуть. Але я знаю, якій допомогти. Мені не вперше...

Записала Людмила МРАЧКОВСЬКА

Джерело: "Моя сповідь №14(24)"