Дружина знову мене зраджує

Здається, що всі друзі та рідні здогадуються про мою таємницю і тихенько сміються з мене

Вдаю, що я нічого не помічаю. Але болить серце, що я, 45-річний чоловік, змушений иаке терпіти.

ЯК ЗАКОХАНИЙ ШКОЛЯР

Раніше я працював на підприємстві інженером. На дні народженні у друга познайомився зі своєю першою дружиною. Ми разом прожили сім років, діток так і не нажили, стали чужими людьми, розлучилися. Але й досі вітаємо одне одного на свята й уродини.

Згодом моє підприємство закрили, я маркетологом влаштувався у тоді ще першому та такому дивному для нашого люду супермаркеті. Начальство мене помітило й десь через два роки підвищило до заступника директора. Мені дали окремий кабінет, службову машину. Все в роботі вдавалося. Єдине, що засмучувало, — коханої не було. Приходили жінки, залишалися у мене на ніч, але все було не те.

Якось до нас прийшли стажувальники, і серед дівчат, які мали б працювати в магазинах кілька місяців, була вона. Рудоволосе дівча, з великими синіми очима. Я дивився на неї, забувши, що спізнююсь на нараду. Зі мною діялося щось неймовірне, серце ледь не вискакувало з грудей. Дізнався, що красуню звати Світланою, молодша вона від мене на 12 років. Та я вважав, що це не перешкода.

Я відчайдушно пробував підкорити серце дівчини. Якщо інші її одногрупниці працювали на касі чи за прилавками, то Світлану я посадив у своєму офісі. Носив їй оберемки квітів, робив подарунки, чекав, допоки вона звільниться, аби підвезти додому. Світлана була неприступна. Вона до мене зверталася на "ви", завжди старалася тримати дистанцію. Я не знаходив собі місця. А вона, ніби розуміючи це, гралася зі мною, як із лялькою.

Згодом практика студентів добігала кінця, а я вигадував різні причини, аби Світлана залишилася тут. Поговоривши із директором, запропонували її посаду із випробним терміном. Дівчина погодилася, а я, своєю чергою, зітхнув із полегшенням.

Лише через кілька місяців після того, як Світлана почала у нас працювати, вона мені вперше не відмовила в побаченні. Я не міг натішитися, літав наче на крилах. А ті крила мені дарувало кохання. Згодом ми почали зустрічатися постійно.

Світлана бачила, як я до неї прикипів. Вона могла просити що завгодно, а я, мов закоханий школяр, догоджав. Той, хто кохав, мене зрозуміє...

СВІТЛАНА ТЯГНЕ З НЬОГО ГРОШІ

Згодом Світлана переїхала у мою трикімнатну квартиру. Я робив все, щоб почувалася тут господинею. Кохана була родом із села. Спочатку я трохи дивувався, чому Світлана не пропонує поїхати додому, не знайомить із батьками. Вона віджартовувалась, вигадувала різні відмовки.

Одного разу не витримав. Світлана поїхала до батьків, а я потай вирушив за нею. Знав, що того дня у її подруги було весілля. Ото й буде нагода на святі познайомитись з її родичами. Під'їхав до єдиного сільського кафе, вечір був саме у розпалі. Непомітно підійшов до компанії молодиків, які курили, попросив сигарету. І почув, що вони говорять про мою Світлану.

"Не варто було Андрієві знову до неї повертатися, — говорив один із парубків. — Усі знають, що Світлана має в місті якогось старого, тягне з нього гроші..."

Я стояв наче вкопаний. За що вона так? Зайшов до залу, поглядом шукаючи кохану. Вона танцювала з молодим хлопцем. Вони весело про щось говорили, він гладив, поправляв її волосся, цілував. Наші погляди раптом зустрілися. Я повернувся і пішов до машини. Світлана побігла за мною, хотіла щось пояснити. Я не слухав.

Приїхав додому, відкоркував пляшку дорогого коньяку. Не хотілося думати, як житиму далі. Світлана не приїхала наступного дня. І в понеділок на роботу теж не прийшла. Мені здавалося, що я сплю. Робота, порожня квартира...

Через два тижні все ж повернулася. Я простив. Бо розумів, що не можу без неїжити. Адуже скоро ми справили весілля.

ПРО ЦЕ ЗНАЛИ ВСІ, ТІЛЬКИ НЕ Я

Коли у нас народився Вадимчик, моїй радості НЄ було меж. Синочок був моєю копією, а я не уявляв, як стільки часу жив без нього. Вставав уночі, аби змінити підгузок, дати пляшечку з водою, заспокоїти. Шукав будь-якої нагоди, щоб бути частіше з найріднішими людьми. Зате Світлана рвалася на роботу. Малому було лише шість місяців, коли ним почала опікуватись няня.

Дружина працювала на нашій фірмі, але вже в іншому офісі. Бачились ми тепер хіба що вдома увечері. І в мене почали з'являтися підозри. Світлана стала затримуватися на роботі. Казала — то зустрічі, то документів багато накопичилось. Я спочатку не звертав на це уваги, але нічні смс-повідомлення почали мене насторожувати. А на деякі телефонні дзвінки вона відповідала з іншої кімнати, щоб я не чув.

Якось після роботи сидів із друзями за келихом пива. І за душевною розмовою один із колег тихенько сказав, що Світлана мене зраджує з молодим співробітником її офісу. "Ти б поговорив із дружиною, — співчутливо шепотів мені на вухо друг. — Розумію, то не моя справа... Але про її походеньки люди язиками плещуть, вонаж навіть не ховається".

Так, я про це не знав. А може, обманював себе, не хотів помічати очевидного. Я не тримав каменя за пазухою, удома розповів про все Світлані. Вона навіть не пробувала заперечувати. Сказала, що я згубив її молодість, що важко зі мною жити, що їй хочеться ще гуляти та веселитися...

Тієї ночія вперше спав в іншій кімнаті. А вранці вона просила пробачення, плакала і присягалася, що віднині все буде інакше. Ми спробуємо все спочатку. Бо любимо одне одного, маємо маленького синочка. Хіба я не хочу, щоб Вадим жив у повноцінній родині?

Я здався.

Від тих подій минув майже рік. І у Світлани знову почастішали піші "ділові зустрічі" та "переговори". Дзвінки, під час яких їй обов'язково потрібно піти в іншу кімнату.

Думаю, що жінку вже не зміниш. Сина шкода, тому задля нього терплю приниження і біль, який не вщухає ані на хвилину.

Мені огидно від тих співчутливо-глузливих людських поглядів. Від них хочеться провалитися крізь землю, вити, наче поранений звір. Але вдаю, що нічого не бачу, не помічаю. Що все у нас добре. Чому? Люблю її...

Олексій Степанович

Джерело: "Моя сповідь №14(24)"