Де моя маруся!

Коли я відпустив дружину за кордон, то зробив найбільшу помилку у своєму житті

Чоловіки, якщо ваша кохана колись захоче поїхати у Європу, будьте мудрішими за мене і не відпускайте. Бо повернеться вона зовсім іншою, і ваші стосунки, як мої, будуть приреченими...

...Наше коханню з Марійкою не знало меж. Полюбилися, коли їй було 20 літ, а мені — 23. Молоді, красиві, ми тільки й те робили, що втішалися життям. Гуляли, кохалися, подорожували... Здавалося, що на світі не було щасливіших за нас. Через рік вирішили побратися.

Весілля справили у її батьків, а жити переїхали на квартиру до моєї тітки. Згодом у нас народився синочок. Марійка якраз закінчила університет і пішла у декретну відпустку. А я працював бухгалтером в одній банківській фірмі. На життя вистачало, тим більше, що інколи нам і батьки докидали грошенят. А наш Сашко ріс собі потроху. Так за хатніми клопотами та радощами минуло три роки.

Якось за обідом моя Маруся вирішила, що її життя не таке, яким вона собі його уявляла. Дружина жалілася, що, крім дитини, нічого не бачить. Нарікала, що не маємо досить грошей, аби вона купувала дорогі речі та відвідувала салони. А в приклад ставила своїх подруг, які поїхали на заробітки до Італію і вже за рік повернулися з чималими сумами. До того ж сумно їй було, вона почувалася нещасною і хотіла працювати. А що стажу роботи не мала, бо після університету одразу ж Сашко народився, то наполягала, щоб я її відпустив за кордон до подруг.

Як тільки не впрошувала мене дружина. Казала, що Сашко вже підріс, ходить у садочок, а вона лише на рік поїде. Думав-думав я й відпустив її — з умовою, що вона щодня виходитиме на зв'язок. Спершу Марія справді дзвонила щодня, питала, як там синочок, раз на три місяці передавала гроші.

Та коли настав час повертатися, повідомила, що залишається ще на рік, мовляв, не встигла заробити більш-менш пристойну суму. Вона наполягала на своєму рішенні й на мої заперечення не зважала. Казала, що повернеться, коли Сашкові сповниться п'ять років, і буде його готувати до школи. А до цього часу заробить грошей, аби на все вистачило. Хоч-не-хоч я погодився. Тепер розумію що повівся неправильно... Два роки минуло. Дружина, як і обіцяла, повернулася додому. Та тільки це вже була не вона. Коли Марія приїхала, у неї проявилися ознаки того психічного розладу, який тепер називають " італійським синдромом". Де й поділася простодушна, скромна дівчина, яку я так кохав, Марія стала дуже модною, змінила зовнішність, накупила до рогого одягу.

Першого ж дня, замість того, щоб розпитувати про Сашка, вона тільки йте робила, що говорила про гроші. Казала, що в Італії ідеальні умови для житття. Що тут роботи, за яку можна було б отримати достойні гроші, вона ніколи не знайде. Також казала, що ми тут живеио як злидарі. Одне слово, ніщо в Україні їй не підходить і свого життя разом з нами тут вона не бачить.

Після приїзду Марії у нашій сім'ї щодня вибухали скандали. Ми сварилися за дрібниці. Про стосунки чи кохання вже навіть не йшлося. Марія думала лише про гроші, прикраси тощо. Я й забув, коли востаннє відчував тепло коханої, коли просто її обіймав. Я жив з чужою жінкою, яка, крім достатку, не цінувала більше нічого.

Такі стосунки не вдовольняли і її. Тож, пробувши вдома три місяці, Марія знову спакувала валізи. Перед тим купила багато подарунків, одягу та шкільних речей для синочка. Мені подарувала лляний светр і написала листівку: "Вибач, але в нас життя не склалося. Ми не зможемо бути разом. Краще я житиму за кордоном і допомагатиму виховувати сина фінансово. Прощавай".

Ці слова надовго залишилися у моїй пам'яті... Я зостався сам. Добре, що в мене був Сашко. Марія й не думала його забирати в Італію. Згодом я дізнався, що в моєї колишньої з'явився італійський коханець. Про це мені доповіли її "подруги". Навіть фото вислали, де моя дружина сидить в обіймах якогось сеньйора. Серце у мене облилося кров'ю. Тоді я вперше в своєму житті заплакав.

Після того пішов до Сашка, обійняв його і подякував в думках Богу за те, що подарував мені сина. Це ж усе, що в мене залишилося. Адружина — Бог їй суддя. Я сам винен у тому, що сталося — треба було бути чоловіком, а не шматою. Тепер нестиму свій хрест сам...

Олександр, 35 років

Джерело: "Моя сповідь" №10(22)