Чорна вдова

Лише втративши четвертого чоловіка, я зрозуміла, що потрібно перепросити маму мого першого хлопця. Жінку, яка мене прокляла

Мені лише тридцять п'ять але голова вкрита сивнмош. Добре, що від природи білява — сиві волосини здаються срібним меліруванням. Приятельки-перукарки жартома просять поділ йтися секретом такого фарбування. А зморшки питаю я? Їх також сама намалювала?

Ті гусячі лапки навколо моїх очей — не від сміху, а від сліз. Бо горя на мій вік випало — ворогу не побажаю.

Уперше я закохалася в 15 років. У наше село на Волині, де я виросла, приїхала з іншого району вдова із сином та донькою — тут їм у спадок перейшла добротна тітчина хата. Олександр був старший за мене на два роки, щойно школу закінчив. Високий, під два метри, чорноокий, всі мої однокласниці на нього відразу око поклали. А я на першій же дискотеці сама запросила його на танець. Наступної неділі всі вже знали, що ми хлопець і дівчина.

Два роки я чекала Сашка з армії, забула і про клуб, і про танці, щодня писала коханому листи. А коли він повернувся, ми відразу ж подали заяву на одруження. Сашкова мати, тітка Катерина, була проти цього. Хотіла, щоб син до міста поїхав, на агронома чи на вчителя вивчився. Та й мені, переконувала, треба професію якусь здобути, просила: "Лідо, зачекайте ще з весіллям. Діти підуть, не до навчання буде". Але ми були невблаганні.

Напередодні весілля Сашко спитав, який букет хочу, щоб він мені подарував. Я тоді візьми і закажи не білі троянди, як у всіх наречених, а водяні лілії. Щоб нарвати їх, мій коханий на світанку через ліс пішов до далекого озера. Ті русалчині квіти його і згубили. Черевики і куртку мого Сашка знайшли на березі. Вочевидь, він заплутався у стеблах лілій і втопився. У нас в селі про таке кажуть: русалки залоскотали. Тож даремно я його чекала у своєму весільному мереживному платті. Потім бігла через усе село до сільради, плутаючись у білосніжній спідниці й падаючи в пилюку... Це коли повідомили, що приїхав спецзагін водолазів — тіло привезли.

Боже, як же я тоді картала себе, що послала Сашка за тим лататтям. А тітка Катерина на похороні прокричала, що це я згубила її сина, і вигукнула: "Щоб тобі ніколи не знати щастя, як і мій синочок його не знатиме. Будь проклята!" Вона не здогадувалася, що я ношу її онука — нашого із Сашком хлопчика... Та я й сама про це довідалася лише через кілька місяців, коли дитя вперше поворухнулося під серцем. До лікарів не ходила, а що місячного нема, то, думала, від переживань. Що я там знала у свої сімнадцять років...

У той час уже навчалася в обласному центрі на перукаря — мама мене відправила якомога далі від Катерининого злого ока та сусідських пересудів. Коли я дізналася, що вагітна, то була у розпачі. Розуміла, що доведеться з винайнятої кімнати вертатися до батьків, у село, щонеділі зустрічати біля церкви Катерину і, мабуть, забути назавжди про перукарську справу й життя у місті, які мені подобалися.

Подруги, щоб мене розвіяти, повели в кіно, і там я зустріла Петра. Високий, чорнявий, чимось схожий на Олександра, він запросив нас із дівчатами в кафе, всіх розважав, а найбільше намагався сподобатися мені. Чесно, очима ніби цілував. Наступного дня виходжу з дверей училища після занять, а під порогом Петро з букетом... білих лілій. Від цієї картини мені щось у горлі застрягло, сльози самі полилися з очей. О як він, бідака, вибачався, дізнавшись про нашу із Сашком трагедію. Призналася я йому і в тому, що вагітна. А він у відповідь: "Виходь за мене! Я щойно побілку в квартирі зробив, нові меблі придбав".

На третій день після нашого весілля мій Петрик вийшов до крамниці (я готувала вечерю, і з'ясувалося, що сіль скінчилася) , і просто під брамою його... збила машина. Три дні він помирав у реанімації, грошей на лікування в нас не було, бо Петро, царство йому небесне, всі гроші витратив на ремонт. Я здала до ломбарду єдину цінність — наші обручки, бо вірила: чоловік виживе, купимо нові. Та не судилося.

Один Господь знає, як я оплакувала Петра і свою долю — у 17 років удовою стати вдруге. Єдине, що тішило — тепер мала помешкання у місті, не мусила вертатися у село, де всі мене вважають винною у смерті Олександра. Я тоді ще не збагнула, що так буде весь час. Щойно я зустріну мужчину, який кохатиме мене, він загине. А припинити лити сльози мене примусила лише думка про те, що шкоджу майбутній дитині. Мій син за метрикою став Олександром Петровичем, ніхто й ніколи не назвав його байстрюком. Мій третій чоловік Мар'ян (добра була душа, синочкамого Сашка, як рідного, любив) працював таксистом. Разом ми щасливо прожили аж п'ять років. Напередодні річниці весілля він пішов на зміну, обіцяв мені сюрприз. Якісь двоє хотіли викрасти машину, вдарили його ножем у шию. Бандитів спіймали того ж дня — на тій автівці вони потрапили в аварію. А Мар'янчик мій стік кров'ю на узбіччі дороги, де його викинули. У багажнику машини лежав букет білих лілій — це, мабуть, і був сюприз... А з Андрієм ми познайомилися у перукарні. Він тримав крамницю в обласному центрі. Мав жінку Галину — продавчинею працювала в його магазині. Розписані вони не були, жили на віру. Я Галю щодня бачила, молоко в неї з року в рік купувала, а вона до мене в перукарню приходила. Якось перед Новим роком спитала, чи не підстрижу її чоловіка, бо його майстер захворіла, в інших немає вільних місць. Я погодилася — за чоловічу стрижку я в училищі "відмінно" мала.

Я не фліртувала з ним, не намагалася звабити, але коли голила його м'язисту, породисту потилицю, мені аж подих перехопило. Андрій подякував і дав добрі чайові. А перед Різдвом прийшов знову — з коробкою цукерок і каже: "Я не можу забути ваші очі. Чому вони такі сумні?" І моє серце, здавалося, уже скам'яніле, тоді ворухнулося.

Дізнавшись про наш зв'язок з Андрієм, його Галя прибігла до перукарні й голосно, при клієнтках, кричала, що я — хвойда. Дівчата пробували мене захищати, і тоді Галька раптом, заридавши, вигукнула: "Добре, нехай не хвойда. Ти гірше. Ти — чорна вдова. Зманюєш чоловіків і вбиваєш. Скільки їх у тебе вже було? Троє? І всі в могилі!" При тих словах мої подруги і клієнтки заклякли, нічого заперечити не могла і я... Однак з Андрієм таємно зустрічалася й далі. Думаю, ми зрештою побралися б. Але тієї ж зими у місті багато людей хворіли на грип. Занедужав і Андрій. Здоровий 35-річ-ний мужчина згорів за тиждень.

Після цього я поклялася собі, що більше не впущу в серце жодного чоловіка. Перейшла в інший перукарський салон, де мене ніхто не знав. Присвятила себе лише вихованню сина-підлітка. Сашко зростав гарним, слухняним і розумним, а зовні — викапаний тато. Я віддала його у секцію з вільної боротьби, щоб міг постояти за себе. Економила на всьому, працювала у вихідні, тільки б у сина було все — добра їжа, гарне вбрання, комп'ютер, відпочинок на морі...

У Чорноморці, де у липні на пляжі яблуку ніде впасти, саме біля мене зупинився молодий спортивної статури чоловік. Запитав: "Дозвольте, я поруч прилаштуюся?" — "Краще пошукайте інше місце", — крізь зуби процідила я, аж раптом син, прибігши з моря, закричав на радощах: "Михайле Петровичу, і ви тут!" Це був тренер Сашка.

Щиро скажу, лише ближче познайомившись із Михайлом, збагнула, що таке по-справжньому кохати. Ніхто — ні Андрій, ні Мар'ян, ні Петро, нехай із Богом спочивають, ні навіть Олександр, мій найперший, не викликали в мені такої бурі почуттів. З Михайлом у мене наче крила виросли. І навіть не те, що він молодший за мене на 5 років, найбільше турбувало мене. Найсильніше я боялася одного — втратити ще й цього чоловіка.

Після приїзду з моря ми невдовзі побралися, стали чудовою родиною, але з кожним днем спільного життя моя тривога наростала. Я не розповідала Михайлові, як саме загинув батько Сашка, і про інших чоловіків теж мовчала — а раптом його їхня доля відлякає? Та коли він затримувався на роботі чи його телефон був поза зоною досяжності, я божеволіла від тривоги, моя уява малювала жахливі картини: ні, не зраду — нещасний випадок, аварію, бандитський напад, наглу хворобу... Я фанатично стежила за тим, щоб у хаті завжди були сіль та сірники,заборонила коханому дарувати мені будь-які квіти. Зрештою, я довела себе ло сказав: "Сонечко, по-моєму, ти втомилася. Здається, тобі потрібно до лікаря".

Ні, не до лікаря. Я зрозуміла: за кохання треба боротися. Навіть якщо проти мене потрійне прокляття, мушу його відігнати. Тож приїхала разом із Сашком у рідне село, де не була вже десять років — від часу маминого похорону. І сказала тітці, що хочу побачити Катерину. "І правильно, піди до старої, — підтримала мені жінка. — Вона тепер хворіє, після смерті доньки у неї був інфаркт, тож ми із сусідками їй по черзі борщ носимо. Там їй і дров треба нарубати".

Ми із сином взяли каструлю з першою стравою, а ще сиру, сметани, молока і пішли до баби Каті. Вона лежала в ліжку, сива, бліда, зі сну прийняла мене за когось іншого, зраділа. Я допомогла їй підвестися і, поки вона їла, помила вранішній посуд. А потім спитала: "Тітко Катерино, ви мені колись пробачите? Прошу вас, пробачте!" Старенька пильно подивилася мені в обличчя і сумно так сказала: "А, то ти, Лідо? Тая тобі давно пробачила, дитинко! Мене життя он, бачиш, як покарало — віку доживаю самотою і у хворобі..."

Старенька не плакала, а, здавалося, раділа можливості з кимось поговорити: "Сашка я народила у сорок років, двоє старших моїх синочків померли немовлятами. Донечку мою рак у могилу загнав. І онуків мені не судилося побачити... Тож це ти мені, Лідо, пробач! Пробач за всі ті слова. Не можна було тебе проклинати, бо усі прокляття повертаються... А... хто там дрова рубає?" — "Мій син, йому сімнадцять". — "Поклич-но його!"

Коли Сашко зайшов до хати, старенька аж на лиці змінилася. "То це ж... Сашко! Мій Сашко! — простогнала. — Синку, підійди ближче!" А тоді почала його цілувати. Тітка Катря без слів здогадалася, що це її онук. Не минулося без фельдшера й уколів. І ще — без сліз, обіймів, обіцянок бачитися бодай раз на тиждень. А Сашко, допоки ми їхали додому, все питав: "Мамо, нучому ти ніколи не казала, що в мене є ще одна бабуся?.."

Ми приїжджали, як і обіцяли. Старенька начебто почала одужувати. Та через півроку ми поховали нашу бабу Катерину. А ще через рік у нас з Михайлом народилася дівчинка — Катруся. І я більше не боюся жодних проклять.

Лідія К., 35 років

Джерело: "Моя сповідь" №11(23)