А ти, Маринко живи!

На мене дивилася... я. Але трохи інша: руде нечесане волосся, металеві сережки у вусі, брудний светрик, старезні джинси.

Те, що сталося зі мною, напевно заціковило б режисерів і спеценаристів. Але життя часом пише такі "сценарії", що й збагнути годі. Вже дорослою я дізналася, що маю сестру близнючку. Проте моя копія виявилась зовсім не такою, як я сподівалася.

ЗДОРОВУ ВІЗЬМИ, А ПРО ХВОРУ — ЗАБУДЬ

Я й досі не розумію, чому мої батьки так вчинили. У 1970-х роках вони працювали інженерами, але заледве зводили кінці з кінцями. Та щей жили в комуналці. Коли ж мама народила двійнят, лікарі приголомшили її страшною звісткою: в однієї з дівчаток важка серцева патологія, вона й двох тижнів не проживе. Ненька плакала. А хтось і акушерок порадив, аби вона залишила хворе дитя в пологовому будинку та опікувалася здоровою донькою. "Це бідолашне дитя приречене, а в тебе ось є дитина, — пояснили мамі. — Маєш про кого дбати. Про цю забудь, ніби в тебе її й не було. Ти ж не хочеш, аби мала померла у тебе на руках? Навіщо тобі такий стрес?"

Мамі було тоді лише 23, ті слова її дуже налякали. І вона послухалася тієї поради.

Коли я була ще зовсім маленькою, родина переїхала з Києва до Тернополя. Я росла хоч і не в розкоші, та в любові. А далі настали важкі часи. Розпад Союзу, безгрошів'я. Мої батьки, як і тисячі наших людей, почали їздити спочатку до Польщі, згодом до Німеччини, Іспанії. Стали "човниками". У торгівлі їм щастило. І вже за кілька років у мами з татом було кілька своїх магазинів. Я ні у чому не знала відмови, була бажаною і люблячою дитиною. Закінчила університет. Але історика з мене не вийшло. Почала допомагати батькам. І вже за два роки мала три невеличкі крамниці одягу.

Про своє невдале заміжжя навіть згадувати не хочу. Побралися у роки навчання з однокурсником. Той почав пиячити та бити мене. Хіба таке можна стерпіти? Ось ми, навіть півроку не проживши, розбіглися. У свята, коли всі мої подружки були з дітьми та чоловіками, я почувалася особливо самотньою. Заможна, але нещаслива. І дуже мріяла, що колись знову вийду заміж.

ТИ БАЧИШ ТЕ САМЕ, ЩО І Я?

...Зустріч із сестрою я ніколи не забуду. Це був вересень 2008-го. Я пішла у кафе випити чашечку кави. У голові гуло від цифр та різних комбінацій. Мусила підрахувати, що вигідно брати, що ні, що купуватимуть. Заледве зробила ковток запашної кави, як відчула на собі чийсь пронизливий погляд. З-за сусіднього столику на мене дивилася... я! Але трохи інша "я": худюща, з рудим нечесаним волоссям, із кількома металевими сережками у вухах. Інша "я" була вбрана у старезні джинси і невідомого кольору куртку, старі черевики на грубій підошві. Але ж очі, губи, ніс, брови... Усе моє! "Такого не буває! Я дуже втомилася, і треба йти додому" — наказала я собі. Але моє рудоволосе відображення підвелося і підійшло до мене.

"Дідько, чи ти бачиш те саме, що і я?" — сказала прокуреним голосом інша "я". А потім тихо вилаялася. "Бачу", — відповіла я дуже невпевнено. Ми ще з кілька хвилин розглядали одна одну, адалі розсміялися і вирішили випити по 50 грамів коньяку — за знайомство. За чаркою язики швидко розв'язалися. Оля розповіла, що приїхала сюди з Києва шукати родину, що їй 32 роки, що вона виховувалася у дитбудинку, бо мати залишила її в пологовому помирати. А вона вижила! Коли Оля назвала дату свого народження, я справді остовпіла. 10 жовтня 1978 року. Це ж мій день народження. Ніхто з нас не міг зрозуміти, як таке могло бути. Ледве обертаючи язиками від спиртного, ми пішли до моїх батьків. Мати, побачивши Олю, зімліла. А батька забрали в лікарню із серцевим нападом. Так я дізналася, що Оля — моя сестра-близнючка.

ПОЧУВАЮСЯ ЗАЙВОЮ У ВАС

Я на батьків тоді дуже сердилася. Як вони могли так вчинити, чому увесь час мовчали! Проте водночас і раділа, що знайшла сестру. Виявилося, що Оля — художниця, перебивається випадковими заробітками і також не має родинного щастя. Вона, як і я, вийшла заміж, за іронією долі, за однокласника. Але той почав вживати наркотики, і вона його покинула. Навіть не розлучилися досі. А де її Андрій зараз — чи живий, вона й не знає. Про батьків довідалася випадково. Сказали у дитбудинку, з якого пологового вона до них потрапила. Оля пішла туди, розшукала лікарку-пенсіонерку, подарувала їй картину. І та допомогла їй знайти старі документи.

Сестра ходила містом і малювала. Мама не раз просила в Олі прощення, але сестра мовчала. Або ж казала, що не здатна її зрозуміти, може, час усе розставить на свої місця. У батьків Оля залишатися не хотіла, а до мене прикипіла серцем. "Я дуже рада, що тебе зустріла, що знаю, хто мої батьки, — сказала одного вечора сестра. — Але все ж відчуваю себе зайвою у вашому житті. Напевно, я таки мала померти... Якось тісно мені у вас. Думала, знайду родину, щасливою стану. Щось не клеїться у нас, чи не так? А ти, Маринко, живи! Знаєш, мені хотілося б щось тобі таке зробити, аби ти щасливою стала".

Тоді я розгнівалась на Олю за такі балачки. А вранці вона зібралася до Києва, сказала, що хоче впорядкувати документи про розлучення. Я її не тримала. Навіть зраділа, здається. Надто вже несхожими ми були. Ніби й рідними, але такими різними! Я соромилася того, як Оля одягається, як говорить, мене бентежила її лайка. Втім хіба у дитбудинку наберешся гарних манер?

З Києва Оля не телефонувала. А через два місяці ми дізналися, що мою сестричку вбили друзяки її чоловіка, наркомани.

Тривало слідство, був суд. Я не могла повірити, що Олі не стало. Картала себе, що так легко відмовилась від неї, не спробувала зблизитися. Одного разу наша родина вже кинула її напризволяще. Але хіба я сама вчинила краще, аніж мої батьки колись? Бачила ж, що сестрі погано, що вона не влаштована у житті. А я ж виросла у теплі й достатку. То чому не простягнула їй руку допомоги, не залишила біля себе?

"Хочеться щось зробити, аби ти була щасливою", — сказала Оля під час останньої розмови. І вона таки зробила! У її справі я познайомилась зі слідчим Сашком Тобіним. Він дуже підтримував мене. Попри біль і горе втрати, я віджила завдяки Сашкові. Переїхала до Києва, за рік ми побралися, у нас народилися близнята... двоє чудових хлопчиків Петрусь і Павлик.

Після хрестин синочків мені наснилася Оля. Була весела і щаслива, казала, що в іншому світі є багато чого малювати. А мені вона бажає щастя, із чоловіком, якого мені подарувала, відійшовши у Вічність.

Та чи можу я бути щасливою, коли знаю, що нас мало бути двоє — я і Оля. Мені дуже важко... Марина Тобіна, 35 років, Київ

Джерело: "Моя сповідь" №11(23)