Запрошуємо вас у кабінет довіри...

Мій перший та єдиний хлопець, як виявилося, мав ВІЛ.

ВІЛ, СНІД... Ці слова вважаються якимись абстрактними, те, що вони позначають, - чимось такими же далекими, як Місяць. Воно ніби і є, але нас ніколи не зачепить. Або ж це "те, що буває з іншими, але не зі мною".

Я теж так думала. Тому не розуміла гасла"СНІД стосується кожного". Кожного, тільки не мене. Десь у світі є хворі на СНІД, але це ж не я. Так тривало доти, доки одного дня лікар повідомив мені про позитивний ВІЛ-статус. Я була впевнена: це помилка. Хтось переплутав пробірки, лаборант дав не ті реагенти... Звісно, я погодилася на повторний аналіз. Проте від цього моменту почалося інше життя.

У нас чомусь заведено вважати, що СНІД буває лише у повій та наркоманів. Я ж не була ні першою, ні другою. Виросла у сім'ї медиків, вступила, звісно ж, у медуніверситет. Іспити складала добре, адже медицину справді любила. Планувала бути кардіологом. Довчилася до третього курсу — і раптом зустріла Його.

Він також вчився у медуніверситеті, проте на іншому факультеті. І не був схожий на моїх однокурсників — або "маминих синочків", або дітей "олігархів", що вступили за гроші. Він був вільний —носив джинси та футболку, мавдовге світле волосся та акуратну борідку. Подейкували, що Юрко має свою рок-групу. І, звісно, я першою побігла на їхній виступ у студентському клубі.

Того вечора дозволила собі випити трохи пива. А потім ще трохи. Шалена атмосфера, гучна музика, голос та його пісні — я божеволіла, як фанатка. I якось відчула на собі його погляд. Він співав якусь рок-баладу і дивився на мене. Той погляд проник просто в моє серце...

Після концерту ми з подружками стояли біля входу, коли з'явився Юрко з музикантами. Моя подружка знала басиста групи та покликала його. Хлопці запросили нас на продовження вечірки. Звісно, ми погодилися.

Не подумайте нічого такого. Я намагалася нічим не висловлювати свого хвилювання і щосили ігнорувала Юрка. Та він дивився на мене. І потім, коли залунала повільна музика, запросив мене на танець. Були тільки він, я та музика. І в якийсь момент я зрозуміла, що ще трохи — і накинуся на нього з поцілунками. Щоб не випробовувати долю, я буквально втекла після танцю додому...

Мені стало нецікавим все, чим я жила досі, — навчання, кардіологія, мої батьки та друзі. Я марила тільки ним. А через тиждень на якійсь парі хтось передав мені записку — Юрко чекав мене біля головного входу. Я, здається, навіть не попрощалася з викладачем...

Ми трималися за руки і дивилися одне одному в очі — і здавалося, що весь світ зникає. Ця осінь була чарівною. Ми гуляли парком, слухали музику в нього вдома, читали книжки вголос у мене... Звісно, Юрко батькам не сподобався — вони мріяли бачити біля мене "порядного інтелігентного хлопця" у костюмі та з авто. Він походив не з "престижного" роду, ще й був рокером. Мама спочатку не казала нічого, проте з часом стала натякати, що він мені не рівня і не пара. Звісно, не відпустили мене зустрічати Новий рік у Карпатах з Юрком та групою. Пам'ятаю, я тоді Проплакала всю новорічну ніч.

Узимку ми гуляли містом і спостерігали за сніжинками, що повільно падали. А потім прийшла весна. Я вперше відчула, що в мені прокинулося щось нове, чого не було раніше. Я абсолютно перестала прислухатися до батьків, не зустрічалася з подругами — весь час хотіла бути поряд з Юрком. Хотіла, але не сміла зізнатися собі та йому, що палко прагну його поцілунків, обіймів, пестощів. Проте, як порядна дівчина, не могла дозволити собі "нічого такого" до весілля.

І знову мене підвело спиртне. Це був його день народження. Ми зібралися компанією на природі, смажили шашлики, пили вино. І в якийсь момент ми просто втекли зі свята, закохані, п'яні та щасливі — і я розчинилася в його обіймах.

Це був єдиний раз. Далі настало літо — після сесії батьки забрали мене з міста. Весь цей час ми з Юрком телефонували одне одному, листувалися. Зустрілися лише восени, коли почалося навчання. А одного разу він не прийшов до інституту. Телефон був поза зоною. Я хвилювалася цілий день, проте ніяк не могла з ним зв'язатися. Коли навідалася до гаражу, де хлопці проводили репетиції, нікого не застала і там. Він ніби зник, розчинився. Він не прийшов до мене ввечері, не передзвонив. Наступного дня не шукав мене на парах. Я нічого не розуміла і навіть образилася — чому він так поводиться зі мною? Якщо були якісь нагальні справи, міг би попередити. А тут — просто зник.

З гордощів та образи не телефонувала його друзям. Крім того, я могла спокійно знайти його в інституті, але не хотіла принижуватися. Звісно, я страшенно страждала. Перше, що спадало на думку, що якась фанатка закрутила йому голову. Тиждень я була сама не своя. А потім не витримала — на перерві знайшла його групу. Але однокурсники сказали, що Юрка не бачили вже кілька днів, а де він — ніхто не знав. Увечері я пішла до нього додому, але там також нікого не було. Я не розуміла, що відбувається. Це був якийсь страшний сон. Та якби я знала, що справжній жах ще попереду...

"Ви обов'язково маєте прийти в наш кабінет довіри, — говорили мені приємним жіночим голосом у слухавку. — Вибачте, телефоном я нічого не можу сказати. Тож ми чекаємо на вас завтра". Мені дзвонили з центру профілактики і боротьби з ВІЛ/ СНІД. Я зовсім розгубилася. До чого тут кабінет довіри і я?...

"Дякую, що прийшли, сідайте", — молода жінка в халаті привітно дивилася на мене. Усюди плакати з інформацією про СНІД, малюнки з перекресленими шприцами.

"Один з ваших друзів — ми не маємо права називати його ім'я та прізвище — має позитивний ВІЛ-статус. Ми виявили це лише недавно, проте маємо відстежити всіх, з ким він контактував. Він повідомив, що мав з вами інтимні стосунки. Тож ми зобов'язані взяти у вас кров на аналіз". Здається, я не чула, що вона казала далі. У мене перед очима стояла лише картинка, коли ми з Юрком перший і єдиний раз мали "інтимні стосунки". Він був першим і єдиним чоловіком у моєму житті.

Юрко — ВІЛ-позитивний?! Як майбутній медик, я знала про вірус, знала, як він передається, знала, що в Україні хвороба набуває ознак епідемії. Але щоб мій Юрко... Але щоб я...

Я зробила аналіз. Але відтоді не могла спати, їсти, говорити. Я сиділа вдома у зачиненій кімнаті і не спілкувалася ні з ким, навіть з батьками. Проте знала, що ризик зараження був дуже високий. Адже ми не захищалися — ніхто з нас не був готовий до того, що сталося.

Урешті не будеш же просити в партнера довідку про СНІД... А Юрко! Як він міг?! Лікарка сказала, що він не знав про свій статус. Так, але коли дізнався — чому зник так підло? Чому сам не повідомив мені страшну новину? Адже ми двоє тепер пов'язані. Назавжди. До смерті.

У момент, коли лікар оголосив результати аналізу, почалося нове життя. І хоча взяли кров на повторний аналіз, розуміла: я заражена. Не буду описувати, що було вдома, коли я повідомила про все батьків. Спочатку довга порожня тиша, потім — несамовитий плач матері та туга в очах батька, яка оселилася там назавжди. Вони також медики, вони все зрозуміли. Кілька тижнів я ні з ким не хотіла спілкуватися, розмовляти телефоном. Удома слухала музику або мовчки дивилася в стелю. Неприйняття того, що сталося, змінилося гнівом, потім розпачем. Я була ображена на нього, на себе, на цілий світ — чому так сталося саме зі мною? Чим я завинила? Мені ж лише 21 рік, а життя вже закінчилося. У мене не буде сім'ї, дітей, і я помру молодою та нікому не потрібною.

Потім у мене почалася депресія. Сильна, тривала. Я не хотіла жити. Відмовлялася починати антиретровірусну терапію (вона дає змогу максимально продовжити час переходу ВІЛ у СНІД) — хотіла скоріше померти. Перестала відвідувати заняття.

Про Юрка вже майже не думала—з того часу він жодного разу мені не зателефонував. Ми могли б взаємно підтримувати одне одного, але замість цього я залишилася сам-на-сам із цим жахом. Дуже було шкода батьків. У нас вдома оселився сум. Був такий траур, ніби я вже померла. Батько став більше часу проводити на роботі, затримувався під різними приводами, не поспішав додому. А мама... Я дуже часто чула, як вона плакала.

Так минуло півроку. І якось одного весняного ранку, коли промінь сонця зазирнув до вікна та пройшов через всю кімнату, мене раптом осяяло. Невже я така слабка, що буду просто повільно помирати? Врешті не лише ж я маю ВІЛ — у світі понад 60 мільйонів людей живе з вірусом. Невже всі просто сидять і чекають смерті? Навпаки, треба цінувати кожен подарований тобі день. І якщо тобі залишилося жити менше, ніж ти думала, треба провести цей час яскраво і сильно!

Я перечитала всю можливу літературупро ВІЛ, цікавилася розробками нових ліків, дізнавалася про цю хворобу якомога більше. А згодом прийшла до людей, які мають такі самі проблеми — до Всеукраїнської мережі людей, що живуть із ВІЛ. Тут можна без остраху поговорити про хворобу — як з нею жити, як іншим жити зі мною. Я влаштувалася у кабінеті довіри — розмовляю з тими, хто щойно дізнався про свій діагноз. Адже пам'ятаю, якою жахливою була та мить. Я їх не заспокоюю, не змушую вдаватися до самообману, а розповідаю, що така хвороба є, проте з нею можна жити, і це життя може бути повноцінним.

Також я відвідую школи, де розповідаю старшокласникам, що ВІЛ передається через рідини організму, що містять вірус у концентрації, достатній для зараження: це може бути кров, сперма, вагінальні виділення, грудне материнське молоко. Найбільшу небезпеку становить спільне використання шприца під час внутрішньовенного введення наркотиків. Розповідаю про те, що ВІЛ-інфекція не передається, якщо просто перебувати поряд, їсти за одним столом, не передається через дотик до інфікованої людини, через посуд і постіль, через кашель чи чхання. У мене з'явилися нові друзі, нові інтереси. І хоча я згадую Юрка, проте в мережі я зустріла гарну й добру людину — Гліба. Він також ВІЛ-позитивний. Тому нам уже нема чого боятися.

Ілона, 23 роки

Джерело: "Моя сповідь №3(39) 2015"