Заміж за бандерівця? Прокляну!

Батько зламав мені руку, дізнавшись, що я — корінна "дончанка" — йду під вінець із "западенцем".

Народилась і виросла в Донецьку. Моє місто завжди було для мене цілою державою. Усе що за його межами здавалося чимось ефемерним і фантастичним.

Я майже не чула української мови, не бачила українських книжок і тим більше не цікавилася українською культурою. Я росла з татом, який був військовим і все в житті робив за "уставом".

Мами не стало, коли я була маленькою. Якщо вірити моєму батькові, вона померла внаслідок нещасного випадку. Проте від сусідів я чула дивні речі. Сусідка казала, що її побив до смерті мій тато. Я не вірила. Інакше б його посадили, а він був на волі. Та й мало що там верзе якась алкоголічка!

Тато дуже суворо контролював мене навіть тоді, коли був у відрядженні. Я мала чіткий графік дня, якого треба було дотримуватися беззаперечно. Якщо коротко: я жила в неволі, нічим не цікавилася, і мене виховував тиран.

Після того, як я закінчила школу, тата перевели служити в столицю. Для мене це було величезне щастя за все життя. Вирватися з того сірого міста? Таце подарунок долі! В столиці я вступила до університету і знайшла багато цікавих друзів. Я дивувалася, що життя удвох містах однієї країни так різко відрізняється. Але я швидко адаптувалася.

В університеті зустріла прекрасного юнака, з яким ми потоваришували з першого дня нашого знайомства, — Юрія. З ним ми могли годинами розмовляти про все на світі. Здавалося, що ми знайомі з дитинства. І вже тоді я знала, що хочу бути його дружиною. Так і сталося. На п'ятому курсі, перед новорічними канікулами, Юрко мені освідчився. Я не вагаючись відповіла "так".

На Різдво я повідомила татові, що їду на екскурсію до Львова. Він не дуже засмутився, адже в нашій родині не заведено було відзначати це свято. Але щодо екскурсії висловився не дуже доброзичливо. Та мені було байдуже, бо насправді я їхала, щоб познайомитися з Юрковою сім'єю. Адже саме з цього міста мій коханий. Ідучи, дуже переживала. Я погано знала українську мову. Та найбільше (соромно зізнатися) боялася зневажливого ставлення до людей зі сходу. Я дуже багато чула про це. Думаю, вам не треба розповідати про байки про Львів і "москалів", але був період, коли я в них вірила, і якби не сильне кохання до Юрка, не подалася б до того міста.

Сказати, що я була в захваті від Львова, його людей, традицій (вперше пізнала, що таке традиції!) і від Юркової родини, — нічого не сказати. На емоціях я набрала батька, щоб сповістити йому, що виходжу заміж і хочу познайомити його з майбутнім зятем і сватами.

—Їдь додому. Негайно, — тільки й почула я.

Додому ми поїхали удвох з Юрком. Ото тато зрадіє, як побачить зятя, думала я. Він же завжди казав, що мене ніхто з моїм характером заміж не візьме. Атаки взяли. Щаслива від тієї думки, я уявляла нашу теплу зустріч і вже планувала майбутнє весілля. Та не так сталося. Тато зустрів Юрка дуже вороже. Зустрів на порозі і до хати не впустив. Для мене це було шоком. Мене він силою заволік у квартиру, зачинив двері й побив так, що місця живого не лишилося. Навіть більше, він зламав мені руку і довго не давав викликати "швидку".

— Заміж за западенця? За бандерівця? Тати знаєш, що це за люди? Не дозволю! Ніякого весілля не буде! Не послухаєш, прокляну!

— Тату, але руку мені зламав ти, а не бандерівці, — плакала я.

За це дістала ще один різкий удар.

Коли почала непритомніти, батько таки викликав "швидку". Юрко, який чатував біля під'їзду, коли побачив мене на ношах, аж зблід. Він поїхав за нами до лікарні й після того, як мені наклали гіпс, викрав мене з палати та заховав від батька. Я довго переховувалася і поговорити з татом наважилася лише по телефону.

— Я не для бандерівців тебе ростив, — почав він. — Вони занапастять усе твоє і моє життя. Та мене товариші по службі засміють. Донька і за бандерівця заміж виходить. Та твій дід їх вистрілював цілими родинами!

Огидно було слухати. Мій дід — убивця? І чому мене занапастять? А хто розітнув мені брову, підбив око і зламав руку? Товариші по службі засміють? За що? Я не могла зрозуміти цієї агресії і перестала з ним спілкуватися. Найгірше було, коли я зрозуміла, що він навіть не шукав мене і, очевидно, викреслив зі свого життя. За що?

...Ми закінчили університет і побралися. Жити поїхали у Львів до Юркових батьків, які ставилися до мене, наче до рідної доньки. У нас народилася двійня. Я таки вирішила відновити стосунки з татом. Весь цей час батько не хотів зі мною спілкуватися, хоча я кілька разів до нього телефонувала. Зрештою, через п'ять років вирішила більше йому не телефонувати. Ніколи. Аж раптом якось на Різдво...

Ми з друзями та дітьми ходили колядувати. А коли прийшли додому, за столом я побачила свого батька. Я ледь не знепритомніла. Батько сидить за бандерівським столом, їсть бандерівську їжу, а найдиво-вижніше — спілкується з бандерівцями в бандерівському Львові? Виявляється, моя свекруха не раз їздила і дзвонила до нього, щоб помирити нас. Як їй це вдалося, досі не розумію.

—Христос народився, доню. Правильно я кажу, Олю Іванівно? — українською мовою запитав тато свекруху.

Усі засміялись і стали потихеньку виходити з кімнати, щоб дати нам можливість поговорити.

—Я думав, тут усі з автоматами, а вони мене з пампухами зустріли, — почав із жарту батько.— Ти, доню, певно, на мене зло тримаєш. Маєш право. Та я прошу пробачення. Я не знаю, звідки в мені стільки зла і ненависті до людей було. Може, тому, що мати твоя із Західної України... Гарна була дуже. Та все любила тих бандерівських пісень співати. Мене через те у штабі дуже дражнили. До сказу доводила тією своєю українською мовою. Я ж завжди вважав рідною російську. А вже як тебе стала вчити усіляких оповідок про партизанів, взагалі я здурів...

Знаєш, доню, важкий гріх на моїй душі. Я твою маму не вбивав. Але... То справді нещасний випадок був. Я прийшов з роботи, а вона тобі колисковуу країнською співала... От я і не витримав, вдарив її. Авона розплакалася, насходи вибігла. І там послизнулася, впала і головою вдарилася. .. Та й на смерть... З того часу я зненавидів усе українське, бо дуже про неї нагадувало.

Усе це батько говорив, не підводячи погляду, зі сльозами на очах.

— Дуже вона любила все українське. Чому за мною поїхала, не знаю. Певно, і мене любила, але тужила вона. Ти мені як сказала, за кого заміж ідеш, то я аж оскаженів. Та свекруха твоя дуже мудрою жінкою виявилася. Не раз їй від мене діставалося словом, атаки не відступила. Я ще раніше приїздив. Та не наважувався з тобою заговорити. А як внучок побачив, то взагалі сльози очі заступили. Чи зможеш мені простити, дитино?

За все своє життя я ще ніколи не бачила тата таким. Я простила. Ми сиділи за столом і плакали разом, довго говорили.

А тоді тато попросив навчити його колядки. Навіть пригадав, яку співала мама і як сусіди сміялися з неї, коли вона по хатах ходила колядувати. В Донецьку не було такої традиції. І тут ми вже всією родиною заколядували "Новарадість стала".

Тепер дідусь живе з нами у Львові і майже щотижня телефонує своїм друзям зі сходу з "бандерівською пропагандою". Дехто з них уже приїздив до нас в гості і зрозумів, що люди в Західній Україні нічим не гірші від східняків і що воювати та сваритися нам немає за що. Бо всі ми — українці.

Світлана

Джерело: "Моя сповідь №1(37) 2015"