За удачею - на край світу.

За два місяці на рибозаводі я зрозумів, як заробити на бутерброд з ікрою. Але запах її зненавидів на все життя.

Про те, що можна непогано заробити на Алясці, я дізнався випадково від колишнього однокласника, який за студентські канікули назбирав собі на новенький мотоцикл.

Антон підказав адресу фірми з працевлаштування. І ось уже позаду візит у консульство, тривоги з приводу оформлення візи, мамине "Олежику, в тебе ж астма!" Я і мій товариш Максим летимо на борту авіалайнера.

Гроші? Так, довелося позичати, адже майже тисяча доларів пішла лише на візу, послуги фірми, квитки, потрібні для поїздки медичні довідки (а їх чимало) тощо. Приблизно така ж сума, поділена навпіл, осіла на карточці. Без цього вас не пустять навіть через кордон. Але ми підрахували, що при вдалому збігу обставин невдовзі зможемо і повернути борг, і заощадити добрі гроші.

ТРИВАЛА ПОДОРОЖ

Переліт до США тривав 11 годин. Ще у залі очікування ми познайомилися з двома українськими дівчатами, які також летіли на пошуки вражень і "баксів". Віра та Олена, студентки з Києва, почувалися дуже впевнено — вони не вперше у США, де раніше на канікулах працювали в одному з університетів. Нарешті м'яка посадка. За бортом плюс 15, типова для місцевого літа температура. Ми отримуємо багаж і поринаємо у чуже місто, що на іншому краю світу. Надворі ніч, і перше, що ми мусимо зробити, — знайти якийсь дешевий готель, аби прийняти душ і дочекатися ранку.

Віра та Олена орієнтуються швидко, вони ведуть нас до відділу інформації. Там привітна жіночка цікавиться, звідки ми, робить вигляд, що знає, де Україна, і пояснює, як дістатися недорогого гостелу. Ба більше, вона навіть телефонує до господаря, щоб переконатися, чи є в нього дві вільні кімнати (для хлопців і дівчат). І, отримавши ствердну відповідь, бажає нам успіху.

О сьомій ранку ми покидаємо гостел, виходимо надвір, і нашим очам відкривається справжній Анкоридж: синя затока, білі шапки снігу на схилах гір, сучасні багатоповерхівки — це зовсім не Аляска часів Джека Лондона, яку бачили у кінострічках. Ми поспішаємо першими зайняти чергу в офісі "Social Security", де, згідно з домовленістю, маємо дістати скерування на завод.

Але ми тут не перші. У черзі вже чимало людей, серед яких найбільше філіппінців, та є й росіяни, поляки, чехи. Невдовзі заповнюємо анкети і вирушаємо у Сюард — до цього містечка їхати три години автобусом.

На рибопереробному заводі нас зустрічають привітно: цього літа сезон гарячий, а робочих рук не вистачає. Маємо ще півдня, щоб пройти інструктаж, облаштуватися у гуртожитку, а завтра о шостій — цех. Гуртожиток, як для провінційного міста, досить комфортний. Кімната на чотирьох (ми з Максом оселилися з двома студентами з Лодзі, а сусідками дівчат стали дві китаянки). Зручні ліжка, душ і туалет. А більше нічого й не треба! Швидко попоївши у найближчій закусочній (тут найпопулярніша їжа — картопля фрі та гамбургери, з риби в меню лише запечений лосось, але це найдорожча страва), ми вирушаємо на прогулянку містом.

Містом Сюард можна назвати умовно, тут живе лише 2000 чоловік. Але є 4 автозаправки, два банки і навіть дельфінарій. Прогулюючись узбережжям, бачимо, як до берега причалює човен з двома рибалками. Вітаємося, цікавимося уловом і зі здивуванням бачимо у кошиках лише дві рибини. Виявляється, на риболовлю потрібна ліцензія, а вона коштує немало, до того ж кількість "здобичі" обмежена законом. А браконьєрам загрожують чи малі штрафи ("доповісти" про вас може навіть сусід — на Алясці дуже поважають закони). Ось тому і виходить, що в морському місті, де один із найбільших рибокомбінатів, свіжа риба — майже делікатес яку кафе, такі на столах господинь, і навіть (невдовзі в цьому переконаємося) у їдальні рибозаводу, де карточка на обід коштує 3,50 долара.

FISH IS WAITING!

"Fish is waiting!" ("Риба чекає!") — цими словами і незмінною усмішкою на всі 32 зуби зранку нас зустрів менеджер із персоналу. Вбравши уніформу — зелений гумовий костюм, такі ж чоботи, шапочку, стаємо схожими чи то на інопланетянина, чи то на хірурга. Як і всіх новачків, нас скеровують у відділ свіжомороженої риби — "Cold Storage". Я і Олена потрапили на конвеєр уже розрізаної риби, у Максима з Вірою інше завдання — "розпорювати" рибам животи. Ми працюємо скребком, вони — ножем. Спочатку це легко, але вже через чотири години роботи страшенно болять руки. Нудить лише від вигляду риб'ячих нутрощів, особливо від ікри (її запах я зненавидів на все життя) . Єдине тішить: будемо отримувати 10 доларів на годину, а отже — 80 баксів надень. Якщо ж добре себе зарекомендуємо і потрапимо в "елітну" команду чистильників (clean-up), то зможемо працювати до 14—15 годин на день, тож заробіток відчутно зросте. У "Cold Storage" найгірші умови: вогко, зимно і брудно. Але від постійного рибного смороду, що в'їдається у волосся, шкіру і, здається, навіть у кров, на заводі не застрахований ніхто.

Віра й Оленка знайшли спосіб бодай трохи нейтралізувати риб'ячий сморід: вони щовечора після душу протирали шкіру свіжою лимонною шкіркою (цитрусові тут удвічі дешевші, ніж в Україні). Віра пожартувала, що в такий спосіб Можна ще й веснянок та пігментних плям позбутися, отже, можна вважати нашу поїздку оздоровчим туром. Але яке там здоров'я! Уже через два тижні нам з Максом так крутило суглоби (мабуть, через постійне перебування в холоді і гумі), що ми почали розвідувати, Як швидше потрапити у "clean-up". У чистильному цеху тепліше, хоч до смороду "долучалася" ще й рибна луска, що була усюди. На щастя, не маю на неї алергії, а то мені з моєю астмою було б непереливки.

Найкраще тут почуваються студенти з Південно-Східної Азії, вони наче роботи. Особливо жінки — з нашими не порівняти. У нашій бригаді була студентка з Одеси, яка спокусилася на рекламку про те, що дівчат на Алясці, як правило, скеровують у цехи з фасування делікатесів. Мріяла ікру ложками їсти, а накивала п'ятами із заводу вже за тиждень. Це не стосується Олени й Віри, вони виявилися твердими горішками.

На четвертий тиждень ми з Максом уже працювали по 14 — 15 годин на добу і в такий спосіб за місяць відробили свій "український" борг. Який студент в Україні в легальному бізнесі може похвалитися таким заробітком? А найголовніше везіння полягало в тому, що ми приїхали у вдалий сезон, завод працював і вдень, і вночі, бо буває, що тут простоюють цілі цехи. Ми не розкошували. У неділю хіба що дозволяли собі запросити дівчат на каву у місцевий "Макдональз", а от щодня економили навіть на харчах. Снідали лише кавою і печивом, від вечері взагалі відмовлялися і дуже тішилися, коли дирекція оголосила для постійних робітників (тих, хто попрацював більш як місяць) 50% знижку на обід у заводській їдальні. Звісно, це не з великої любові до нас. Усе для того, щоб досвідчених робітників не переманював завод у місті Сітка. До речі, одного вихідного дня ми вирушили на екскурсію у це надзвичайно цікаве місто — колишню столицю штату, де 1867 року за 0,5 цента за сотку землі росіяни продали Аляску Сполученим Штатам. Летіли літаком — повітряне сполучення тут дуже поширене, майже в кожному місті є якщо не аеропорт, то свій аеродром.

ПРИЙДУТЬ РОСІЯНИ — ВІЗЬМУ ЗБРОЮ ДО РУК

Місто Сітка лежить на острові Баранова Олександрів-ського архіпелагу. Тут колись жили войовничі індіанці-тлінкіти, які на початку XIX століття чинили кривавий опір російським завойовникам, але зрештою мусили підкоритися. Тепер індіанці — лише 16% населення, багато хто з них не полишив свого ремесла—риболовля, майстрування дерев'яних човнів тощо, хоч більшість з них і змінила імена на англійські. З одним із нащадків тлінкітів, 60-річним місцевим різьбярем Майклом, ми познайомилися, коли чекали рейсу. Він розповів, що його брат Пітер — учитель малювання у школі й талановитий художник — добре заробляє на копіях ікон місцевого собору святого Михайла і відтворив навіть образ "Мадонни Сітки" (авторство оригіналу приписують відомому художнику Боровиковському). Майкл спитав, звідки ми, а потім раптом сказав, що якби росіяни захотіли забрати собі Аляску, то він кинув би свого лобзика і, не вагаючись, узяв би до рук зброю. Цікаво, що це він сказав за більш ніж півроку до загарбання Криму і подій на сході України. Може, серце старого тлінкіта щось передчувало?..

На жаль, у нас не було часу на те, щоб довше з ним поспілкуватися і взагалі помандрувати Аляскою. Працюючи 15 годин на добу, у вихідний думаєш лише про те, щоб відіспатися. Цікаво, що вночі майже ніхто з нас не бачив снів. Аякщо щось і снилося, то лише риба. Гори горбуші, лосося, палтуса і мінтая... Я й досі оминаю рибні відділи у магазинах.

РЕЦЕПТ ВИПИШЕ КОМП'ЮТЕР

Виробничі травми на американському заводі — особлива тема. Якось китаянка, розрізаючи рибу, випадково ножем зачепила Вірин палець. Дівчина заліпила ранку пластирем і хотіла вертатися до роботи, але керівник цеху, дізнавшись про це, відразу повіз її у місцеву лікарню. Заспокоїв, що за все заплатить завод. Потім Віра розповідала, що такої лікарні ніколи не бачила. Лікар, оглянувши рану і вимірявши пацієнтці тиск та температуру (на це пішло 5 хвилин), решту 10 хвилин витратив на введення її даних у комп'ютер, аби той... видав рецепт. Комп'ютер прописав три дні пити антибіотики, загалом півгодинний візит до лікаря обійшовся заводу 300 доларів, а Віру одразу перевели у бригаду фасувальниць, якомога далі від гострих інструментів.

До речі, колоті й різані рани — ще не найпоширеніші травми на рибозаводі. Тут усюди слизько, особливо на сходах, і люди в гумовому взутті дуже ризикують впасти. Одного разу я, поспішаючи, послизнувся, не втримався мокрою рукавицею за поруччя, зробив сальто і пролетів кілька метрів сходами на пині. На щастя, обійшлося без переломів, а то всі мої плани були б зруйновані...

...На заощаджені гроші ми з Максом відкрили фірму з ремонту комп'ютерів. Але всі наші подальші плани зруйнувала війна. Макс покинув навчання, пішов добровольцем у зону АТО, мене не взяли через астму. Допомагаю другові та його фронтовим побратимам регулярними посилками, які передаю через волонтерів. Сподіваюся, що невдовзі Макс повернеться з перемогою, і тоді ми з ним знову вирушимо в якусь подорож.

А наразі дам кілька порад тим, хто, можливо, у мирний час захоче піти нашим із Максимом заробітчанським шляхом. Є важлива деталь: із "самотніми мисливцями" підприємці у США справ не мають, а візу там видають лише людині, котра має гарантію на роботу. Тому слід дуже обережно вибирати посередників. Чимало з них намалюють вам золоті гори, а коли не отримаєте візи — зникнуть. Тому вибирайте лише фірми, які працюють на ринку бодай кілька років, мають досвід роботи за програмою "Work and Travel".

У США при видачі візи студентам є вимога — конкретна робота у конкретному місці. Тому не вірте нашим конторам, де обіцяють: отримаєте візу й працюватимете, де захочете. І найголовніше: усе добре прораховуйте, але не бійтеся ризикувати. Ще нікому, хто має отой страх, не всміхнулася удача.

Олег, 22 роки

Джерело: "Моя сповідь №1(37) 2015"