За крок від безодні

Я знайшла в собі силу покінчити з наркотиками, аж коли дізналася, що вагітна і... невиліковно хвора.

Моє життя було схоже на життя багатьох дівчат з промислового міста. Після коледжу влаштуватися за спеціальністю не змогла, та й узагалі, з будь якою більш-менш пристойною роботою були проблеми.

Підробляла, роздаючи рекламні листівки чи у кол-центрах. Заробленого вистачало на кіно і косметику. Батьки мене, єдину доньку, люблять і шкодують, тож питання "за що жити?" переді мною не стояло. Про те, яким буде подальше життя, не замислювалася. Я мріяла лише про одне: зустріти справжнє кохання. І це сталося.

СЕКС ІЗ ТОБОЮ — ЕНЕРДЖАЙЗЕР!

Високий, із сумними чорними очима, довгими віями і страшенно худий, Кирило лише на два роки старший від мене, а, здається, перечитав усі на світі книжки. Він заполонив моє життя. Нова музика, нові друзі, секс. Усе, що подруги розповідали мені про стосунки з чоловіками, все, що я бачила в кіно, чи те, про що читала, і порівняти не можна було з тим, що відчувала поряд із цим хлопцем.

Щотижня, коли батьки виїжджали на вікенд на дачу, ми з Кирилом зачинялися в моїй квартирі і кохалися, кохалися, кохалися... Уранці я намагалася догодити своєму найдорожчому, схоплювалася з ліжка на світанку, смажила смачні млинці. Але майже усі сама і з'їдала — апетит в мене був дикий. Худющий Кирило завжди їв як пташечка, він казав, що секс зі мною на нього діє як енерджайзер.

Потім він зникав на день чи два — казав, що їде до бабусі у село. Або до друга—допомогти відремонтувати велосипед. Я не відразу дізналася, що мій коханий — наркоман.

Це сталося, коли Кирило вдруге не прийшов на побачення. Сказав, що затримується у товариша, Андрія. Я чомусь-була впевнена — причина в іншій дівчині. Бо я затовста, постійно жеру мучне і солодке. Прийшла до Андрія і побачила Кирила у ванні зі шприцом у руці. Це був шок...

ЩО Ж ЦЕ ЗА КАЙФ, СИЛЬНІШИЙ ЗА КОХАННЯ?

Спочатку я спробувала вмовити коханого не нищити своє здоров'я. Потім стало просто цікаво: що ж це за кайф, сильніший за моє кохання?

Як і більшість наркоманів-початківців, я була впевнена: можна лише спробувати і не "підсісти". Я вирішила: "Зроблю це лише раз-другий, аби дізнатися, що відчуває Кирило!" Він сам зробив мені перший за-штрик, і я відчула себе нареченою Дракули, наче мене посвятили у члени якогось таємного темного товариства. А потім це було вдруге, втретє, вчетверте. Від наркоти мене нудило і зовсім не хотілося їсти. "Чудово, хоч схудну!" — тішилася я.

Через два місяці — наче грім з ясного неба: я дізналася, що вагітна. Із наркотиками покінчила відразу. Із завмиранням серця прислухалася, як усередині зріє нове життя. З'явилася надія: а може, народження дитини відверне й Кирила від наркоти. Він пообіцяв мені, що поволі зменшуватиме дозу, знайде роботу і ми обов'язково одружимося.

Одного дня, коли я переглядала в інтернет-магазині пропозиції ліжечок для немовлят, мені на мобільний зателефонували з жіночої консультації і сказали негайно прийти. Лікарка з кам'яним виразом обличчя, не підводячи очей, повідомила, що я ВІЛ-інфікована. І хоч симптомів хвороби у мене немає, тепер перебуватиму на особливому обліку. Ніхто не гарантуватиме мені, що дитина буде здоровою. Хоч шанс на це є: жінки, які під час вагітності проходять спеціальну антиретровірусну терапію, у 98% випадків народжують нормальних дітей. У тих, чиї матері не лікуються, можливість утричі менша.

У мене був й інший вихід: аборт. Позбутися дитини як болючої проблеми. Не прирікати немовля на ризик життя із страшною хворобою. Але я не змогла. І від передпологової терапії відмовилася: прочитала в інструкції до ліків, що вони рекомендовані , коли потенційна користь для здоров'я матері перевищує можливу шкоду для плода. Вирішила: нехай все буде, як буде. Якщо доля майже одночасно дала мені омріяне кохання, страшний вірус і шанс стати матір'ю, то, можливо, вбереже і моє дитя від хвороби? А якщо ні, то тоді, вирішила я, помиратимемо разом.

Я і гадки не мала, як "перескочив" у мою кров підступний вірус. Кирило його не мав. Він кілька разів здавав аналізи, і щоразу результат на ВІЛ-інфе-кцію був негативний. Можливо, причина у шприці, на якому змінювали лише голку? У нестерильному розчині з наркотою? Таке можливо. Мені було прикро, що у цій "російській рулетці" саме мені, аматорові, дісталася зловісна куля.

НА ДОНЬКУ ДИВИЛАСЯ КРІЗЬ СКЛО

Дівчинка народилася здоровою. Мені лише показали її і не поклали, як іншим породіллям, на груди. Не дозволили й поцілувати, погодувати. Материнське молоко — один із шляхів передачі інфекції. Мене поклали в окрему палату, а на доньку дивитися дозволяли лише крізь скло дверей.

Мої груди розривало від молока. Перев'язувала їх прости-радом, але не допомагало. Не забуду, як одна з акушерок сказала іншій: "Треба ж таке, у наркоманки стільки молока пропадає. А нормальні жінки годують дітей з пляшечки". Утім прикрішими навіть за неприховану зневагу медперсоналу були насторожено-осудливі погляди інших породіль. Проте це не затьмарювало мого щастя: наша дитинка — здоровенька.

Щасливі були і мої мама з татом, хоч вони ледве оговталися від того, що мене спіткало. Батьки поставили мені ультиматум: або з дитиною повертаюся до них, або вони забирають онуку силою. Мовляв, живи сама зі своїм чоловіком-наркоманом.

Вони мали раціїо. Кирило не "зав'язав". Від зілля його,не відвернуло навіть те, що йому дивовижно таланило: колотися, мати незахищений секс з ВІЛ-інфікованою і не заразитися — не кожному так щастить. Я ненавиділа його за цю невдячність. Але не могла покинути. І не тому, що кохала Кирила сильніше, ніж нашу маленьку. Знала: без мене він загине.

Удень, коли нас із донькою виписали з пологового, батьки дозволили молодому татові на кілька хвилин зайти до квартири. Він був дуже збентежений і засмучений водночас. І раптом мене "прорвало". Я сказала, що почуваюся приреченою, бо не знати, скільки ще житиму. А якщо Кирило не покінчить з наркотиками, то може померти навіть раніше, ніж я. І тоді наша дівчинка ростиме круглою сиротою. На цих словах маленька прокинулася і жалібно заплакала...

ВІН БУВ СИЛЬНІШИЙ, НІЖ ЗДАВАЛОСЯ

Кирило виявився сильнішим, ніж мені та моїм батькам здавалося. Він сам знайшов центр реабілітації наркоманів і сказав, що хоче вилікуватися.

Зазвичай людям, узалежненим від наркотиків, важко дається таке рішення. Деякі звертаються по медичну допомогу, щоб, так би мовити, оздоровитися: традиційна терапія передбачає поступову відмову від звичних порцій наркотиків. Наркозалежному вводять за-місні препарати, що допомагають пережити "ломку". Він якийсь час тримається, але одужують одиниці. Більшість наркоманів знову береться за старе, спочатку беручи малі дози, але далі знову їх збільшуючи.

Кирило вирішив справді позбутися наркозалежності. Майже місяць стаціонарного лікування він витримав гідно. Мені здається, це сталося з кількох причин.

По-перше, після народження доньки він сильніше покохав мене і злякався, що я з відчаю знову почну колотися. А з моєї інфекцією наркотики — гарантоване самовбивство. Відомо, що в організмі людини, що веде здоровий спосіб життя, ВІЛ може дрімати роками і не проявляється. Наркоман втрачає імунітет з кожним заштриком. А по-друге, народження донечки стало знаковою подією у житті мого коханого. Можливо, він уперше в житті відчув відповідальність за життя близьких людей: за нашу донечку і за мене. Картав себе, що хоч і не безпосередньо, але занапастив моє здоров'я. Крім того, йому було боляче через те, що тесть з тещею не дозволяли наблизитися до онуки.

Уже майже рік ми живемо як щаслива родина: Кирило влаштувався менеджером в одну з торговельних фірм, я опікуюся нашею донечкою. Мама і тато півроку вичікували, перш ніж віддати дитину. І зрештою повірили нам. Ми переїхали до Кирила.

Я почуваюся добре. Періодично здаю аналізи, проходжу профілактичне противірусне лікування. Я сподіваюся, що за час, поки вірус "спить" в мені, медики винайдуть надійні ліки. І одного дня, після рятівного заштрику, я прокинуся чистою від жаху, який оселився в моїй крові й душі. А найбільше щастя і найкраща для мене терапія — спостерігати, як розквітає наша донечка—цей промінчик надії, який витягнув нашу любов із безодні.

Тетяна, 22 роки

Джерело: "Моя сповідь №2(38) 2015"