За героя я заплачу

Після Афганістану я перетворився на злодюжку та альфонса. Та одного разу вкрадений телефон повернув мене до життя.

...Я робив так уже сотні разів. Чоловік за столиком вуличного кафе поговорив по телефону і кинув його у кишеню куртку, що висіла на спинці крісла. Витягли мобілку так, щоб ніхто не помітив, - справа кількох секунд.

А далі йдеш у ломбард чи до Женьки, віддаєш здобич йому і маєш свої сто, двісті чи й п'ятсот гривень. Легкий заробіток. І ніхто не запідозрить — камуфляжна форма останніми місяцями стала чудовим прикриттям. Я навчився використовувати її переваги.

Це просто: заходиш у якийсь непафосний заклад, замовляєш порцію борщу чи вареників. Зітхаючи, перелічуєш дрібні купюри. А потім сидиш мовчки. Із цим знаменитим "поглядом за тисячу кілометрів", який з'являється в учасників бойових дій... Обов'язково хтось помітить. І шепне офіціантові чи касиру: "Я заплачу за героя". Або ж підійде, обійме, почне дякувати "захиснику". Замовить смачних страв, випити. А потім ще й засуне в кишеню сотню-другу. Я, звичайно, для годиться відмовлявся, червонів. Але їв. І гроші брак. А що? Я ж воював. Правда, давно. І не за свою Вітчизну. Жовторотим хлопчиськом потрапив до Афгану. Ну ви знаєте — "інтернаціональний обов'язок"... Був поранений, довго лежав у лікарні на реабілітації. Ходила до мене тільки мама. Державі, колишнім друзям — усім було байдуже до розчавленого чужою війною хлопчини. Наслідки контузії довго давалися взнаки. А сни про війну, стрілянину, перетяті горлянки та запах крові у розпеченому степу так і не перестали снитися. Ще у госпіталі я затявся: віднині ніяких обов'язків ні перед ким не маю. Ні за кого не вступаюся. Віднині — я тільки сам за себе. І плювати на почуття, права, бажання інших... За таким принципом і жив. Доки не вкрав той телефон.

ІЗ ШИЇ НА ШИЮ

Коли я виборсався з лікарняних простирадл, радянські війська уже вивели з Афганістану. СРСР розвалився. Валилася економіка, стояли заводи, ніде я не міг знайти собі чесного заробітку. Тож став перебиватися випадковими, частіше — кримінальним способом. За крадіжку потрапив на півроку до в'язниці. А коли вийшов — пристав до жінки, котра гнала самогон. Допомагав їй торгувати, вгамовувати надміру бурхливих клієнтів. Ну і сам пив — щоб не бачити страшних снів і огидної дійсності.

Потім мені це набридло. Зустрів колишню однокласницю, тиху, милу жінку. Її чоловік повіявся на заробітки за кордон і зник. А вона сама тягла двох дітей, зранку до ночі торгуючи на базарі молокопродуктами. Вона так стужилася за чоловічою увагою, що я легко сів їй на шию. Цілими днями протирав штани удома — вважалося, що пильную дітей. А Оксана на нас заробляла. Любила мене, все прощала. Мріяла, що колись таки отримає розлучення від чоловіка, ми поберемося, народимо своїх дітей... Але я знав: цього ніколи не буде. Ніяких штампів у паспорті. Ніяких дітей. Ніяких зобов'язань. Від Оксани я пішов до Галини. Підприємлива жіночка мала кілька власних магазинчиків, і їй лестила увага стрункого чоловіка у камуфляжі, якого "прикрашали шрами". Галя возила мене всюди на своєму джипі, представляла як партнера по бізнесу. Та я був їй партнером лише в ліжку й за столом. Жив чудово — допоки вона не впіймала мене натому, що потай пуплю її заощадження.

І коли Галя вигнала мене, я повернувся в однокімнатну квартиру до матері, жив на її пенсію. Знову почав пиячити. Вкрав у сусідів велосипед — і знову потрапив за грати. За оголошенням познайомився з доброю жінкою. І з зони знову переліз на жіночу шию... За що всі вони мене любили? Чи їх притягував мій гіркий цинізм? Чи просто жаліли мене, скалічені тіло й долю? На цьому так легко спекулювати!

Мені було бридко і соромно, що я такий нікчемний. Але я не прагнув виправити ситуацію, здобути професію, знайти роботу. Нічого, щоб віддячити людям, які були до мене такими добрими.

А коли в Україні завирував Майдан, я лежав на ліжку, пив пиво і сміявся з людей, готових день і ніч стояти на морозі. За абстракції та ілюзії. Потім змайстрував собі прозору скриньку, обклеїв жовто-блакитними стрічками та паперами з печатками і пішов на вулиці — збирати пожертви "на Майдан". Правда, бізнес швидко накрився — після того, як двічі побили значно краще організовані конкуренти.

... Потім почалася війна. І мої шрами, мій "погляд за тисячу кілометрів" та звичний камуфляж раптом почали приносити неочікувані дивіденди. Уже не треба було скриньки на пожертви—люди самі підходили, аби підтримати, словом і грішми. Я їх не поспішав розчарувати в найкращих почуттях. Нехай думають, що допомогли герою.

МАМО, ВИБАЧ МЕНІ

Того дня я не встиг здати телефон у ломбард до закриття. Забрав його додому. Знічев'я почав переглядати фотографії, збережені на картці пам'яті. Власник мобілки сидів тоді в кафе у цивільному вбранні, а на знимкахя побачив його у формі.

Були там і відеозаписи. А потім — темна, хитка, розмазана зйомка просто з поля бою.

У кадрі великим планом — обличчя молодого хлопця. В очах—страх, біль, усвідомлення близької смерті. Голос — то крик, то хрип, то шепіт, ледве можна розібрати слова. "Мамо, вибач мені. Я тебе люблю. Я обіцяв тобі, що вернуся. Що буду живий. Обіцяв, що не загину. Мамо, я тебе люблю! Анжелко, я тебе теж люблю, дорога моя сестричко. Прощавайте, мої дорогі. Вибачте, вибачте мені! Я так хотів, щоб ми гарно жили в нашій Україні. Я ж за вас..." Потім у кадрі—суцільна темрява, метушня й відчайдушний крик: "Шпачик, ні-і-і!!!" , Шпачик? Я дивився на екран і затерпав. Шпачик — це прізвище Оксани. І її дітей. І оцей хлопець — той маленький Назарко, якого я вчив їздити на велосипеді і якому розповідав страшні "чоловічі" історії про війну. Я не бачив його, відколи пішов від Оксани. А хлопчик виріс. А хлопчик пішов на війну. І загинув. За що?

ХЛОПЦІ, Я З ВАМИ

Цілу ніч я не міг заснути. А наступного дня побачив біля кафе оголошення: "Хто знайшов телефон? Дуже просимо повернути за винагороду хоча б картку пам'яті! Апарата не шкода. Але мама загиблого героя не почує його останніх слів"...

Спочатку я думав просто підкинути телефон біля кафе — щоб знайшли небайдужі люди, віддали власникові. А той уже понесе страшну звістку Оксані. Але потім наважився поїхати сам — скільки там, 20 хвилин маршруткою від Львова. Мовляв, знайшов апарат. Побачив відео. Упізнав. І — от. Тицьнути й піти. Але все вийшло інакше.

Від дому Оксани — траурна процесія через усе село. Квіти, плач. І люди стають на коліно перед труною, яку несуть чоловіки у формі. " Герої не вмирають!" —лунає раз у раз. Оксана у чорній хустині. Побачила мене й просто впала на груди. Так ми і йшли до цвинтаря, я фактично ніс її на руках. Тоненька, вона схудла ще більше. Страх за сина, горе втрати висушили її. І сліз уже нема — всі виплакала.

Потім сиділи за поминальним столом. Друзі, побратими згадували добрим словом свого Шпачика. Як одним із перших приїхав на Майдан, як записався у добровольчий батальйон, аби захищати Батьківщину. Як віривуте, що небайдужі можуть вибороти кращу долю для України.

Я дивився в очі цих людей — юних, як малий Шпачик, і вже старших, досвічених, не розїджених цинізмом та душевною лінню. Дивився і починав їх розуміти. Слухав і хотів бути з ними. Вони хочуть відстояти нову країну. А я — відбудувати себе.

"Хлопці, піду воювати з вами" , — сказав я Василеві, тому чоловікові, у котрого поцупив телефон. І записався у добровольчий батальйон. Там не дивилися, чи маю я судимості. Не питали, чи маю плоскостопість і чи не завадить воювати хворе серце.

ТИ ВИКЛИКАЄШ ДОВІРУ

Збираючись на передову, я взявся шукати собі амуніцію. Заощаджень, звісно, не було. Тож звернувся по допомогу до волонтерів. Підійшов на їхнє звичне місце збору — і кого там побачив? Галину! Дама у золотих перснях із діамантами разом з іншими волонтерками приймала у людей пожертви — цього дня сюди несли ліхтарики та шкарпетки, бинти і порошки від застуди. У прозору скриньку кидали гроші на бронежилета й тепловізори.

"Сергійку! — відразу впізнала мене. — Ти тут за чим? Шкарпетки нам приніс? Чи, може, на фронт зібрався? Але ж ти зарікався: більше ніяких війн? Не хвилюйся, усе тобі зберемо — ми цілі бригади амуніцією забезпечуємо! Матимеш усе, найкраще!"

Деталі ми обговорили за вечерею. Випили вина, згадалося старе... Прокинувся я вже у Галини в ліжку,- "А може, не підеш? Залишайся зі мною, — гладила вона моє волосся.—Ти вже навоювався. Будеш тут зі мною фронту допомагати. Ти б мені дуже знадобився! Я ж знаю твою справжню натуру. Але й мені роки знадобилися, аби зрозуміти, який ти. Бо ти вмієш викликати довіру. Тобі б давали більші суми, ніж мені. Твій погляд, твої шрами... Так би і на хату собі заробив. Бо ж, мабуть, досі по якихось бабах тулишся?.." Стоп, як я міг би заробити на волонтерстві? Я здивовано дивився на Галю. А вона сміялася: "Ну як, дурненький? Дві коробки шкарпеток — на фронт, третю — у магазин на продаж. Тільки попередньо треба весь товар переглянути, а то якось дівчатка у кожну пару понапихали записочки: "Повертайся живим". Так само — з ліхтариками чи там консервами. А бронежилета можна таким, як ти, неекіпірованим, але з грішми, продавати. І добру справу робиш, і сам щось притім маєш. Основне — знати міру".

Ще тиждень тому я б разом із Галею сміявся з її балачки. І, звісно, пристав би на таку вигідну пропозицію. Але після тих слів малого Шпачика, після розмов на похороні щось у мені зламалося. Чи, навпаки, налагодилося? Стало на своє місце?

ТУТ МОЄ МІСЦЕ

...Минули тижні вишколу. І от ми під'їжджаємо до місця дислокації. Повітря розтинає різкий звук вибуху. Я вдихаю на повні груди повітря. Так, тут пахне війною. Цей запах не сплутаєш ні з чим.

Я відчуваю, що мені знову 19. І я знову, як уперше, кам'янію від цього страшного свисту, з яким несеться до тебе смерть — снаряд чи куля. До цього неможливо звикнути, ніколи. Наяву чи уві сні — ти щоразу помираєш, коли поряд вибухає міна, коли зачіпаєш ногою траву, а здається, що це розтяжка.

Я пам'ятаю, як тоді, в Афгані, соромився цього страху. Хотілося виглядати крутим воїном, стояти випроставшись серед обстрілу. А я інстинктивно притискався до землі, втискався у тріщинку в скелі. І це зрештою врятувало мені життя — всі інші, хто пішов тоді зі мною на завдання, загинули. А я, хоч і посічений осколками, зостався живим.

Правду кажуть: якщо ти був на війні, вона залишається найяскравішим переживанням твого життя. Ніколи й ніде більше не буде такої гостроти емоцій. Такого відчуття братерства. І такого відчуття втрати, яке ніколи не вдасться втопити у горілці чи у буденній рутині мирного життя.

Війна прийшла на мою землю — по мене. Щоб я знову взяв у руки зброю. Щоб піднявся — і боровся. Проти всіх ворогів — і зовнішніх, і внутрішніх. Життя раптово набуло сенсу. Нарешті я знову — живу.

ЗА ТЕБЕ, ДРУЖЕ

Василь так і не дізнався, що то я вкрав його телефон. Хоча мені не раз кортіло розказати, коли він показував на екрані фотографії дружини, сина-першокласника та маленької доньки. Розповідав, що дівчинка мріє вивчитися на лікаря, щоб рятувати солдатів. А син хоче зайнятися наукою — щоб створити таку броню, яку не проб'є жоден снаряд. Вони надсилали татові малюнки: квіти, прапори, будиночки та дерева. Василь носив їх у касці й у кишені біля серця.

Носив. Нині у мене в кишені — один із цих малюнків. Зафарбований кров'ю. Куля влучила у серце. Тоненький папірець не став бронею, що вберегла б для дітей тата...

...Тоді вже оголосили перемир'я. Та кожен світанок починався з хаотичної стрільби — вороги лупили навмання у наш бік. Ану ж хтось упіймає випадкову кулю. А коли ми йшли по воду до сільської криниці, то не знали, чи не нарвемося на засідку. І якось дорогою це сталося. З розваленої хати почали стріляти. Мені влучили в ногу, Василь узявся мене тягти. "Кинь мене, біжи, — просив я.

— У тебе є діти, ти повинен жити", Але він тягнув. Бо ж то його закон — сам загинь, а товариша — врятуй.

І наступна куля вцілила в нього. Відразу в серце.

А я доповз до своїх. З остаточним рішенням змінити своє нікчемне життя — на його. Я постараюся вижити. Бо мушу стати опорою двом діткам побратима. Хто, якщо не я?

Сергій, 45 років

Джерело: "Моя сповідь №5(41) 2015"