Її продали разом з квартирою.

Невістка витурила свекруху в будинок для людей похилого віку — поклала око на дороге житло.

За роки роботи медиком у геріатричному центрі наслухалася від бабусь та дідусів усілякого. Єдине що залишилося у цих людей з притулку, - спогади. Про молодість, щасливі миті, перемоги й досягнення...

З часом я стала слухати ті розповіді одним вухом, та недавно сталося таке, що змусило мене не лише відкрити душу людині, а й спробувати допомогти їй. Врешті це ледь не обернулося проти мене... криміналом.

...Пані Олену привезли до нас торік. У грубій медичній картці 85 - річної жінки, зокрема, було вказано про негаразди з тиском. Кожного дня вона приходила до мене, щоб поміряти його: якщо цифри стрибали зависоко, пила таблетку сильнішої дії. У цій жінці мене дещо дуже вразило. Вона була зовсім не схожа на інших пацієнтів. Навіть у вісімдесят з гаком на вкритому зморшками обличчі проглядалися витончені риси красуні й інтелігентної пані, а руки бабці видавали, що вона мала неабиякий мистецький хист.

Та найбільше вражали очі—попри вік жінки, ясні й наче чимось неймовірно здивовані. Я ще подумала: "Вона і наче знатна дама, яка ще вчора була на віденському балу, а нині раптом опинилася у сірих стінах притулку, і не може зрозуміти, куди ділись блиск і розкіш".

Пані Олена спочатку була неговіркою, та потім, трохи звикнувши, стала розповідати про себе.

Найбільше говорила про молоді роки — як вийшла заміж за талановитого художника, про книжки й картини, музичні вечори вдома, поїздки, про те, як народила коханому довгожданого сина. Єдина дитина кожного дня тішила батьків — спочатку навчанням у школі, університеті, згодом професійними успіхами та вдалими бізнес-проектами. Єдине, за що переживали, — їхній син довго не одружувався. Лише коли йому було під сорок, врешті зустрів кохання. Молодиця оселилася у їхньому помешканні (чотирикімнатній квартирі у ближньому центрі). Батьки її прийняли, бо ця жінка — вибір їхнього сина.

Проте простачці із села богемне життя виявилося не до смаку. Саме вона переконала свого цивільного чоловіка (бо одружитися так і не встигли) придбати помешкання у багатоповерхівці на краю міста. Невдовзі там, у безлюдному неосвітленому закутку, й сталася трагедія — троє грабіжники? напали на нього з ножем.

...Пережити смерть сина пані Олені допоміг чоловік, а от саме батькове серце виявилося не захищеним перед трагедією. У свої останні роки, попри важкі недуги, він малював її портрети і робив це так, наче нове полотно мало продовжити його життя бодай ще на кілька днів. Так і помер — за мольбертом. Той останній, незакінчений портрет серед небагатьох пожитків пані Олена привезла із собою... Після його смерті жінка залишилася зовсім самотня: свого і чоловікового роду-племені ніколи не знала — обоє сироти. Давні друзі та добрі знайомі стали такими ж старими й немічними, як і вона, а багатьох і на цьому світі давно нема. З домашніми турботами за скромну плату допомагала сусідка. Проте жінка знала: коли зляже, сусідка її не доглядатиме, свого клопоту повно.

А тут на обрії знову з'явилася колишня невістка, що кілька років жила за кордоном. Коли повернулася, зайшла в гості, покрутилася, зазирнула в комірчину, де були складені картини колишнього господаря квартири. А далі, каже пані Олена, закинула, мовляв, ви в такому поважному віці, вам важко ходити, поряд нікого, а я ж таки не чужа... Відвідини стали частими. Молодиця спровадила сусідку й взялася порядкувати в помешканні сама. Мовляв, навіщо зайво гроші платити?

Особливо переймалася комірчиною: "Чому ви так занедбали її? Тут повно картин, а вони коштують грубі гроші!" На спробу пані Олени заперечити, мовляв, не продаватиму, то все, що залишилося після чоловіка, невістка відмахнулася. Якось, коли пані Олена лежала ледь жива з високим тиском, молодиця прийшла з чоловіком у строгому костюмі. "Треба оформити папери про опіку над вами! Ось тут підпис, тут, тут, іще тут... мамо".

Пані Олена тяжко зітхає: "Я сама, своєю рукою, не читаючи, підписала всі документи, де йшлося не про опікунство невістки, а про дарування їй квартири... Ба більше, я ще й "попросила" опіки держави..." Проте ще кілька місяців жінка прожила у власній домівці, ні про що не здогадуючись. Часом до помешкання заходили незнайомі люди. Тоді молодиця просила бабцю "посидіти в кімнаті". Лише згодом пані Олена здогадалася: то були потенційні покупці. А коли справу з продажем вдалося залагодити, невістка поставила жінку перед фактом: позаяк знайшлися купці, зволікати не слід. "Квартира продана, і не треба вдавати здивування — ви ж самі все попідписували, а тепер, певно, забули! Вік усе ж! Збирайтесь негайно, нові власники приїдуть днями, а звідси ще все вивезти треба... Поживете трохи в пансіонаті, відпочинете, підлікуєтесь, потім заберу вас до себе", — останнє додала для годиться. Виявилося, що й під час прийому в будинок для літніх людей про все подбали невістчині хрусткі "зелені" : пані Олену негайно прийняли до закладу, навіть попри те, що до нього чимала черга збідованих дідусів і бабусь...

"Та я на неї зла не тримаю, — сказала, йдучи до дверей, пані Олена.

— Мені недовго залишилось". А потім пані Олені стало зле — у неї стався інсульт. Якийсь час вона лежала в лікарні, розбита паралічем. Кілька разів я навідувалася до неї, а от невістка, як розповіли колеги-медики, жодного разу й не зазирнула до палати. Тоді я наважилася — пішла за адресою, яку колись назвала пані Олена. Нові власники навіть говорити на слизьку тему зі мною не стали, проте поділилися номером телефону з продавцем квартири, себто невісткою моєї пацієнтки. Та й з нею розмови не вийшло.

"Чому я маю сидіти в лікарні? Хто вам дозволив мені вказувати? Які ще нечесні оборудки? Усе, що я зробила, законно! А твоє прізвище я записала! Зараз же йду до міліції — напишу заяву, що ти аферистка! Наслухалася дурниць від старої і хочеш зиску? Я тобі покажу!" — репетувала навіжена шахрайка.

За кілька днів пані Олени не стало. Попри погрози, я таки не опустила рук і найняла адвоката, щоб бодай помститися за скривджену стару. Той переглянув папери, проте законних підстав оскаржувати їх не знайшов. "Нажаль, нічим допомогти не можу. Порадьте бабцям, хай добре читають, що підписують" , — розвів він руками...

Ганна

Джерело: "Моя сповідь №2(38) 2015"