Я знав, що ти повернешся!

Він відпустив мене, бо щиро любив і бажав щастя. І тоді я зрозуміла, що не можу жити без нього.

...За вікнои горів сонячними променями теплий літній ранок, кімната на останьому поверсі була повна світла. Я хотіла ще полежати в ліжку. Зрештою мала право: учора склала останій іспит, попереду - майже три місяці канікул.

— Галько-о-о-о! Галько-о-о-о! — раптом почулося знадвору. Я підійшла до вікна: ну хто ж іще? Посеред двору - "колодязя", утвореного трьома дев'яти поверхівками, стояв сусід — однокласник і друг Володька.

— Привіт! Що сталося?

— Ти йдеш книжки здавати? Виходь, я чекаю!

Так було, відколи себе пам'ятала. Володька жив на сьомому поверсі в будинку навпроти. Пускав дзеркальцем "зайчиків" мені у вікно, кричав: "Галько-о-о-о, виходь гуляти!" У шість-сім років його дражнили "женихом", бо малому цікавіше було бавитися з подругою в ляльки, аніж грати з ровесниками у футбол.

У школі ми сиділи за однією партою, разом ходили додому та готували реферати. До цієї дружби всі звикли. Хоча дівчата нерідко любили попліткувати на тему, чи є між нами двома щось більше і чи усвідомлюємо ми це самі. Та я була впевнена, що закохана в іншого однокласника —того, за ким усі в школі зітхали. А Володька подобався дівчині зі старшого класу. Якось на шкільній дискотеці вона сама його запросила. І коли я зайшла до кабінету за своїм пальтом, застала їх за цілуванням. Щиро пораділа за друга, позітхала за своїм недосяжним коханням і пішла з подругами додому.

А потім було літо. Володька попросив батьків купити йому путівку в той самий літній табір, куди їхала його дівчина. І весь липень мене не будив звичний крик під вікном. Без Во-лодьки було сумно. Навіть нікому було розповісти, що до мене почав телефонувати той самий однокласник. Якось увечері ми пішли прогулятися. Потім він мене поцілував — і я вирішила, що це кохання.

ЯК ТИ ВИРІС!

Якось я бігла на маршрутку: спізнювалася на побачення. Ледве встигла заскочити на сходинку, втиснулася в утрамбовану людську масу — двері зачинилися. І почула тихий шепіт: "Галько-о-о-о..." Хлопець, до якого мене притиснуло, був Володька." Він став вищим", — промайнуло в голові. Решту думок змило гарячою хвилею, яка враз піднялася десь від сонячного сплетіння. Володька торкнувся щокою моєї щоки — і ми вже цілувалися, божевільно, мов у лихоманці, не зважаючи на обурених, здивованих людей навколо.

Ми знову були всюди разом. У школі. В університеті — хоч і вступили на різні факультети. А потім я спакувала свої речі, спустилася зі свого дев'ятого поверху, перетнула двір і піднялася на його сьомий. Володьчині батьки дуже вчасно взялися розбудовувати бабусину хатину в передмісті й залишили двокімнатну квартиру. Тепер сонце потрапляло в нашу кімнату трохи пізніше, ми спали водному ліжку, і Володька вже не кричав під вікнами, а стягував ковдру: "Вставай, час іти!" Оті все, що змінилось.

Нам заздрили. Та ми жили у своєму маленькому щасливому світі, нікого навколо не помічаючи. Без шалених пристрастей, але й без гострих конфліктів, адже притирання характерів пройшли давним-давно, ще в перших класах.

МОЖНА ВАС ЗАПРОСИТИ?

Це сталося на весіллі нашої подруги. Мене запросив танцювати хлопець із паралельного класу, який жив у тому ж дворі. Музиканти заграли жагуче танго, і партнер жартома став удавати латиноамериканські пристрасті: цілував у плечі, притискав до себе, нахиляв так, що в моїх очах весь світ перевертався. І так пафосно зітхав: "О, панно Галино!" Я дзвінко реготала, Володька аплодував. Коли я сіла за столик, поцілував: "Ти в мене красуня!" А сусідка прошепотіла: — Треба ж, він зовсім тебе не ревнує! Мій би після такого танцю влаштував мені справжній Армагеддон!

— Ревнує? Та ми тисячу років одне одного знаємо! Наші стосунки випробувані часом, які тут можуть бути підозри?

— А мій каже, що мені вірить, як собі. І все ж таки божеволіє лише від думки, що може мене втратити. Ревнує так, що твердо знаю: любить!

— Не ревнує, отже, не любить? Значить, не боїться втратити?

Я відмахнулася від цих думок. Та все ж, відкинуті, вони десь засіли в підсвідомості. Через кілька днів я бігла через подвір'я від своїх батьків і зіткнулася зі своїм партнером по пристрасному танго. Він упіймав мене в обійми:

— Обережно, тут слизько!

Я дзвінко засміялась. А коли побачила краєм ока, що у вікно своєї квартири виглядає Володька, раптом захотіла, щоб він мене приревнував! І стала відчайдушно фліртувати. Сусід був зачарований. Я розвеселилась, а коли Володька запитав про причину, лише загадково повела бровою. Але він тільки усміхнувся. Жодної сцени! Я відчула розчарування.

З одного боку, було приємно, що він у мені такий упевнений. А з іншого — гриз сумнів: може, все-таки я йому не потрібна?

За роки, які ми всі прожили в одному подвір'ї, я з Олегом стикалася дуже рідко. А протягом наступного тижня зустріла його кілька разів! Ішов разом зі мною від маршрутки, випадково проходив повз мій факультет... Володька бачив. Але не казав нічого.

Невдовзі мені треба було їхати до Києва на семінар. На зворотному шляху сусідом у купе виявився Олег. За пивом і горішками пробалакали всю ніч. Він дотепно розповідав про своїх викладачів, захоплено дивився в мої очі. Я сміялася, відкидаючи волосся, аж раптом Олег ухопив мене за плечі, притягнув до себе і міцно-міцно притис. Я злякалася. Він, ніяковіючи, відпустив: "Пробач, не стримався. Ти... ". Я закусила губу. На очах забриніли сльози.

Уранці ситуація видалася безглуздим нічним сном, і ми, не змовляючись, вирішили вдавати, що нічого не було. Олег знову жартував, я сміялася. Так і вийшли на перон, де на мене чекав Володька. Розкриті обійми: вірив, чекав, ні про що не здогадувався... Мене гризло сумління. А ще я постійно згадувала рвучкий жест Олега. І сама боялася тих думок.

А ще я боялася підозр. І коли Володька запропонував надень народження покликати ще й Олега, не відмовилась, щоб нічого не подумав. Але все стало ще гірше. Нас з Олегом дуже тягнуло одне до одного. Та Володька й далі нічого не помічав. Так я переконувала себе, відганяючи думку, що сміявся він сьогодні не так, як завжди.

НІЧОГО НЕ БУЛО!

Якось я йшла по універу й побачила Олега. Він стояв, спершись на підвіконня, а на його плечі висіла якась білявка. Вона близько-близько хилилася до його обличчя, і я спаленіла, коли зустрілася з ним поглядом. Мовчки пройшла повз, та Олег різко струснув білявку і побіг за мною. Зупинив на сходах, стримавши за лікті, ткнувся носом у спину міжлопатками, видихнув хрипко:"Зачекай. Треба поговорити". Мені паморочилося у голові, світ знову перевертався догори дригом. Та я опанувала себе: "Вибач. Я заміжня... Я не можу..." Олег пішов, сховавши очі під чуприною.

Та Володька цього вже не бачив. Він відвернувся у ту мить, коли Олег притулився до моєї спини.

Увечері ми мали довгу розмову.

— Нічого не було!

— Не виправдовуйся, я все бачив... Я не хочу влізати, не хочу знати, як давно ви разом. Хочу, щоб ти була щаслива. Не стоятиму між вами. Хочеш піти — іди. Скандалів не буде.

— Не хочу йти! — плакала я.

— Ти сама не знаєш, чого хочеш, — лагідно заспокоював Володька. — Тобі потрібен час, щоб це зрозуміти. Поживімо окремо, щоб перевірити почуття.

— Не хочу від тебе йти! — ридала я.

— Ти можеш повернутися, коли захочеш. Я буду тебе чекати. Вірю: те, що є між нами, — справжнє. Усе мине, і ти повернешся.

Я зібрала речі, зійшла із сьомого поверху, перейшла через подвір'я і піднялася на дев'ятий, до батьків.

Як часто не розуміють одне одного навіть ті, хто знайомий тисячу років...

Минуло кілька тижнів. Я ходила заплакана. Володька не показувався, хоча вікна на сьомому увечері світилися. Про те, що ми розійшлися, дізнався Олег. І тепер щоранку чекав мене біля під'їзду з білою трояндою. Спочатку я з ним не розмовляла. А потім вирішила, що дороги назад усе од но немає...

У кімнаті стояли три вази білих троянд, коли я спакувала свої речі, зійшла зі свого дев'ятого поверху, перетнула подвір'я і піднялася на третій Олегів.

Парочка з нас вийшла така, як наше перше танго. Гаряча, пристрасна, нерозсудлива. З розбитими тарілками, докорами, безпідставними ревнощами і бурхливим примиренням. Я знала, що Олег мене любить — от тільки зовсім по-іншому, ніж Володька. Він не віддавав мені весь свій час. Коли Олег затримувався десь із друзями, я лежала в ліжку і дивилася у вікно на будинок навпроти — оті освітлені прямокутники на сьомому поверсі. А потім багато днів світло не вмикали. Мабуть, кудись поїхав. Я від душі бажала Володьці знайти своє щастя.

Однак ще одне знайшов Олег. Спочатку недобре зашепотіла інтуїція, а потім я побачила з маршрутки, як він ішов кудись з білою трояндою в руці. Не до мене.. .Я не питала, вінмовчав. А потім, коли Олег затримався, у квартирі задзвонив телефон. Якась дівчина ридала у слухавку: аже, що любить тільки вас...Але я... Але в мене буде дитина..." Я відразу їй повірила.

ТИ ВДОМА?

У мене й досі були ключі від Володьчиної квартири. Тож я спакувала речі, зійшла з третього поверху, перетнула подвір'я і піднялася на сьомий. Відчинила. Кинула сумки. І сіла в крісло, не вмикаючи світла. Дивилася на вікна батьків, на вікна Олега, згадувала сонячні ранки дитинства і крик: "Галько-о-о-о!".

Я заснула і не чула, як повернувся Володька. Прокинулася, коли він накривав мене пледом:

— Ти вдома? Я думала, ти кудись поїхав...

— Вдома, вдома... Я просто повертався дуже пізно. Коли ти не зі мною, мені нічого робити вдома. Але тепер ти тут. Тепер усе буде добре. Я знав, що ти повернешся. Бо те, що між нами, — справжнє.

Я плакала, він цілував мої сльози. Такий хороший, такий добрий, справжній друг. Я не мала права його зрадити!

— Я такий щасливий, що ми витримали це випробування. Люблю тебе, — шепотів він, торкаючись теплими м'якими губами вуха.

— Я теж тебе люблю, — пробурмотіла я, міцніше притискаючи долоні до спини. — Дуже-Дуже.

Галина

Джерело: "Моя сповідь №3(39) 2015"