Я зможу витерпіти все!

Сусідки радили приворожити чоловіка, але я вирішила звернутися до Бога...

Наше село завжди славилося великою кількістю ворожок. Якщо ти комусь сьогодні допік, завтра тобі підкинуть на подвіря старі виделки засушену жабу чи висиплять сіль, прицьому навороживши на них.

Моя родина таким ніколи не займалася, хоча і побожними людьми ми не були: ходили до церкви на Великдень і на Різдво, не частіше.

У 18 років я вийшла заміж за військового. Куди тільки не закидала нас доля —14 різних міст і містечок проживання за 20 літ! Але ми гарно жили, виростили сина. Чоловікові виповнилося 45, і постало питання про його вихід на пенсію. Тоді ж ми і вирішили оселитися в місті, неподалік батьківського дому. Син на той час вступив до університету в столиці, добре вчився і тішив нас своїми успіхами. А Володя, хоч і мав пенсію, знайшов собі ще й роботу.

...Якось чоловік прийшов додому пізніше, аніж зазвичай. Потім це повторилося вдруге, утрете, удесяте... Він перестав цілувати мене при зустрічах і прощаннях, не допомагав мені по дому, а наші вечірні розмови зводилися до питання: "Ти як? Усе гаразд? Ну і добре". А одного вечора сказав: "Софієчко, пробач, але ти, мабуть, сама все розумієш. Я люблю Яну". Чорна завіса перед очима, тонна сліз і краплі проти болю у серці—ось так мені обернулися слова мого коханого...

Коли Володя лише влаштувався на роботу, він розповідав мені про колегу по роботі, струнку брюнетку Яну, котра тільки те й робить, що читає модні журнали. Підсміювався з неї. А тепер маєш...

Володимир пішов. Іноді телефонував мені, питав про сина. Бо Ігорко, коли дізнався, що його тато мене зрадив, повністю ігнорував його. Я тішилася кожному дзвінку ще законного чоловіка. І все ж не втрачала надії його повернути.

"Ати приворожи його! — порадила подруга Оксана. — Це не гріх, ти ж за свого чоловіка борешся! Я тебе всього навчу. Буде твій Володя тобі ніжки цілувати!"

Я розуміла, що означає "приворожити". У селі дуже багато жінок виходять заміж за гультяїв, шибайголів, п'яниць, авже за певний час чоловіка не впізнати: допомагає дружині по господарству, сумлінно працює і кохає свою дорогеньку. Але чомусь мене це все лякало. Знаю, що ворожіння — гріх. Знаю: якщо ти не поплатишся за гріх, то це зроблять твої діти, внуки чи правнуки. Я такої долі для них не хотіла.

Я не знаю, як у мене виникла думка піти до церкви. Просто одного ранку встала і зрозуміла, що потребую Бога. То була субота, до храму я зайшла в обідню пору, служби в той час не правили. Тож просто сіла на лавицю і просиділа так майже 5 годин. Я думала, розглядала ікони. Моя душа з невідомих причин почала заспокоюватись. .. Наступного ранку вперше в житті відвідала недільну Божественну літургію. Зрозуміла, що у церкві — спокій, душевне тепло. Зрозуміла, що єдиний, хто може допомогти мені повернути сім'ю, — це Бог. Не мольфари, ворожки, психологи. А саме Бог.

...Сьогодні ми з Володею знову щаслива пара. Він ненавидить себе за ту зраду. Каже, нечиста сила поплутала. Щоб якось загладити свою провину, чоловік сам порається по господарству, допомагає мені у всьому... У сина він просив пробачення зі сльозами на очах. Ігорко таки простив, не одразу, але простив. Я ж не можу натішитися своєю родиною. Тепер ми щонеділі ходимо до церкви, а ще — на прощі. Я не розумію, чому раніше не робила цього. І все частіше задумуюся: можливо, Бог спеціально дав мені таке випробування у житті, аби я навернуласядо Нього?..

Софія

Джерело: "Моя сповідь №3(39) 2015"