Я живу в інтернеті

На довгий час комп'ютер замінив моїй доньці реальність.

Ще зовсім недавно Алла була звичайною дитиною: ігри з однолітками у дворі, розбиті коліна і подряпини, емоційні розповіді про пригоди, що сталися за день, гарні оцінки зі шкільних предметів та заннятя музикою - ось чим жила донька.

Час до часу Аллочка бавилася в комп'ютерні ігри, проте якогось особливого фанатизму не виявляла, тож ми з чоловіком не перешкоджали. А проте в малої ще здавна була мрія — власний комп'ютер. Вона довго його випрошувала, та в родині якраз почалася чорна смуга — чоловік втратив роботу, а коли знайшов нове місце праці, водночас зустрів там... іншу жінку. Два роки тому, коли Аллі минуло чотирнадцять, він покинув нас. Згадуючи події тих днів, я згодом зрозуміла, що саме зрада батька стала фундаментом, на якому швидко виросла ціла гора проблем...

Оскільки з чоловіком ми розлучилися зі страшними сварками, до нас він не навідується. Та й грішми допомагає хіба що вряди-годи. Позаяк моїх доходів вистачило б лише на най-потрібніше, я влаштувалася ще й на другу роботу. У будні приходила додому об 11-й вечора, вихідний — один день на два тижні. Саме тоді я й почала втрачати зв'язок з дитиною, бо на задушевні розмови просто вже не ставало сил. Було дуже важко — і фізично, і психологічно. Та я старалася себе опанувати в тяжкі хвилини, бо заробляла дитині на навчання — після дев'ятого класу Алла захотіла вступити до коледжу.

Хоч видатки й не захмарні, а проте звідкілясь треба було взяти гроші. У той день, коли Алла стала студенткою, я зробила їй подарунок — вручила омріяний планшет. Давно не бачила свою дитину такою щасливою. "Сьогодні збулися мої мрії!" — радісно підстрибувала вона. А потім... потімяне встежила за тим, що відбувається у житті моєї дитини. Подарунок став спочатку розрадою, а потім пасткою для неї...

Перші тривожні дзвіночки почали лунати тоді, коли, повернувшись увечері додому, я заставала удома повний гармидер, немитий посуд, а доньку— зі планшетом у руках. Вона щось друкувала, усміхаючись та шепочучи під ніс, а моє прохання відірвати носа від екрана слід було повторити кілька разів, бо вона на нього не реагувала. Коли ж я починала говорити різкіше, доня роздратовано відкидала планшет і йшла до хатніх справ. Згодом уже не йшла, а відгиркувалася, а ще через якийсь час узагалі перестала на мене реагувати.

Я сварилася, кричала, навіть якось відібрала у неї планшет— це було того дня, коли вперше зауважила, що увесь день донька нічого не їла, та ще з коледжу передзвонили і зі здивуванням перепитали, чому першокурсниця не відвідує занять. Реакція на відсутність комп'ютера була жахливою — Алла кричала, плакала, обзивала мене, лаялася. Вражена, я віддала їй те, що забрала...

Наступного дня я залишилася вдома. Алла відмовилася йти на заняття — лежала в ліжку і клікала по екрану пальцями. Я мовчки поралася на кухні, а потім попросила доньку піти за хлібом. "Я нікуди не піду! Як ви всі набридли! Як ви мене дістали!"...

Так тривало майже рік. Аллу виключили з коледжу, проте це її зовсім не схвилювало — вона майже не відводила погляду від екрана, навіть аби поїсти, а про інші справи і не йдеться. У віртуальному житті в неї сотні "френдів" та "френдок", на яких вона витрачає увесь свій час, хоч нічого доброго з тієї "дружби" нема. У чатах і соцмережах донька розповідає про себе як про студентку-відмінницю, та ще й модель, яка добре заробляє фотосесіями... А насправді вийти з дому, виконати елементарне прохання, що передбачає "живе" спілкування, —для Алли справжня каторга. Вона дуже змарніла, бо мало спить і майже нічого не їсть.

Якось я покликала її колишніх подружок (колишніх, бо вони залишилися тут, у реальному житті). Уваги доньки вистачило на 15 хвилин перекидання фразами на кшталт "ти як?", "окей". Дівчата ніяково поглянули одна на одну і попрощалися. Одна з них забігла до мене. Те, що вона розповіла, допомогло зрозуміти, що остаточно підштовхнуло доньку до втечі від реального життя.

Як виявилося, Алла вперше закохалася. Об'єктом її почуттів став однокурсник. Вочевидь, заради розваги, він почав приділяти дівчині увагу — писав есемески, чекав після занять. Захоплена такою увагою симпатичного юнака, Алла якось зважилася освідчитися йому. А йому тільки того й треба було: наступного дня він прилюдно поглумився із закоханої дівчини, обізвавши її бридкою і недалекою. "А вона мені ще й каже: "Я тебе кохаю". Та кому ти така потрібна—навіть "шмоток" нормальних не маєш!" Кілька днів однокурсники наміхалися з Алли, а потім вона вперше не прийшла на заняття... ...Самотужки впоратися з проблемою нам не вдалося — донька без жодного бажання відвідувала психолога та курси групової терапії. Я таки покинула другу роботу і, як могла, допомагала їй урешті усвідомити проблему і звільнитися від "павутини". А якось вона прийшла від психолога окрилена — та запропонувала їй виступити як модель на показах її подруги, власниці модельного агентства. Мовляв, наче її відсторонений від усього погляд, типаж дуже відповідають настрою колекції. Але для цього треба походити на тримісячні курси, де навчать тонкощів модельного ремесла. Для неї це буде безплатно!

Моя Алла після перших же занять майже літала. "Мам, ти знаєш, ті всі моделі справді страшні, — здивовано розповідала донька. — Та важливо — увійти в образ, а візажисти так за тебе візьмуться, що ти себе в дзеркалі не впізнаєш, сама повіриш, що перед тобою — зовсім чужа людина. Мам, мені подобається!"

Відтоді Алла наче знайшла опору під ногами. Вона стала припасовувати якісь старі речі по-новому і, якщо вже сиділа в мережі, розглядала світ моди. Вона стала найкращою випускницею модельного агентства, її почали запрошувати на фото-сесії та покази. Ще донька стала брати уроки рисунка, бо вирішила — буде дизайнером. А все тому, що на показах познайомилася з дідусем дівчин-ки-модельки, а той виявився художником-пенсіонером і запропонував дівчаткам безплатні уроки малювання.

...Звісно, у той коледж моя донька не повернулася. Тепер вона — студентка престижного коледжу мистецтв. Щодня у них якісь цікаві заходи, і на віртуальне життя в Алли просто немає часу. А вечорами на чай до нас приходить дуже милий юнак, теж студент цього коледжу, правда, вчиться на коваля. Мені здається, він обожнює мою Аллочку!

Мирослава, м. Рівне

Джерело: "Моя сповідь №2(38) 2015"