"Ви клоновані солдати НАТО?"

Так перепитували місцеві двох братів-близнюків, які добровільно пішли служити в зону АТО.

Брати-близнюки Володимир та Ярослав Сімчуки з Тернополя служать у міліції. А недавно повернулися з містечка щастя що на Лушанщині. Туди вони вирушили, запишавшись добровольцями.

Брати все життя поряд, тож і нині кажуть, що не уявляють, як хтось з них міг лишитися вдома, а хтось піти на війну.

Що цікаво, удома на хлопців чекали дружини, які теж... близнючки! Тож вони схожі між собою і всі радощі й біди ділять на чотирьох. У подруж підростають хлопчик та дівчинка, і дітей вони виховують спільно.

А познайомилися брати зі своїми нареченими несподівано, так ніби сама доля захотіла їх поєднати.

— Познайомилися ми по телефону — неправильно набрали номер. Саме так перший раз поспілкувалися по мобільному, — пригадує Ярослав. — Щиро скажу, я навіть спочатку не повірив, що в Наді є сестра-близнючка. Вирішили це перевірити — тож зустрілися.

Парубки, от так зустрівшись із сестрами-близнятами Надією та Любою, уже з ними й не розлучалися. Згодом одного дня побралися і нині живуть щасливо разом. Попри те, що батьки схожі поміж собою, діти ніколи їх не плутають. А от із дорослими таке трапляється часто.

Цього року на різдвяні свята чоловіки вперше були далеко від дому, родини.

Святкували під гарматні залпи... Дружини, коли дізналися про те, що чоловіків відправляють у зону АТО, стійко перенесли новину. Вони ж медики, тож допомогли зібрати потрібні речі, сформували аптечки. А от діти нелегко відпускали своїх татів, плакали. "Тоді батьки їм сказали, що їдуть на змагання, і пообіцяли, що привезуть медалі,— каже Надія. — Діанка й Артемчик тільки просили, аби тати там не стріляли..."

— На сході місцеві люди, дивлячись на нас, казали, що ми, напевно, клоновані бійці НАТО, — усміхається Володимир. — А щоб нас не плутали свої хлопці, пов'язали на автомати стрічки: я — синю, Ярослав — жовту.

Молитва — найсильніший оберіг, кажуть брати, і в цьому вони переконалися неодноразово там, у Щасті.

— Скільки було моментів, коли небезпека чатувала поруч, і раптом нещастя ніби хтось рукою відводив, — пригадує Ярослав. — Один наш товариш мав Євангеліє із собою. Коли мінометний снаряд біля нього розірвався, осколок влучив у Святу Книгу, і тільки це вберегло йому життя. Божа велич проявляється дуже сильно.

А загалом на сході країни бійців вразив рівень життя тамтешніх людей. У братів виникло таке враження, що вони потрапили в минуле...

— Спочатку навіть очам своїм не вірили, — каже Володимир. — Усе в чорно-сірих тонах. Перша думка була: як так убого може жити наш, український народ, та ще й до Росії рватися?! Переважна більшість населення зловживає спиртним, їм нічого більше не треба. Якщо завалився паркан біля хати — байдуже. Дуже здивувало, що там й Різдво майже ніхто не святкує. На Святвечір ми приготували 12 страв, волонтери привезли кутю, то місцеві люди, котрі до нас тоді прийшли, були вражені. А один навіть попросив дозволу зняти на відео, щоб потім батькові показати, бо в них такого нема... Сумно й гірко, що в них таке життя.

Дехто з місцевих, скуштувавши всіх "принад" "ДНР" і "ЛНР", тепер цілковито змінили погляди. Якось до солдатів підійшла бабуся і зі сльозами на очах подякувала, що приїхали їх захищати. Розповідала, що "еленерівці" забрали в неї всі харчі, побили чоловіка і сина, що нема через них життя... А от інший луганчанин воює за Україну, а двоє його синів — на боці ворога. Спочатку він намагався їх переконати, забрати до себе, але все марно—відповіли: "Ти, папа, больной..."

— Якщо б раніше нам сказали, що до війни можна звикнути, не повірили б, — підсумовує Ярослав. — Через сім днів перебування у Щасті ми перестали боятися вибухів. Нервове напруження знімали спортом. Тому місцеві називали нас "засланими диверсантами".

Брати кажуть, що хоч хлопці, які нині на передовій, і чекають закінчення війни, але готові стояти стільки, скільки треба, бо знають: завтра ворог може прийти і до їхнього дому. А особливо зігрівали там дитячі листи й малюнки. Воїни запевняють, що від них стільки любові та оптимізму, що це додає сили і вселяє віру в те, що скоро все скінчиться. І перемога буде наша!

Джерело: "Моя сповідь №2(38) 2015"