Врятувала бабця затя.

Вмовляючи молоду маму не кидати хворе немовля, я не знала, що турбуюся про майбутнє своєї онуки!

Ця історія сталася 25 років тому. А тепер я думаю про те, що сам Бог дає нам дуже важливу науку доброти, терплячості, милосердя. А можемо навіть не замислюватися, навіщо була цього дня, у цей час зі мною саме ця людина.

Я — колишня акушерка. Різного за сорок років роботи в обласному пологовому надивилася. Але завжди старалася працювати на совість. Хоча не скажу, що, коли мені "віддячувалися" щасливі мами, я ніколи нічого не брала. Ні, не гроші. Це могли бути коробка цукерок, шампанське, добрий мед, сметана чи навіть годована на селі курка... Але й на мене, як на акушерку, слава Богу, ніхто не нарікав.

Я не раз бачила, як матері кидають своїх дітей. Тоді неначе щось всередині переверталося. А покидали з різних причин: переважно коли маля хворе народжувалося, а ще коли чоловік не хотів, рідні не приймали. А бувало, що й просто з примхи, бо не хотіли доглядати, тоді ж вільного часу на гульки не буде.

Інну, яка в 1990-му хотіла відмовитися від свого хворого сина, я добре запам'ятала. Висока, поставна, із величезним животом, ходила перевальцем, постійно нарікала на долю. їй було 28. Працювала в інституті, батьки жили в селі, випровадили неодружену доньку народжувати в обласний центр — сорому боялися. Самі ж ніколи не приїздили, хоча Інна лежала в нас на збереженні добрі два місяці. Батька дитини, лівійського студента Джаліля, нещасна жінка воліла не згадувати. Із розмов інших жінок я дізналася: він одразу ж дременув додому, дізнавшись, що від нього завагітніла викладачка.

Лікарі не рекомендували молодій жінці народжувати, говорили про ризик появи на світ хворої дитини, але Інна була сповнена рішучості. "Я його народжу, не вбиватиму, — тихо мовила молода жінка, дивлячись глибокими синіми очима в порожнечу, — а згодом залишу. Може, якась родина візьме й виховає собі на радість. А якщо йому не судилося жити, то помре або мертвим народиться..." Отак міркувала rope-мама. Проте Інну ніхто не осуджував, ніхто не вмовляв. У кожного були свої проблеми, діялося це в напівголодні 90-ті.

Інна народила передчасно. Слабенького, але дуже красивого хлопчика. Пологи були важкі. Ніхто не гарантував, що виживуть жінка й дитина. Але вони вижили обоє.

Молода мати втратила багато крові, проте швидко прийшла до тями, про сина не питала. Коли їй сказали, що він вижив і п'ять днів пробув у реанімації, навіть засмутилася. А вже за хвилину стала розпитувати, як написати відмову. Та мені — а я на той час була біля Інни — чомусь ніяк не хотілося, аби вона залишила сина. Неначе хтось згори мені нашіптував: "Ти маєш зробити все можливе й неможливе, щоб Інна забрала сина, бо вони мають бути щасливі".

І я стала вмовляти молодичку не кидати немовля. "Так, він слабенький, але ти ще не знаєш, які бувають тут інваліди, — переконувала молоду матусю. — А твій.. Він не такий. Його б підлікувати, то такий парубок буде! Ще згодом дівчат від нього відганятимеш". Інна ж мовчала, а її чорнявий хлопчик кричав слабким голосом, хотів їсти.

Інна заледве повернула голову, коли їй принесли сина. Згодом усе-таки взяла на руки. "Назву тебе Ромуальдом. А що? Ти — красунчик, й ім'я в тебе має бути гарне", — уперше за кілька днів усміхнулася мати.

За тиждень Інну з Ромуальдом виписали. Більше про них я нічого не чула, хоча часто згадувала та хотіла дізнатись, я к їм ведеться. Десь за п'ять років я зустріла Олесю яка тоді лежала з Інною в одній палаті. Весела продавчиня тримала за ручку біляву донечку. Дуже зраділа, коли мене побачила. На запитання, чи не знає вона, як там Інна, жінка сказала, що та виїхала до столиці. Живе заможно, бо ж батько дитини їй гроші висилає, тому тепер має їх і на лікування, і на няньку, і на себе. Подумки я подякувала Богові за те, що все у Інни склалося добре, та й потроху забула ту історію.

Але врятований хлопчик нагадав про себе сам. Тоді, коли моя найстарша онука Оленка привела додому високого чорнявого красеня. "Це Ромуальд, мій наречений,— заявила Оленка всій родині, яка зібралася за святковим столом, щоб побачити її обранця. — Готуйтеся до весілля, мамусю, татусю і ви бабцю з дідусем".

Ромуальд, Ромуальд... Щось таке знайоме, крутилося у мене на думці. Звідки я можу знати цього парубка. Згодом таки не стрималася, запитала: "А звідкіля ти, синку, хто твої батьки?" "Справжній мій батько в Лівії, —почав розповідати про себе ошелешеним родичам новоспечений жених. — Я з ним кілька разів зустрічався, тепер лише по скайпу розмовляю. Маю ще й батька Олега, він—мамин чоловік, із ним дружу. Свою маму Інну дуже люблю, вона хороша. Мама моя — завкафедри історії, я також закінчив університет, працюю перекладачем з англійської, гроші маю, у мами не прошу, й Оленку забезпечу".

І я згадала: новонароджений чорнявий хлопчик, якого ось-ось мають забрати до будинку дитини, Інна — байдужа і сумна мати... То ось звідки я тебе знаю! Нарешті склалася важка головоломка моєї пам'яті. Я ще довго розпитувала майбутнього зятя про його життя. І не йняла віри, що так воно усе може статися.

А на весіллі побачила Інну. Вона дуже погарнішала. Здається, роки її тільки прикрашали. Висока, повновида, елегантно одягнена, свекруха моєї онуки випромінювала впевненість та жіноче щастя. її чоловік, хоча й на голову нижчий від неї, також радів та очей не зводив зі своєї дружини. Я ж не витерпіла, таки підійшла до Інни та пригадала події 25-річної давності.

Жінку аж пересмикнуло, вочевидь ці спогади були їй неприємні. І лише наступного дня тепер вже поважна пані розговорилася зі мною і подякувала за врятованого сина.

— Я тоді нічого не мала, не знала, як життя складеться, а тут ще й хворий син, ну куди мені було з ним? — неначе виправдовувалася за усі ці роки Інна. — Хотілося віддати його, а ви вмовили мене залишити. Щиро скажу, що в перші дні таки проклинала вас і себе, за те, Що забрала його. Та склалося все дуже добре. Мої батьки, побачивши чорнявого красунчика онука, прикипіли до нього серцем і допомагали мені як могли. Та й навіть його батько Джаліль знову приїхав в Україну і запропонував забрати сина в Лівію. Я, звісно, не погодилася, він навіть погрожував, проте, коли побачив, що нічого з цього не вийде, запропонував допомагати синові. Гроші давав непогані. На них я змогла Ромуальда вилікувати. Син пішов у дитсадок, часто хворів, але мені допомагала мама. А я і собі на околиці Києва кімнатку винайняла та працювала. Згодом Олега зустріла, жили в сусідстві, отак і почали спілкуватися, а далі й побралися. Він мого сина як рідного прийняв.

Коли син розповів про свою наречену, Інна й подумати не могла, що вона онука тієї Марії Петрівни, яка вмовила її не кидати сина.

Тепер уже дві наші родини чекають на донечку, яку за кілька місяців має народити Оленка. І всі сподіваються, що доля в дівчинки буде щасливою-щасливою. Ось воно як буває!

Марія Матвійків, Івано-Франківськ

Джерело: "Моя сповідь №3(39) 2015"