Вона мені сьогодні подзвонила...

Пробачити можна, а обійняти вже не вийде

Жіноча інтуіція... Цей феноме досі не пояснений наукою. Це внутрішній голос, не підкріплений жодним фактами, аргументами, розумом, досвідом, логікою...

Справді, не було жодних передумов! Просто одного дня я зрозуміла, що чоловік мене зраджує.

ТВОЯ ВЖЕ СПИТЬ?

Одного пізнього вечора, коли чоловік вже заснув, задзвонив його мобільний. Щоб не розбудити дитину, я взяла трубку (зазвичай я такого не робила), і на тому боці зв'язку почувся жіночий голос: "Алло, ти мене чуєш?" Я хотіла кинути трубку, проте ревнощі, які миттєво прокинулися у душі, не дали цього зробити. "Вибач, не можу говорити", — просичала я пошепки. І вона не помітила підміни. "Що, твоя спить?" — "Спить. А ти як?" — "А я не можу спати, думаю про тебе. Дуже скучила. Коли ми знову побачимося?" Якимось дивом я підтримувала розмову. "То приходь завтра?" — запропонувала від імені чоловіка. — "Прийду. Коли?"

І з моїх очей полилися сльози. Як же так? 12 років спільного життя! Будь-хто міг бути зрадником, але не мій Сергій. Вінже такий... Він мій, рідний... Я не могла спати. Чоловік мирно хропів під боком, а я все думала, як він міг так вчинити. Намагалася себе заспокоїти: а може, я щось надумала, можливо, це справді якась ділова партнерка. Найпростіше було прийти до чоловіка в офіс на домовлену з нею годину, але мені це чомусь здалося гидким. Ніби в мильних операх, коли благовірні ловлять своїх зрадливих партнерів під час підлаштованих рандеву.

Натомість я вирішила зранку поговорити з чоловіком. "Хто вона?" — спитала прямо. Він помітно знітився, але швидко опанував себе. "Ти про що?" — вдавано здивовано перепитав. "Не про що, а про кого, — намагалася спокійно говорити я. — Що це за жінка, яка телефонує тобі о першій ночі та переймається, чи сплю я?" Кілька хвилин боротьби емоцій на його обличчі. Начебто і спійманий, але ще не злодій. Подив, напруження, очі бігають... Звісно, він запевняв мене, що це ділова партнерка, просто вона пізно повернулася з відрядження, от і зателефонувала. Заглядав мені в очі. Цілував. Але з того моменту ніби якась стіна постала між нами.

Минуло кілька місяців. Нічого "такого" більше не було. Та, як виявилося пізніше, вони просто стали обережнішими — спілкувалися лише протягом робочого дня, усі есемески та дзвінки стирали. А в чоловіка стало більше відряджень...

В одне з них він чомусь зібрався 1 січня. Пояснив, щодо Тернополя. Мовляв, будуть тренінги з самовдосконалення. Лише кілька днів — повернення 7-га. Я запитала, яка компанія проводить тренінги в перший рік нового року й аж до Різдва? Звісно, він не пам'ятав, хто саме буде тренером. І як називається готель, де проходитиме семінар. І взагалі, що він тепер має робити — відмовлятися? Це ж шанс для нього — може, підвищать. Він поїхав. А я знала, що це ніяке не відрядження.

Апогей історії зради настав навесні, мені подзвонила коханка мого чоловіка. "Твій Сергій вже давно живе в мене, — чула я у слухавку, але в мене було таке враження, що вже знала це. — Він уже перевіз частину речей, за іншими приїде потім. У мене своя квартира, не те що у вас — разом з батьками. Йому тут зручніше. Крім того, у нього на роботі певні проблеми, він заборгував гроші. А з вами він не зможе нічого віддати. Я ж створю йому умови, щоб він зміг працювати, і навіть частину грошей позичу. Крім того, йому набридли твої постійні істерики. Він розповідав мені, як ви сваритеся... Хоче назовсім піти від тебе. Сьогодні він не прийде".

Я почувалася маленькою дівчинкою, яку завели в гущавину лісу і залишили наодинці з дикими звірами. Мені було страшно, холодно й дуже самотньо. Серце калатало, а душа розривалася—я майже фізично відчувала, як вона стікає кров'ю. Я не хотіла більше його бачити — ніколи. Образа за те, що він зміг так зі мною повестися, застилала розум. Я не хотіла жити, просто не знала, як тепер жити далі.

Моя душа поступово ставала чорною. Втім, як і я сама. Раніше я багато сміялася (чоловік казав, що дуже любить мій дзвінкий сміх), а тепер я стала схожою на чорну хмару. Я прокидалася зранку, як робот, вставала, вмивалася, відводила донечку в садок, далі йшла на роботу. Мені було байдуже, як я вдягнена, чи зачесана, чи нафарбовані нігті. На роботі ні з ким не спілкувалася, тупо просиджуючи перед комп'ютером і вдивляючись в одну точку, а часом ховаючись від інших, щоб ніхто не бачив сліз. Я впала у страшенну депресію.

У ПОЛОНІ ВІДЧАЮ

Коли почалося літо, батьки з донечкою поїхали на село. Я залишилася зовсім сама. Після роботи, коли згадувала, що треба повертатися у порожню домівку, хотілося накласти на себе руки. А ввечері пила — або з друзями, або й сама. Бувало, що сиділа і ревіла цілу ніч, розмовляючи з котом, а потім з розпухлим обличчям йшла на роботу. Він був десь там, з тією жінкою, а я обіймала подушку.

А потім... Та що ж це я роблю? Через кого я руйную своє здоров'я, своє життя? Через зрадника, який покинув родину в обмін на "кращі умови для віддавання боргу"? Чоловік усе життя відкладав гроші на нову машину, тому я ніколи не бачила його зарплати — за квартиру, одяг, продукти платила сама, бо ж машина важливіша. Невже в них, чоловіків, нема поняття рідної людини — отак, після 12 років спільного життя, просто піти до іншої?

Так, та жінка була злодійкою, вона вкрала моє щастя, моє сімейне життя, забрала у мене чоловіка, а в донечки — батька. Проте ж саме чоловік, якому я довіряла найбільше, яким жила, якого кохала, — саме він відчинив їй двері, впустивши злодійку в нашу сім'ю. Це підло!

Я озиралася навкруги. Як я могла так низько впасти: вдома не прибрано, на кухні давно нічого не зварено, на роботі все пішло шкереберть. З дзеркала на мене дивилася занедбана жінка зі скуйовдженим волоссям і мішками під очима. І все — через нього? Через цю зрадливу істоту? Та він не вартий і краплі моєї сльози. І донечка не варта такого тата. Нехай забирається з моїх думок, з мого серця і мого світу!

Одужання було важке. Але я змогла це пережити. Привезла донечку з села—і кожна мить, проведена з нею, була великим щастям. Маленькі рученята обіймали, оченята зазирали в мої вічі: "Мамусю, я тебе так люблю!" Ось ця маленька людина і є моїм найбільшим щастям! Мені є задля кого жити.

Я подала на розлучення. Хоча іноді мене накривала хвиля жалю, що так сталося, проте я почала дивитися на своє життя ніби збоку. І це допомогло побачити все те, чого не бачила зсередини, — що насправді чоловік ніколи не був добрим сім'янином, а брехуномта егоїстом, ніколи не переймався тим, чи щось треба купити на вечерю, чи потрібні дитині нові чоботи, чи вистачить нам грошей на відпустку. Він жив своїм, чужим життям, а наша родина була для нього зручним місцем, де можна поїсти, поспати, відпочити і подивитися телевізор. В нас ніколи не було команди — він завжди щось робив за моєю спиною (згадати хоча б борги, що взялися невідомо звідки, і машину, так і не куплену за стільки років).

Минуло більш ніж рік. За цей час я бачила його лише раз, і то з вікна маршрутки — стояв на зупинці з якоюсь підстаркуватою рудою жінкою. Може, навіть з нею. Тоді тим більше так Йому і треба.

Я поступово звикала до нового життя, хоча все-таки моїм ідеалом було тихе сімейне щастя, якого мене позбавили. Який влучний один афоризм: родина — це царство батька, мир матері та рай дитини. Свого миру я не знайшла... Проте все, що нам дається пережити, не є випадковістю. Значить, я мала пережити руйнацію свого світу, щоб знайти щось інше.

Якось я випадково зустріла його сестру. Ми зберегли дружні стосунки, тож зайшли в кафе поговорити. Вона розпитувала, як донька, як моє життя, і, здавалося, чекала від мене питання про Сергія. Але я не хотіла повертатися до цього — так важко витягувала себе з болота відчаю, що занурюватися ще раз не хотіла. Я ділилася планами на майбутнє, сказала, що мене підвищили на роботі, розповідала, куди поїдемо з малою влітку.

І лише коли ми прощалися, вона начебто випадково промовила: "А Сергій тепер живе в нас". Хотіла ще щось сказати, проте я зупинила її: "Не хочу нічого про нього знати і чути, вибач. Це його життя, і він сам зробив колись свій вибір".

А невдовзі зателефонував і сам Сергій. Попросив зустрітися. "Навіщо? Ти ж стільки часу не мав потреби зустрічатися зі мною, з дитиною, бо був з новою жінкою — навіщо нам тепер зустрічатися?" Він казав, що лише тепер зрозумів, якої помилки припустився. Це не він, а обставини змусили його покинути сім'ю. А вона обіцяла допомогти, проте обдурила його, виявилася справжньою акулою, хижаком, життя з нею було жахом. І він ледве вирвався з її кігтів...

Може, це погано, але, слухаючи ці слова, я зловтішалася: він дістав по заслузі. Бо ж не можна вибирати, де і з ким вигідніше жити, треба вибирати серцем. Бути відданим, вірним, берегти родину, як найбільше багатство, піклуватися про свою жінку та дитину, а не обмінювати рідних людей на вигідніші пропозиції. Врешті, треба бути моральним і порядним.

Я так і не змогла простити зраду. Хтось розумний сказав: "Коли тебе зрадили — це все одно, що руки зламали. Пробачити можна, але от обійняти вже не вдасться". Це правда. Він проситься бачитися з донькою — звісно, я дозволяю, адже не можна забирати в дитини батька через свої амбіції.

Проте коли він заводить розмову про спробу знову створити сім'ю, згадую, як підло він пішов, як діяв за моєю спиною, як брехав і зраджував. Я не готова цього простити, хоча кажуть, що прощати треба. Не знаю... Та й навіщо? Той, хто зрадив раз, зрадить і вдруге. А вдруге я цього вже не переживу...

Оксана, Львів, ЗО років

Джерело: "Моя сповідь №6(42) 2015"