Віщий сон мого батька.

Тільки молитва врятувала мене та моїх тріиняток.

Тепер здається, що це все сталося не зі мною. Погане забувається, адже вдома нас уже не двоє, а одразу - пятеро! Це велика нагорода від Бога. І за Божу благодать називатися мамою варто боротися до кінця!

...27 листопада 2012 року я вперше прийшла на обстеження. Під час ультразвукової діагностики обличчя лікаря немов закам'яніло, і в кабінеті запанувала мертва тиша. Що там? Невже щось непоправне? "Вітаю, у вас буде трійня", — нарешті радісно задзвеніли слова медсестрички.

Єдине пояснення тодішнього мого стану — шок.

"Не поспішайте, не розповідайте всім про свою радісну новину, бо виносити трійню складно, може статися всяке", — та ці слова лікаря я тоді не зовсім розуміла. Навпаки, щаслива вибігла з кабінету.

— Коханий, присядь, — кажу чоловікові.

— Що там?

— У нас буде дитинка. Не одна.

- Дві? -Ні!

— Три?! Ти жартуєш? Боже, це ж таке щастя! Допоможи нам, Господи!

Я літала немов на крилах. Засмучували тільки розповіді жінок, які я прочитала в інтернет-мережах, про ненароджені трійні...

А вже через тиждень після огляду лікаря я потрапила в лікарню. Чотири дні, проведені там, здавалися цілою вічністю. "Обмежтеся перебуванням тільки на території свого помешкання, ходіть лише на короткі прогулянки на свіжому повітрі, а весь інший час проводьте в ліжку!" — наказали лікарі. Для мене, активної і непосидючої, ці рекомендації прозвучали, як вирок. Але іншого виходу в мене не було, адже розуміла, що в мені б'ється вже не одне серце, а аж чотири!

Різдво завжди було моїм улюбленим святом. А процесія з церковним хором, у якому я співаю, з колядою на прославу Бога — для мене взагалі найкраще дійство в році. Але того року не судилося. Зранку знову довелося їхати до лікарні. Міні-операція пройшла добре, але через тиждень після неї почалася кровотеча. "Якщо її вдасться зупинити, то все буде добре, а ні, то підтримувати вагітність немає сенсу", — попередили лікарі.

Мене охопив розпач.

У той час великою підтримкою для мене стали рідні і настоятель нашого храму, протоієрей Андрій Верес, а також отець Михайло, з яким я познайомилася вже в лікарні. "Молися, дитинко, моліться і ви, рідні, і я молюся. Ми не віддамо вас у руки нечистого, вимолимо добру долю для твоїх ще не народжених діточок у Бога", — ці слова вже як рідної на той час медсестри Марії були як бальзам на душу. Вона навчила мене молитися. Ні, не подумайте! Молитов багато на той час я знала, але істинно щиро молитися, молитися так, ніби востаннє, навчила мене саме вона.

І Господь таки почув нас. Мені стало краще, і після 22-го тижня вагітності дозволили трішки ходити. Захотілося, наперекір усім забобонам, вишити діткам по образу. Пам'ятаю, на 16-му тижні вагітності мені повідомили, що, найімовірніше, у нас буде троє дівчаток. Ми, звичайно ж, сподівалися, що буде серед них хлопчик, навіть на третьому місяці вагітності придумали їм імена — Захарій, Златослава і Зореслава.

"Я ще до твого заміжжя кілька разів бачив той самий сон, — потім зізнавався мені тато. — Троє діток (дві дівчинки і хлопчик) одного віку бігли, усміхаючись, мені на-зустріч. Тому я й був такий впевнений, що в мене народиться ще й внучок". І справді, на 22-му тижні нам повідомили, що хлопчик таки "знайшовся".

... Прокинувшись після наркозу, побачила усміхнені обличчя чоловіка та мами і зрозуміла, що всі наші дітки народилися живі. Але малят перевели у реанімаційне відділення в дуже важкому стані. Донечки майже одразу пішли на поправку, а от у синочка розвинулася легенева кровотеча. "Він у вас молодець, так мужньо бореться за життя. Небачено!" — ці слова лікаря і тішили, і вбивали одночасно.

А через два тижні в мене виявили тромбоз глибоких вен як ускладнення після операції. Я просто не могла в це повірити: дітки там, за кілька хвилин ходи, а я тут, і мені не можна вставати до них. Це були найжахливіші тижні в моєму житті. Проте надзвичайно тішило те, що синочкові покращало, і його перевели до сестричок. Потім і мені дозволили вставати та провідувати діточок, правда, довелося перестати годувати своїм молочком, що також стало важким психологічним ударом.

...Сьогодні нашим трійнятам уже рік і десять місяців. Малятка тішать з кожним днем більше та більше, адже виростають і починають усім цікавитися.

Дякую всім, хто читав мою сповідь. Сподіваюся, що кожен знайде в ній для себе те, що буде йому корисним у цьому неспокійному, та, все ж, прекрасному світі.

Юлія ШИРА

Джерело: "Моя сповідь №2(38) 2015"