Від тебе відступляться люди, але не Бог

Гагарін літав в космос і ніякого Бога там не бачив", — казали мені батьки.

Я не знала, як утішити маму, але щось підштовхнуло їй прошепотіти: "Від тебе відступилися люди, але не Бог". І, промовивши ті слова, я сама в них повірила!

Я була дуже вдумливою дитиною. Коли мої ровесники бавилися в класики і верещали на перервах, б'ючись портфелями, я почувалася зайвою. Я рано подорослішала. Бо рано пізнала горе: мала дуже хвору маму.

Дивлячись, як мама крізь силу усміхається, я ставила собі запитання, на які не мала відповідей і не знала, де їх шукати: "У чому сенс життя? Для чого живуть люди? Для чого живу я? Чому життя таке несправедливе, навіщо в ньому так багато поганого?" Кожен день був схожий на попередній: школа, уроки, хатня робота... Мамі було дуже боляче, батько, дивлячись на це, часто напивався, і в домі починалися скандали й сварки. Я не знала, хто зможе допомогти нам знайти вихід з цього всього. Я думала, що, можливо, Бог зміг би допомогти. Але де Він і хто Він — це було незрозуміло. На моє запитання про існування Бога батьки відповідали, що Гагарін літав у космос і ніякого Бога там не бачив.

Іноді бабуся моєї однокласниці брала нас зі собою до церкви. На якийсь час після того мені ставало легше, але потім все поверталося — розгубленість, самотність, безпорадність... Якось моя тітка дала мені молитовник. Але що більше я його читала, тим більше запитань у мене було. Якщо Бог один, то чому треба молитися святому Миколаю, святій Катерині та іншим святим? Чи все це — інші імена Бога?.. У пошуку відповідей я пробувала читати Новий Заповіт, але нічого не розуміла.

Я молилася так щиро, як тільки могла, — і читаючи усталені молитви, і просто говорячи своїми словами, від усього серця! Коли однокласниці крали у матерів помаду і фарбувалися на перші дискотеки — я ходила до церкви. Проводила там багато часу з надією на те, що буду добре вчитися, мама перестане хворіти і в моє життя прийде щастя. Адже, якщо Бог є, Він повинен мені допомогти. Я не бачила Його, але прийшла туди, де Він мав би помітити мене...

Одного разу ми з подругою побачили оголошення про набір у клуб індійського танцю. Нам дуже подобалися індійські фільми, і тому ми пішли в цей клуб. Але замість танців нам стали розповідати про індуїзм. Я подумала, що тут зможу знайти відповіді на свої запитання. Але після двох "уроків" дуже розчарувалася в тому вченні, яке стверджувало, що після смерті я можу перетворитися на тигра або квітку, а через одинадцять життів — знову переродитися в людину. Це звучало радше як казка, а не як святе вчення.

За якийсь час лікарі сказали, що не знають, чим допомогти моїй мамі та як її лікувати. І, знаєте, я помітила, як ми з татом по-різному на це відреагували. Він був сам не свій, лютував... А я, навпаки, заспокоїлася. Бо люди вже не втручалися, усе було тільки в Божих руках. Я не знала, як утішити маму, але щось мене підштовхнуло їй прошепотіти: "Від тебе відступилися люди, але не Бог". І, промовивши ті слова, я сама в нихповірила! Саме тоді я стала звертатися до Бога, ще абсолютно не знаючи Його. Я щиросердо просила Бога про допомогу. Почала говорити про Нього з мамою, попри її скептицизм. І стіна маминого неприйняття почала осипатися...

Поступово я стала помічати, що мама стала спокійніше спати ночами. Потім вона знову почала їсти. Прийшов день, коли вона самотужки стала на ноги! Анедавно навіть пішла на роботу. Вона не видужала цілковито — власне, не видужало її тіло. Зате зцілився дух! Як вона зміцніла, якою спокійною стала — того не передаси словами. Це було просто чудо!

Тоді я зрозуміла, що Бог є, і Він відповідає на поклик. Вдома нарешті стало затишніше. А я якраз закінчувала школу і не знала, куди мені йти далі. Тож прохала Його про те, щоб скерував. Я прийняла Ісуса Христа як свого Господа і Спасителя. Завдяки Богу і моїй Церкві я знайшла упевненість в собі. Моє ставлення до життя і до себе змінилося. Я відчула, що Господь благословляє мене! І спробувала віддати Йому крихту подяки через служіння літнім людям та інвалідам. Із Божою допомогою я вступила до державного університету, скоро закінчу перший семестр навчання. Буду медиком. Мамай тато схвалили мій вибір, пишаються мною. Стосунки між ними набагато поліпшилися, тато кинув пити...

Вони не ходять зі мною до церкви, але поважають мій вибір, сприймають серйозно. Як добре тепер на серці, як спокійно! Сьогодні, озираючись на свої минулі дні, не перестаю дякувати Господу за Його милість і любов.

Антоніна, 17 років

Джерело: "Моя сповідь №4(40) 2015"