Вам повістка, розпишіться...

Я чекаю свого Андрія з війни, але чи повернеться коханий до мене після того, що накоїла?

До того ранку у нашій сімї все було чудово. Чого можна ще прагнути - коханий чоловік, двоє здорових дітей. Молодшій Ганнусі кілька днів тому минуло рік. Правда, татко не встиг привітати малу - його забрали на війну.

...Двірник подзвонив у двері, я відчинила: "У нас все добре, вчасно сплачуємо комунальні. Може, ви помилились квартирою?" А далі — все яку тумані. Я оговталась тільки тоді, коли почала підписуватись під повісткою у військкомат. Шок, розпач. "Чому саме мій Андрій? У нас діти! їх треба годувати! Ні, не пущу", —думала я і почала складати план дій. Спершу вирішила подерти повістку і нікому нічого не сказати. Нехай, нехай посадять мене, але чоловіка під "гради" не пушу! З цими думками зібрала малу і пішла в садочок по старшого Сергійка. Спускаючи візочок, знову зустріла сусіда. Валерій Іванович, як завжди, був дуже щедрий на компліменти.

"Сонечко, тобі допомогти? Як же ти сама все встигаєш, де ж твій Андрій? Знову на роботі? Як завжди, ти сьогодні дуже красива..." Його слова я сприймала з гумором. Ой, думала, старий дядько за молодими скучив. Аж раптом мені спало на думку: він же колись був не останньою людиною у військкоматі... Із садочку я вже йшла у піднесеному настрої. У мене був план.

Наступного дня, віддавши малечу бабусі, сказала, що йду до подруги. А сама — одягнула гарну білизну і пішла до сусіда. Дружина Валерія Івановича щодня на дев'яту ходить на роботу, тож я була впевнена, що у нас буде час для тісного спілкування... Спершу було соромно, але думки про коханого та війну допомагали рухатися вперед. Я не сумнівалася ані секунди. Просто роздяглася і сказала: "Я зроблю усе так, як хочете, тільки допоможіть!"

Через дві години я прийшла додому. Відкоркувала пляшку вина й випила зате, що вперше в житті віддалася тому, кого не люблю. Огида, біль та розпач. Але після другої склянки стало легше. Пішла в душ, а потім почала готувати вечерю. Насмажила улюбленої картоплі, зробила салат і нарешті наважилася порвати ту повістку. Все зробила так, як велів Валерій Іванович.

Андрій, як завжди, прийшов додому о шостій. Ми традиційно переглядали новини, обговорювали ситуацію у країні. Андрій розповів, що ще одного колегу забрали в зону АТО. "Василь лежить у лікарні. Контузія. Шкода, молодий пацан, а скільки вже всього пережив... Але ж хто, як не ми, маємо захищати свою землю!"

Ця фраза не давала мені заснути. Я ще раз переконалася у тому, що все зробила правильно, бо якби повістку вручили йому, Андрій точно пішов би на фронт. А я б цього не пережила... У нас же діти! Їм потрібен батько. Повторювала я собі ще раз і ще раз, ніби виправдовуючи свій вчинок.

Заснути я так і не змогла. Добре, що були вихідні. Малечу залишила на тата, а сама пішла поговорити з подругою. Юля завжди розуміла мене, я була впевнена, що вона підтримає. "Ірко, ти що, здуріла?! Як ти могла! Він у тебе справжній чоловік, а ти його до спідниці "пришиваєш". Це неправильно! Андрій сам має робити вибір. А що буде, як дізнається? Андрій тобі не пробачить, а у вас діти маленькі. їм потрібен батько..."

Я заплатила за каву й пішла додому. Навіщо мені така подруга? Юлька не може мене зрозуміти, бо її Іван удома сидить. Його ж ніхто не забирає на передову. Легко їй казати, а я, як подумаю про Схід, подивлюся новини, то серце кров'ю обливається. Ні, все буде гаразд. Він не дізнається. Ніколи!

Удома мене зустрів Андрій. "Ну що, дружино, тобі так легко це далося, то, може, ти не вперше спала з іншим, приживому чоловікові?" Як? Хто сказав? Не може бути!.. Дружина Валерія Івановича знайшла маленький ключик від нашої поштової скриньки. Сказала, що чоловік уже не вперше впускає чужу жінку у дім. Але із сусідкою у нього романів ще не було... Андрій — як справжній чоловік — пішов на розмову із сусідом. А той йому все розповів.

Я не могла знайти собі місця. Просила, благала вибачити. Кричала, що пішла на цей крок, бо боялася його втратити назавжди. Андрій мене не чув. Він зібрав речі й пішов з дому. Мовчки. Попрощався з дітьми і зачинив за собою двері. Через кілька днів зателефонував його друг і сказав, що Андрій пішов на фронт. Добровольцем. "Іро, він — справжній чоловік, ти повинна ним гордитися. У нього є за кого воювати!"

І лише після цих слів я зрозуміла, якою ж дурною була, що пішла на той крок. Як я могла зрадити наше кохання? Я не прощу собі цього ніколи. Він справжній Герой. А я, що я? Нікчемна істота, яка заради себе, заради власного спокою, переспала з огидним чоловіком, тільки щоб спокійно переглядати новини, де показують, як щодня ховають десятки наших захисників. Ахто, як не вони, буде боротися за нашу країну і за наше мирне життя? Якою ж дурною я була, що не змогла зрозуміти простої істини — справжні чоловіки не ховаються за спідниці жінок! Вони, не роздумуючи, йдуть нас захищати! Вони йдуть під кулі, лише б ми були живі. Лише б їхні діти жили в мирі... Лише б ми всі не бачили, що таке війна.

Тепер я не знаю, як жити з цим тягарем. Не знаю, чи простить Андрій мені... Єдине, чого прошу в Бога, щоб повернувся живий. Бо дітям потрібен батько. Батько-герой.

Ірина, м. Луцьк

Джерело: "Моя сповідь №2(38) 2015"