У мене буде донька.

Перед тим як іти воювати в АТО, я подбав, щоб мій рід продовжився.

Коли прийшла повістка, я навіть не роздумував, йти воювати чи ні. Був упевнений, щоо мушу захищати свою країну. Єдине, що гризло мене зсередини, - те, що коли раптом не повернуся, то хто ж продовжить мій рід?

Відтак я наважився на незвичайний крок — пішов до банку сперми.

З Наталкою ми познайомилися ще в школі. Вона була відмінницею, а я — шибайголова. Не звертав на неї уваги, аж доки не побачив її на випускному. Наталка в шикарній вечірній сукні була прекрасною — тонка талія, високі груди і довга коса... Того вечора я не відходив від неї, а коли проводжав додому, вона навіть дозволила себе поцілувати. З того часу ми не розлучаємось.

Для мене вона ідеальна жінка. Я лише тепер розумію, як важко їй було мене відпустити на Майдан. Переглянувши по телевізору новини та побачивши, як "Беркут" б'є молодих хлопців, я став збирати рюкзак. А Наталка мовчки поглядом благословила мене. Коли я зачинив двері, то почув несамовитий плач дружини...

Я повернувся додому, що правда, через кілька днів. Прийшов, а на столі стояв борщ. Наталка щодня його варила для протестувальників. Носила на Майдан і шукала мене. Свій телефон я загубив, коли брали штурмом Будинок профспілок. Кілька днів не телефонував додому. Не міг. Не міг стримати сліз, не міг не розповідати, що сталося...

А потім мене забрали до шпиталю з опіками рук. Рани були не дуже важкі, тож мене відпустили додому. Наталка спочатку ні про що не запитувала. А просто обійняла і сказала: "Господи, дякую тобі за те, що він живий!"

Відтоді вона мене не відпускала ні на секунду. І ми почали допомагати людям разом. Стали волонтерами, обоє возили шини на Майдан. Одне слово, допомагали чим могли. А через кілька місяців Наталка запитала, чи хочу я мати дітей. "Я готова, — тихенько мовила дружина. — І дуже хочу цього!"

Я кружляв її по квартирі і вже цього вечора запросив до ресторану. Хотів, щоб саме цього вечора все сталося. Цілий місяць чекав від неї звістки про вагітність, але не дочекався. У нас нічого не виходило.

Звернулися до лікарів. Вердикт, який ми почули, був невтішний — у дружини запалення маткових труб. Наталка розпочала курс лікування, а мені прийшла повістка з військкомату.

Я знав, що дружина мене відпустить. Мовчки благословить і, як тоді, заплаче під дверима... Я не міг піти просто так. Не міг залишити її саму. Ну чому, чому саме тепер?! Мижтак хочемо діточок!

Того вечорая пішов прощатися з другом. Андрій за фахом медик, і в нього завжди маса не дуже пристойних анекдотів на цю тематику. "А знаєш, чому донорська сперма така дорога? Ручна робота!" Андрій заливається від сміху, а мене осяяло. Цеж я можу звернутися в інститут репродуктивної медицини! Андрій розповів про всі нюанси цієї справи, і вже наступного дня я був у того лікаря, якого порадив мені друг.

"Це називається кріо-консервація, — розповів мені медик. — Зберігання протягом року коштує від тисячі гривень, а далі—доплачуєте..." Це саме те,що я хотів почути. Не вагаючись, я зробив усе так, як велів лікар. А ввечері про все розповів дружині. Наталка лише усміхнулася. Сказала, що я все зробив правильно. Того ж дня ми пішли купувати все екіпірування для поїздки в зону АТО. У матеріальному плані ми незалежні, бо свого часу я відкрив власний бізнес із виготовлення обладнання для магазинів. Кілька касок та "броників" я купив своїм майбутнім побратимам. А бізнес передав колезі. Наказав йому щомісяця приїжджати додому та навідувати Наталку, купуючи її улюблені тюльпани.

Наступного дня я знову почув цей плач. Несамовитий крик дружини під дверима. Такий самий, як колись. Вона не плакала, коли тримала мене за руку. Не просила не йти. А мовчки перехрестила і сказала: "Я назву доньку Вікторією, на честь нашої перемоги".

Я теж плакав, сльози котилися від думки про те, що, може, я ніколи не побачу її. Серце виривалося з грудей... Заспокоївся лише тоді, коли ми сіли в автобус та стали знайомитися з воїнами.

Я вже три місяці на Донбасі. Тут у нас справжня сім'я. Клен готує їсти, Макар грає на гітарі, а собакою Лисичкою тішимося, як діти. Вона ластиться, бавиться і постійно випрошує свій улюблений бутерброд із тушкованкою.

Я щодня думаю про дружину. Уявляю, яквона радіє, коли їй приносять тюльпани, і як сумує, коли вкотре переглядає новини. Упевнений, що вона щодня просить Бога, щоб я повернувся.

А я теж звертаюся до Всевишнього, тільки прохання у мене інше: прошу Господа послати мені щастя побачити свою майбутню дитину. Впевнений, що Наталка народить мені доньку. Вікторію Миколаївну. Що б не сталося зі мною.

Микола

Джерело: "Моя сповідь №5(41) 2015"