Ти тільки чекай!

Я знала, що дружина мого коханого невиліковно хвора. І вже бачила себе у ролі люблячої матері двох його синів.

Я не все тобі розповів у Дніпроперовську, - так починався електроний лист Андрія. - Коли ти образилася, що я не зможу до тебе приїджати, я пояснив що мушу дбати про синів. Вони ще дуже маленькі - чотирьох і трьох рочків. А ти здивувалась і обурилась. Я прочитав це у твоїх очах. Правда ж, ти подумала: "А дружина для чого?" Наталю, моя дружина не може турбуватися про дітей. Вона дуже хвора.

Літери на моніторі попливли перед моїми очима, я відчула, що до горла підступає клубок. І я насилу взялася читати далі.

"Моя кохана Наталочко, — писав він. — Я б хоч сьогодні залюбки подав на розлучення. Платив би аліменти, зустрічався б з дітьми і жив із тобою та твоєю донечкою. Повір, нас із дружиною нічого не пов'язує. Але як я її покину хвору? Це не по-людськи. Цей шлюб, як і моє перше одруження, був страшенною помилкою. Але найбільша моя помилка в тому, що колись я злякався, не став боротися за тебе. Ти була і є моїм єдиним коханням на все життя. Я знаю, що ти також мене любиш. Зрозумій: якщо доля звела нас знову після 20 років розлуки, це не просто так. Ми обов'язково будемо разом, моя кохана. Я обіцяю. Ти тільки чекай. І я тебе благаю: будь ласка, вигадай якусь байку для чоловіка і приїдь до мене знову. За тиждень я буду на медичному семінарі в Одесі. Аж три дні ми будемо разом. Звичайно, вдень я працюватиму, але вечори і ночі — наші. Приїдь, Наталю. Адже в Дніпропетровську нам було так добре. Ти не можеш знову зникнути з мого життя. Я не можу без тебе".

ЯК ПЕРЕЖИТИ ЦЮ ГАНЬБУ?

І ось нічний потяг везе мене до міста біля моря. Я не можу спати і все згадую Андрія. Чомусь у моїх думках він не солідний 40-річний лікар, а молодий худорлявий хлопчина в окулярах, яким я побачила його вперше. Це сталося у далекому 1988-му, на зборі врожаю. Я вчилася в педагогічному інституті в Івано-Франківську, Андрій — у медичному в столиці. Аразом ми збирали помідори на Херсонщині.

Перше кохання, перші поцілунки, а потім — перші сльози під час прощання. "Повчишся ще один семестр і переведешся до Києва, — заспокоював мене Андрій. — Я сказав матері, що збираюсь одружитись. Вона хоч і не в захваті, але прийме тебе як рідну, ось побачиш. Мама мене любить, той тебе полюбить. Наталю, ну не плач, дурненька. Все ж добре. У січні ми вже будемо чоловіком і дружиною. А через два тижні чекай мене в Івано-Франківську, я приїду у вихідні. Я дуже тебе люблю".

І він справді приїхав. Познайомився з моїми батьками, подружився з братом. Потімя двічі бачила Андрія в листопаді, ще раз — на початку грудня. У січні, відразу після свят, я мала переїжджати до нього. Ми планували тихо розписатися у Франківську напередодні, без весілля, бо ж піст. Уже заяву подали. І після цього я б мала законну підставу перевестися вчитися до Києва. А якщо ні, то доучувалася б у рідному місті на заочному. Все у нас складалося швидко, але добре. Однак після того, як Андрій поїхав додому, він чомусь не писав мені, не телефонував, не відповідав на дзвінки. Слухавку брала його мати, казала: "Андрія немає вдома". І клала її. Що ж відбувається? Ще й перед самим одруженням!

Моя перша думка: щось сталося з моїм Андрієм. Картаючи себе, чому я так довго чекала і нічого не робила, купила квиток, поїхала до Києва і пішла за його адресою. Висока статечна жінка навіть не впустила мене на поріг. Сказала, що Андрій тут більше не живе і що вперше чує про його намір одружитися. Зачинила двері перед моїм носом. Я пішла до інституту, запитала про Андрія в деканаті. І мені сказали, що такий студент справді був, але перевівся вчитися до Харкова.

Ось так. Хлопець, у якого я вперше в житті закохалася, утік від мене з-під вінця, нічого не пояснивши. Чому таке сталося зі мною? І як пережити цю ганьбу?

Я ВИП'Ю З ТОБОЮ КАВИ

Як довго я страждала через Андрія? Мабуть, рік. Усе було, як у більшості дурненьких дівчат: і сльози, і прокльони, і намагання накласти на себе руки. Але потім молодість таки взяла своє. Я познайомилася з Вадимом, вийшла заміж, народила Надю. Не скажу, що не любила свого чоловіка. Але минали роки, а образ Андрія таки спливав у моїй пам'яті час від часу. Де він тепер? Що з ним? І чому тоді так нечесно повівся зі мною? Адже я відчувала: любив. І я його дуже любила.

Кілька років тому я зареєструвалась у популярній соціальній мережі. Знайшла друзів — аж кілька сотень: однокласники, колеги, а чи й просто цікаві незнайомі люди. І якось отримала повідомлення: "Привіт! Як ти живеш? Чи пам'ятаєш мене?" "Таке не забувається", — відповіла.

Що було потім? Листи, листи, листи... На диво, жодним словом не торкалися того, що сталося багато років тому. Навіщо? У свої майже сорок я і так усе розуміла тепер: мама-диктатор подумала, що 20-річному юнакові зарано одружуватись, ще й з провінціалкою, тому відправила його в інше місто. А він не міг не послухатися матусі, бо ще не стояв на ногах міцно.

Юні літа не повернеш. Але я відчула, як добре, як цікаво мені нині з Андрієм. Скільки в нас спільного, як розуміємо одне одного. Про особисте життя ми майже нічого не писали, лише про роботу, хобі. "Одружена, маю доньку". "Одружений вдруге, двоє синів. Від першої дружини теж є син". Оце й усе, що ми знали одне про одного. Зате жваво обговорювали всі події, які сталися з нами задень.

Дотепний, розумний, чуйний. .. Так, це був мій хлопчик, якого я знала колись.

Андрій тепер жив у Києві, працював у стоматологічній клініці. Провадив наукову роботу, тому часто бував у відрядженнях: і в Україні, і за кордоном. І якось місяців через три, як почалося листування, він повідомив: "Наступного тижня я буду у справах у Дніпропетровську впродовж трьох днів. Приїдеш до мене? Поговоримо, кави вип'ємо".

Сама від себе не чекала такого, але відповіла: "Так. Я вип'ю з тобою кави".

ТАК ВИРІШИЛА ДОЛЯ

Знаю, я винна перед своєю сім'єю. Знаю, я підступна жінка. Але мене шалено тягнуло до Андрія. Я дуже хотіла побачити його ще раз. Поговорити, зрозуміти вже з його слів, а не зі своїх здогадок, чому він мене покинув. Тільки раз, лише єдиний раз — вмовляла я себе. І поїхала, вперше зрадивши свого чоловіка.

Уперше, але не востаннє. Бо потім були й інші, постійні наші зустрічі з Андрієм в різних містах: Харків, Львів, Варшава, Берлін, Прага. Я їздила до нього, коли він був у відрядженні. Це був єдиний шанс бачитись, адже відпустку він мусив проводити з дітьми.

Дружині ставало дедалі гірше, і ми обоє розуміли, що вона вже ніколи не встане з ліжка. " Вона згасає, метастази пішли далі, — якось сказав Андрій. — Навіть не знаю, що я буду робити з двома малими синами на руках..." "Ти не залишишся сам, — несподівано для себе заплакала я. — Я буду з вами. Я не заміню дітям матері, але стану добрим другом, нянею для твоїх діток. Я турбуватимусь про них як про рідних. Любитиму їх... Господи, та я вже люблю твоїх синів, хоча й не бачила жодного разу. Я дуже люблю тебе, а отже, і їх". Андрій обійняв мене, вдячно подивився в очі: "Яка ж ти в мене хороша... Я теж тебе люблю. Ти тільки не кидай мене. Ми будемо разом. Чекай".

"Чекай..." Господи, а чого чекати? Смерті його дружини? Думка про це доводила мене до божевілля. Ні, я не можу, не хочу чекати такого! Та я б своє життя віддала, щоб вона жила і щоб Андрій та його діти були щасливі. Але хіба ж ми не підвладні долі? Мабуть, кінець наближається. І ніхто цього не змінить.

Я не могла більше брехати чоловікові. Донька на той час вже закінчила школу і вступила до інституту, тож одного дня я про все Вадимові й розповіла. Звільнилася з роботи, поїхала до Києва, де попередньо винайняла недороге житло і знайшла не дуже високооплачувану, але все ж за фахом роботу. Трохи грошей на перший час я мала, бо не один рік заощаджувала. Та й Андрій допоможе фінансово в разі чогось. Головне, що я буду близько, зможу допомогти, якщо дружині стане зовсім зле. Я була готова навіть доглядати її лежачу, лише б Андрієві стало трохи легше. Бо ж і робота, і діти — чоловікові важко так жити. Біда, ой біда. Горе. Його біль я відчувала як свій.

Але Андрій категорично відмовився від моєї допомоги. "Ти кохана, а не служниця, — сказав мені. — Я сам зі всім упораюсь або найму доглядальницю. Не муч себе тривожними думками, просто люби мене".

НЕ НАЗИВАЙТЕ ЇЇ НАТАЛКОЮ

...На жаль, я не змогла виносити нашої з Андрієм дитини — все ж таки мій вік дався взнаки. Пережила це болісно, але змирилася. Він і не знав, що я завагітніла, викидень стався на дуже ранньому терміні. То чи варто засмучувати коханого такою звісткою? У нього і без мене море проблем.

Лікар скерував мене на УЗД — перевірити, чи все зі мною гаразд тепер. Порекомендував фахівця у приватній клініці. Я йшла коридором, шукала потрібний номер на дверях. І побачила на кріслах перед кабінетом двох хлопчиків. Віта-лик... Борис... Та це ж Андрієві сини! Я бачила ці обличчя на річних фото, вони стали для мене рідними. Ні, я не могла помилитися.

—Дівчинка, нарешті! Хлопці, у вас буде сестричка! — почула я раптом голос Андрія. — Він виходив з кабінету УЗД-діагностики, обіймаючи за плечі невисоку біляву жінку з кругленьким животиком. На вигляд їй було років під тридцять, не більше. Красива, рум'яна, щаслива...

Хлопчики з радісним вереском кинулися до батьків. "Ура, мамо, назвемо її Вікою!" — кричав Борис. "Ні, Зоряною!" — сперечався з братом Віталик.

Андрій стояв спиною до мене, все ще обіймаючи свою дружину:

— А я б її Наталкою назвав. Правда ж, гарне ім'я?

І тут я тихо промовила:

— Ні, не називайте дівчинку Наталкою. Нещасливе це ім'я... Наталі надто довірливі. Нічого їх життя не вчить.

Андрій різко обернувся, побачив мене, зблід. Я встала і мовчки пішла геть довгим коридором.

— Наступна! Жіночко, ви наступна на прийом?! Куди ви йдете, ви ж записані? — кричала мені вслід медсестра.

— Та ні, не наступна, я була першою в черзі! — крикнула їй у відповідь.

І подумала: але так — потім я стала для нього наступною. Наступна... Яке гидке слово.

Наталя П., м. Київ

Джерело: "Моя сповідь №3(39) 2015"