Тут я вдома.

Ця неймовірна історія кохання зародилася в інтернеті.

51-річна Ольга Гаврилівна - інвалід першої групи, переміщується тільки в інвалідному візку. Та, попри це, проводить досить активний спосіб життя, виховує сина, очолює громадську організацію інвалідів з порушенням опорно-рухового апарату в Тернополі.

" Близько трьох років тому в одній із соцмереж я познайомилася із 42-річним чоловіком з Мурманська. Натойчас Олександр думав, що його життя вже закінчилося. Адже дорослий і здоровий чоловік, який працював і провадив звичайний спосіб і життя, після травми у ДТП опинився в інвалідному візку. А це дуже важко усвідомити та прийняти, — розповідає Ольга. — Та я старалася його переконати: якщо є бажання, ніщо не може людині заборонити радіти кожному дню та жити".

Вони щодня листувалися та спілкувалися через скайп, щораз більше пізнаючи одне одного, хоча їх і розділяли три тисячі кілометрів. І в якийсь момент остаточно вирішили — хочуть бути поряд. Хочуть триматися за руки в реальному житті, допомагати одне одному...

Переліт із Мурманська до Москви, з Москви — до Львова, і Олександр уперше ступив на українську землю. Не повірив тамтешньому телебаченню про "озвірілих бандерівців", бо відчував: у нього тут усе буде добре.

"Мама Сашка таки дещо насторожено поставилася до бажання сина переїхати в Україну, — каже Ольга. — Проте сьогодні нас дуже підтримує, часто з нею виходимо на інтернет-зв'язок. Тепер їй син сам розповідає, що відбувається у нас. А коли побачив ставлення до себе наших людей, то був надзвичайно здивований. Щирість, відкритість, бажання допомогти — ці риси в "бандерівцях" вразили його найбільше. Згодом ми подали заяву до рацеу, і там нас дуже швидко розписали".

Перші неабиякі труднощі довелося пережити цій парі кілька місяців тому. Як тільки Олександр приїхав до Тернополя, несподівано 23-річний син Ольги від першого шлюбу потрапив улікарню. Коли згадують ці події, у них і досі з'являються сльози на очах. Адже медики давали мало шансів на одужання хлопця...

"У нього відбувалося відмирання тканини підшлункової залози у прихованій формі. Почалася кровотеча, яку медики ледь зупинили. Не дай Боже комусь пережити те, що випало нам, — розповідає Оля. — Але в таку хвилину поряд було надійне плече Сашка. Він допомагав, розраджував, старався хоч трішки полегшити мої будні. Крім того, на допомогу поспішили всі друзі, знайомі, священик. Допомагали морально, фінансово, молитвою, і ми вижили... Можу впевнено сказати: лише разом нам вдалося врятувати сина".

Ольга дуже хвилювалася, як порозуміються між собою її найдорожчі люди. Та всі побоювання зникли, коли вона побачила, як Олександр ставиться до її сина. Як він по-чоловічому йому щось радить, підтримує. Жінка жартує, що Сашко, напевно, краще ставиться до її сина, аніж вона сама.

"Я почуваюся найщасливішою жінкою у світі. А чоловік робить те, що притаманне небагатьом: допомагає мені прибирати у квартирі, якщо не встигну зварити поїсти, сам куховарить, — радісно ділиться своїм щастям. — Коли син був у лікарні, возив йому все, що треба. Повірте, не кожен готовий таке взяти на себе".

Олександр каже, що, прийнявши рішення переїхати до України, розумів: життя починатиме знову. "Проте я чудово усвідомлював, що поряд з Ольгою здобуду значно більше. Разом із нею мені постійно хочеться ставати кращим, — спокійно каже він. — І хоч їхати сюди було спочатку лячно, та, щойно зійшовши на українську землю, відчув, що я — вдома".

Олеся КРАСНОВСЬКА

Джерело: "Моя сповідь №3(39) 2015"