Так ось які Альпи!

Ніколи не зраджуй свою мрію і роби те, до чого лежить душа — тепер я живу за цим правилом.

Швидкісний потяг мчить мене з Відня у Грац, містечко на півдні Австрії. За кілька годин тут, у невеликій приватній галареї, розпочнеться міжнародна виставка молодих митців.

Мені й не віриться, що серед картин будуть три мої. І взагалі, це моя перша поїздка до Європи, тому я трохи хвилююсь. Але Віра Володимирівна, яка сидить поруч, мене підбадьорює: "Не остання! Ми ще твоїх ляльок сюди привеземо. Я навіть не знаю, що тобі дається краще — вони чи акварелі".

Я розглядаю засніжені верхівки гір та казкові будиночки в долинах. Альпи! Ще рік тому я й мріяти не могла про них. Тепер навіть дивно: як я жила? Чому дозволяла близьким людям диктувати, як мені жити, принижувати мене? Чому була така невпевнена у своїх силах? Чому боялася робити те, до чого лежить душа? І я не знаю відповіді.

— Остап телефонував? — перериває мої роздуми Віра Володимирівна.

— Так, учора. — Чого хотів? Знову гидких речей наговорив?

— Ні-ні, лише побажав успіху.

Але я обдурюю свою вчительку. Остап дзвонив, щоб, як завжди, позичити грошей. А я відмовила.

ІДИ ВЧИТИСЯ НА ШВАЧКУ!

...Я малювала змалечку. Після уроків шість років поспіль бігала в гурток образотворчого мистецтва, куди записалася сама, без батьків. Але коли після дев'ятого класу надумала вступати до художньо-прикладного ліцею, мама обурилась: "І що ти з того матимеш? Іди вчитися на швачку, хоч шити навчишся, одягнена завжди будеш добре. І без копійки не залишишся".

Я не насмілилася ослухатися. Мама виховувала мене і брата сама, батько давно помер. Я звикла, що мушу допомагати їй. Я старша, це мій обов'язок. І я, за маминою вказівкою, опанувала нехитре ремесло шиття. І вже через рік влаштувалася у салон весільного одягу. Робота кропітка, виснажлива, а платили копійки. Приходила додому і падала як мертва на ліжко — вже ні погуляти з подругами не хотілося, ні телевізор дивитись.

Але посеред ночі я прокидалась і тихцем, при світлі настільної лампи, малювала. Мій старенький мольберт покосився і хитався, я боялася, що він от-от впаде. А купити новий не наважувалася. Соромно було. Мама висміє, вона завжди вважала моє малярство маячнею. Та й мені самій не дуже подобалися мої картини. І на ранок я просто шматувала картон і викид ала його у смітник дорогою на роботу.

Свою мрію я наважилася втілити у життя аж у 25 років. І тільки тому, що залишилася сама в нашій великій трикімнатній квартирі. Ніхто мені не заважав і не бачив, що я роблю. Мати на той час поїхала на заробітки в Італію, брат одружився. Роботу в салоні я вже покинула. Зрозуміла, що вигідніше брати приватні замовлення і робити все від початку до кінця, а не працювати за чужими викрійками. А що сукні мої виходили гарними, а брала за роботу я недорого, то клієнток ніколи не бракувало. Я наскладала трохи грошей, ще й мама надсилала трохи євро на життя. І вступила на платний факультет художнього інституту, про який давно мріяла. І там познайомилася з Остапом.

Він був старший від мене на 16 років і викладав графіку. "Пікассо у трансі", — насмішкувато називали його позаочі. І кепкували з його завжди розтріпаної зачіски, манери емоційно розмахувати руками під часрозмови.

А мені цей чоловік із сумними очима чомусь подобався. Може, тому, що я була старша від своїх сімнадцятирічних однокурсників і вже могла зрозуміти: під удаваними веселощами ховається якийсь невимовний сум. Мені було прикро, що вони кепкували з Остапа. Мабуть, я закохалась у нього відразу.

Я помітила, що й Остап Петрович мені симпатизує. Одного разу ми випадково вийшли разом із ним з інституту. Він провів мене додому, всю дорогу розповідаючи про себе. Розлучений. Якщо точніше — втретє розлучений. Має чотирьох дітей від різних шлюбів. Бачиться з ними нечасто. "Хтось мене осудить, але ти зрозумієш, — ніби виправдовувався переді мною. — Художник мусить бути вільний. Особливо той, що поцілований Богом. Його поцілунки потребують жертви... Ти розумієш мене, маленька?"

Так, я розуміла. І не мала сумнівів, що Остап і є той самий хай не геній, але справжній талант, які народжуються раз на сто років. Але не пощастило йому в житті. Три шлюби — і жодна з жінок не змогла його оцінити. Може, тому він такий неприяканий, нещасний, сумний. От якби я була поруч з ним... Та я б нічого не пожаліла для такого чоловіка, щоб тільки він мав можливість творити. Остап проявив би себе, я не мала сумнівів. І тоді б усі зрозуміли, з кого кепкували. І їм би соромно було.

"Хочете кави? — спитала я. — У мене є свіжі зерна кенійської арабіки, мама з Італії вислала. Зайдете до мене?"

Коли ми стали жити разом, про це гомонів весь інститут.

Коли ми стали жити разом, про це гомонів весь інститут. Віра Володимирівна, мій куратор, намагалася щиро, недобираючи слів, поговорити зі мною:

—Дитино, ти робиш страшну помилку. Твій Остап — невдаха, бо пияк. А пияк — бо невдаха. Він бабій, негідник і мерзотник. Ти ще молода, але зрозумієш це дуже швидко. Аотхто має справжні здібності, то це ти. Але з таким чоловіком ти зів'янеш, не розкриєшся. Він висмокче з тебе всі соки і всі гроші. Прожени його під три чорти, доки не пізно.

Я не слухала й ображалася. Віру я дуже любила, але чомусь подумала тоді, що вона й сама на Остапа око поклала, от і верзе дурниці від ревнощів. А я любила його. І робила все, щоб Остап знову повірив у себе.

"Колись я виставлявся у Кракові", — хвалився він мені. "У студентські роки з одним-єдиним вітражем, виконаним у співавторстві зі студентом-старшокурсником! — злісно додавала Віра. — І з того часу нічого путнього не створив". "Ще створить!" — вірила я.

КОЖНОМУ СВОЄ

Ми прожили разом сім років. Але лише рік тому я почала малювати картини знову. Що робила до того часу, усі шість років? Шила весільні сукні, щоб заробити грошей. І не робила з цього трагедії. Хтось мусить годувати сім'ю. Тепер мій час. А Остап ще покаже себе. З-моєю допомогою в нього все вийде.

Остап полишив викладацьку роботу і поринув у малярство. Я зруйнувала стіну між вітальнею і їдальнею, щоб у нього була власна майстерня. Там він і проводив по 8 — 12 годин на добу. Але мені Остап забороняв туди заходити.

— Мистецтво потребує тиші, — постійно наголошував. — Коли буде готовий цілий цикл картин, ти перша його побачиш. Все і відразу. А поки що дай мені спокій і вгамуй цікавість.

— Скільки ж їх буде? — допитувалась я.

—Думаю, дванадцять.

— То це пори року, так? Дванадцять місяців! — тішилась я, що вгадала його задум. — І де ти зараз? У березні чи у квітні?

Але чоловік загадково усміхався й обіймав мене:

— На все свій час, не підганяй мене. Мистецтво не терпить метушні.

Він також любив повторювати, що мистецтво і комерція несумісні. Тому я ніколи не вимагала від нього грошей. Сама думка про те, що Остап може підробляти ще й якимись дрібними виробами, якими торгують на художніх ринках, видавалася мені неприйнятною. Не варто розмінюватися на дрібниці. Нехай робить свою важливу справу, а побут облаштую я. Кожному своє.

Крім суконь, я навчилась робити ще й ганчір'яних лялечок, яких здавала до сувенірної крамниці, їх швидко розкуповували туристи за дуже непогані гроші. "Ніколи не показуй мені цих потвор, гаразд? — бурчав чоловік, якщо я хотіла йому похвалитись якимось виробом. — Це ж монстри, кохана! Покемони чи як їх там... Який дурень платить тобі за них гроші? Світ геть збожеволів, якщо людям подобається така гидота!" Я не ображалась і не заперечувала, що мої ляльки далекі від естетичного ідеалу, але за вторговані гроші Остап їздив щороку в Альпи. Він пояснював, що це не розкіш, а так потрібно для натхнення. Я не наважувалася напроситися у поїздку з ним ніколи, хоча й хотіла дуже. Талант потребує відпочинку на самоті. Щоб тиша, спокій — і жодних думок. Це він так казав...

ГЕТЬ З МОГО ЖИТТЯ!

Якось я випадково зустріла на вулиці Віру Володимирівну, з якою не бачилася після закінчення інституту. "Маєш дуже втомлений вигляд... Ти малюєш?" — поцікавилась у мене. Так, я малювала іноді. Знову вночі. Але не наважувалася показати свої праці нікому. Остапові лише раз показала кілька натюрмортів та пейзажів, але він скривився і щиро порадив відвезти цей мотлох на дачу замість дров. А потім додав, що і це теж погана ідея. Бо горітиме добре, але смороду від фарби буде забагато. А він добре розумівся на мистецтві.

Але цього разу я чомусь наважилася показати їх Вірі. "Ходімо , я покажу... Остапа вдома немає, він зараз на виставці у свого товариша, повернеться пізно. А я збиралася на дачу поїхати, але ми з вами так довго не бачилися... Ходімо до мене, дача нікуди не подінеться".

А далі — як у поганому кіно. Ми з Вірою на порозі... Оголена білявка в моєму рушнику виходить з ванної... Остап у костюмі Адама... "Вона натурниця, це не те, про що ти думаєш!" — кричить він до мене. "Геть, — мов здалеку чую свій-чужий голос. — Геть з моєї квартири і з мого життя!" І його відчайдушний крик: "Та хто ти така, щоб проганяти мене? Ти — ніхто! Розумієш, ніхто!"

Того вечора я вперше наважилася зайти у майстерню мого генія. І побачила, що з дванадцяти полотен одинадцять — абсолютно чисті. Лише на одному розмиті базові пастельні фарби: тут мали б бути чи то квіти, чи то птахи... Я взяла пензля і поклала на полотно густу синю, сіру, чорну фарбу... Гори... Може Альпи? Так, Альпи. Та чи бачила я їх колись? І чи побачу? Цікаво, які вони?

ВІРИТИ В СЕБЕ

За той рік, що прожила без Остапа, я намалювала десяток -картин. А ще Віра вмовила мене "витягнути на світ Божий" — так вона сказала—мої старі роботи. Сьогодні мені 32 роки. А я тільки починаю свій шлях, роблю перші кроки. Але мене вже добре знають. Мала дві персональні виставки в Україні, тепер ось у Європі. І я тішуся, що людям подобається те, що роблю.

Який урок я маю з наших з Остапом стосунків? Дуже простий: не можна занапащати власне життя навіть заради великого кохання. Щоб бути щасливою, треба робити те, що тобі подобається. І вірити в себе, хто б що не казав. І все!

"Приїхали, — виводить мене зі спогадів Віра. — Не забудь свій телефон, ось він — на стільці. Ви, талановиті люди, такі неуважні..."

Марина С.

Джерело: "Моя сповідь №6(42) 2015"