Служили три товариші

Вони жили в різних регіонах України, різні за віком, освітою, уподобаннями. Та їх поріднила війна й спільна мета — змусити окупанта забратися з нашої землі.

Про трьох героїчних воїнів, які відбивали безліч атак в одній з найгарячіших точок на Сході України, в с. Піски Донецької області, нам розповів боєць добровольчого батальйону ОУН Роман, позивний Матей.

— Я дав собі слово розповісти про героїчний учинок солдата, свідком якого був особисто, — сказав Матей. — Хочу, щоб якомога більше людей знало, які патріоти, безстрашні бійці, готові життя віддати за побратима, воюють у зоні АТО. Одного з них , наймолодшого, на жаль, уже немає серед живих.

Йдеться про військовослужбовців першого батальйону першої роти 93-ї окремої механізованої бригади: Василя Жука зі Здолбунова, Романа Ільчишина з с. Янів, що на Львівщині, та Віктора Клочана з Черкащини.

Через день Матей зателефонував у редакцію знову й розповів, що нашого земляка Романа Ільчишина з Дніпропетровська перевели на лікування у Львів і що він погодився розповісти деякі деталі останнього бою. Тож ми навідалися до нього. Зауважимо: після важкого поранення Роман поправляється. Зараз він на реабілітації. Роман — доброволець, сам прийшов у військкомат і попросився на передову. Він каже, що, коли набереться сил, то знову поїде на схід, та спершу треба остаточно одужати.

— Там потрібні сильні, здорові чоловіки, — зазначає Роман. — І не тільки тому, що умови не з легких. Щоб не бути тягарем для інших. Хворого ніколи не залишать, будуть возитися з ним, але там треба воювати, а не доглядати інших.

Після чергового гумконвою обстріли ставали інтенсивнішими.

За словами Романа, у Пісках майже не було спокійних днів. «Сепари» обстрілювали наші позиції з чого тільки могли й удень, і вночі. Та особливо активно — після кожного чергового гумконвою. Один з них прибув перед Старим Новим роком, і відтоді, як «засіяли», то вибухи й не вщухали: обстріли вели з «Градів», мінометів, танків, іншої важкої артилерії. Наші позиції охороняли бійці різних підрозділів: військовослужбовці 93-ї окремої механізованої бригади, добровольчих батальйонів «Дніпро-1», ОУН, «Карпатська Січ», «Правий сектор». Кожен мав певну позицію, яку захищав. І хоч вони підпорядковувалися різним силовим структурам, різним керівникам, у момент нападу ворога мали діяти, як один добре злагоджений механізм. І старшими у таких випадках були військові. Їхні позиції були поряд, тож бійці різних підрозділів добре зналися між собою, у хвилини затишшя навіть ходили в гості, обмінювалися новинами, обговорювали події.

— Із сержанта Василя Жука вийшов би чудовий керівник, — каже 44-річний Роман Ільчишин. — Йому було всього 23 роки, але він добре знав усі нюансах військової справи, мав підхід до людей. Він був командиром відділення. Сержант Жук військову академію закінчив на фронті. З таких бійців виходять хороші керівники. Бо офіцери української армії, які ними стали в мирній Україні, потрапляючи в зону бойових дій, нерідко безпорадні, не можуть самостійно ухвалювати рішення, а тільки тупо виконують накази. В армії ще дуже багато «совдепівщини». Василь був надзвичайно ініціативний, понад усе любив дисципліну, порядок. Завжди стежив за тим, щоб у нас удосталь було боєприпасів, щоб чітко дотримувалися графіка чергувань на позиції тощо.

На передову нерідко потрапляли чоловіки, які раніше ніколи не тримали в руках зброї, особливо в добровольчих батальйонах. На полігонах, як твердить Роман, саме бойовій підготовці приділяють недостатньо уваги, багато ще показухи. Тож учитися воювати багатьом доводилося вже безпосередньо на війні.

— У нас, військових, не було ротації, нас нікому було замінити, — розповідає Роман, який воював на сході з жовтня 2014 року. — Когось із солдатів поранили, когось перекинули в аеропорт, а нам на підмогу присилали добровольчі батальйони. У батальйонах ротацію було чітко налагоджено. Тож, коли прибували нові люди, Василь звертався до них: «Кому потрібна допомога?». Він вчив багатьох розбирати й складати автомат, вести бойові розрахунки тощо. Особисто стежив за тим, щоб новачки спершу чергували лише вдень. І тільки тоді, коли вони набиралися досвіду (на війні швидко вчаться), чергували вночі.

— Я значно старший за Василя, — підтримує розмову Матей, — та у військовій справі цей хлопчина був далеко попереду багатьох. — Я також переймав у нього військові навики, він розповів про бойовий розрахунок тощо. Він — герой і це не просто слова.

Один 200-й, один 300-й. Допоможіть, хто може.

— Затишшя на нашій позиції траплялося вкрай рідко, — згадує Роман Ільчишин. — Нас часто накривали «Градами», мінами, обстрілювали з танків і вдень, і вночі. Такий обстріл почався і після обіду 24 січня. Невдовзі після нього по рації прозвучало: «На 43-му посту один 200-й, один 300-й. Допоможіть, хто може». Ми з Василем тільки переглянулися, навіть словом не обмовилися, одягнули бронежилети, каски й кинулися на пост, який був від нас усього метрів за 50.

На війні, як розповів Матей існує негласне правило: поки триває обстріл, слід перечекати в укритті. Але після закінчення обстрілу вже можна не врятувати 300-го, він може загинути через втрату крові. Тому в таких випадках кожен вирішує сам, як діяти.

Василь і Роман навіть не роздумували: комусь потрібна була допомога, вони могли врятувати пораненого, і він був зовсім не далеко від них. Дочекалися, коли інтервали між обстрілами стали трошки довшими, й кинулися на допомогу. По відкритій ділянці треба було перебігти метрів 30. Черговий обстріл перечекали за невеличким сараєм, як тільки він стих, перебігли на 43-й пост. Один хлопчина був мертвий, другий — поранений і присипаний. Тільки-но хлопці почали звільняти бійця з-під завалу, як знову почали гатити. Один залп, другий. Вибухи лунали поряд, а з третього влучили саме туди, де були Василь і Роман. Василь загинув на місці, Романа поранило й присипало.

Як довідалися згодом, стріляли з танка. Роман вважає, що мусив бути коригувальник вогню, тому що ворог стріляв точно в ціль.

Роману й тому бійцю, якого бігли рятувати, на допомогу прийшли бійці з батальйону «Дніпро-1». Першу операцію Ільчишину зробили в лікарні с. Селідово, другу — в лікарні ім. Мечнікова в Дніпропетровську й третю — у військовому госпіталі Львова. Осколком від снаряда йому роздробило щелепну кістку. Та лікарі виявилися чаклунами: зробили все можливе, щоб бійцю мінімізувати поранення.

Третій солдат, який у цей час ніс службу разом з Василем та Романом на посту у с. Піски, 50-річний Віктор Клочан з Черкащини. Після смерті Василя він перейняв на себе командування на цій позиції. Віктор — також доброволець. Разом з ним, однак під Дебальцевим, воював і його син. Батько гордився ним і водночас тривожився за нього. Мріяв про те, щоб у нього й сина одночасно відбулася ротація, тоді наговорилися б удосталь, бо так багато хотілося йому сказати. Нам не вдалося дістати фотографію Віктора. Через місяць йому таки надали відпустку, але вона його анітрохи не радувала… Батько поїхав хоронити сина.

Джерело: "Львівська газета"