Сім тисяч за пологи.

Усі казали, що жінка, котра не дає хабарів лікарям, ніколи не народить здорової дитини.

...Про свою вагітність моя сестра Оксана дізналася у перші дні Революції Гідності. Її розпирала радість бо вони з чоговіком дуже цього хотіли.

Однак вона була на Майдані волонтеркою і не збиралася сидіти вдома, допоки її друзі боролися за нову країну. Відколи Оксана зрозуміла, що стане мамою, то дуже захотіла, аби її дитина народилася у країні без корупції...

Ненависть до корупції у нас з'явилася ще в дитячому садку, коли нашу шафку (яка була найкращою у групі, бо мама розмалювала її мальвами) віддали доньці директора ковбасного цеху. У нашій школі атестати з гарними оцінками видавали тільки тим, хто часто переказував батькам, що у вчителя дуже маленька зарплата. Той, хто не розумів, що вчителю треба "дякувати" за п'ятірки, п'ятірок не мав і дуже довго відбував літню шкільну практику.

Навіть у музичній школі, яка мала прищеплювати дітям любов до прекрасного, була корупція: перші місця у музконкурсах завжди посідали діти-нездари, чиї батьки часто приходили до нашого директора з пакетами. Що було в тих пакетах, ми не знали, але директор завжди виходив після того з кабінету п'яний і сідав у свою новеньку "Волгу".

Про університет узагалі можна мовчати, бо нам довелося вступати до нього двічі й дуже важко було вчитися, не даючи хабарів. Я пишу "нам", бо ми із сестрою — близнючки і все робили разом.

Ще ми дізналися, що таке корупція, коли доньку нашого сусіда збив машиною п'яний прокурор. Історія закінчилася тим, що за грати ледь не посадили самого сусіда...

Про бідність і важку працю наших батьків загалом писати не хочеться. Одне слово, допекло. Оксана особливо гостро говорила про корупцію і завжди сперечалася із любителями "подякувати".

— Не зрозуміло, чому ж люди не "дякують" хоча б 5 гривнями продавчині в магазині? Або не дають 50 гривень "подяки" водієві маршрутки? — обурювалася моя сестра.

Тому на Майдан ми пішли з першого його дня і навіть після силового розгону (30 листопада) йти з нього не збиралися. Усі сварилися з нею, що вагітним не місце на Майдані, та вона була там навіть тоді, коли почали вбивати людей.

— Я хочу, аби моя дитина жила у країні, де людям не потрібно буде виходити на Майдан, — говорила Оксана. — Тому я звідси не піду.

Попри те, вона не забувала дбати про свою майбутню дитину і справно ходила на огляди до лікаря у поліклініку, почала шукати пологовий, у якому народжуватиме.

— Тримай в одній кишені 50 гривень, в іншій 100, — вчили її вагітні, що також чекали на прийом долікаря. — Що кращі новини, то більшу купюру давай лікареві. Й основне—усміхайся.

—Давати хабар і всміхатися? — не розуміла дівчина.

— То не хабар, а подяка. Ти хочеш народити здорову дитину?

За всі дев'ять місяців, упродовж яких Оксана ходила в поліклініку на планові огляди, вона не дала лікарці ані копійки. І що? І її життя перетворили на пекло. Ніде правди діти. Передусім дров до вогню підкидала лікарка з поліклініки, котра постійно ставила їй страшні діагнози, приписувала силу-силенну ліків та змушувала здавати безліч лабораторних аналізів.

Допомогло те, що сестра паралельно ходила у приватну клініку і точно знала, що з її дитиною усе гаразд, тому не приймала тих препаратів. Зціпивши зуби, вона чи не щотижня ходила здавати кров, сечу, терпіла приниження від лікарки, але "подяки" не давала.

Багато хто з вас скаже: "Дурепо, усідають лікарям. За дитину страшно не було? " Так говорили і наші друзі, особливо ті, хто вже народив. Якось до нас прийшла приятелька, мама трьох дітей.

— Не знаю. Мені от зовсім не було шкода дати лікарці 500 гривень, — сказала вона.

— Не було шкода? То йди дай 500 гривень прибиральниці у дитсадку. Вона ж для твоєї дитини підлоги миє. Чому не дякуєш їй? — відказала Оксана. Ясна річ, колежанка більше в гості не приходила.

—У мене зарплата не така велика, щоб кожній вагітній по годині часу приділяти, — якось сказала їй жіночка в білому халаті.

— Чому ж ви, як вчителі чи шахтарі, за усі роки незалежності жодного разу не вийшли на акції протесту з вимогою збільшити цю вашу невелику зарплату? — спитала Оксана.

Напевне, тому, що ваша неофіційна зарплата з кишень людей, які приходять до вас і які теж не є багатими, вас влаштовує? Значить, вас влаштовує бути хабарницею. А знаєте, чому в країні зібрався Майдан? Бо забагато вже таких хабарників розвелося!

Після цих слів ставлення лікарки чомусь змінилося. Вона стала поважати Оксану та навіть зовсім по-іншому з нею спілкувалася. Хоча я вже почала переживати за здоров'я своєї сестри...

Інша історія була в пологовому. Лікар, у котрого Оксана народжувала, перед пологами про гроші мовчав. Не тому, що не хотів набити свою кишеню. Бо традиція така була: про гроші говорити після народження дитини.

— З вас сім тисяч, — сказав він Оксані після пологів.

— За що? — спитала сестра.

— За пологи.

— А ви нічого не переплутали? Я справно плачу податки, з яких ви отримуєте офіційну зарплату. Чому ви в мене вимагаєте сім тисяч, а не в Міністерства охорони здоров'я? Чи вам також подобається жити з думкою, що ви — хабарник? — не вгавала сестра.

— Ви що, з прокуратури? — запитав лікар.

— Ні. Я з Майдану.

Сказати, що лікар зробив квадратні очі, це не сказати нічого. Він мовчки вийшов з палати і ті три дні, які Оксана була в після пологовому відділенні, до неї не заходив. Ой, що після цього почалося! Уся лікарня говорила про це. У палату до Оксани приходили навіть просто так, щоб глянути на "ту мудру курву".

Палатна лікарка навіть не дивилася в її бік (бо всі їй давали по 50 гривень лише за те, що вона заходила і казала "добрий день", а Оксана — знову нічого). Лікар-педіатр теж до її дитини підходила насамкінець. Зважаючи на події на Майдані, в очі їй ніхто не говорив про те, чому вона не дає грошей. Але ставлення було жахливе.

Та перед самою випискою з пологового до моєї сестри прийшов її лікар.

— Ви — молодець. Якщо ваш син вдасться у вас, наша країна буде в безпеці, — сказав він. — Знаєте, я теж не завжди почуваюся людиною, коли жінки кладуть мені в кишеню гроші. Скажу щиро, почуваюся приниженим, бо знаю, що не завше ті жінки мають гроші, а їм ще дитину ростити. І я подумав: а чому справді ніколи не виходив на Майдан із вимогою дати мені гідну офіційну зарплату? Моя робота повинна бути достойно оплачена. Але чому я вимагав цю плату від людей, які приходять до мене? Чому? Тому що це найпростіше. Кожна людина боїться за своє життя і готова останнє віддати. Але ви думаєте, що хочу бути хабарником? Ні, не хочу! Я не виходив на Майдан, бо не вірив, що це щось змінить. А тепер вірю. Тепер я вірю, що реально жити в чесній краші з гідною зарплатою.

Дуже простий рецепт побороти хабарництво — не давати хабарів. Тоді ніхто й брати не буде.

Олеся, сестра Оксани

Джерело: "Моя сповідь №2(38) 2015"