Шукаю відця для панотця

Коли Тарас сказав, що не може стати священиком, бо безбатченко, я зробила все, щоб це виправити.

Нещодавно принесли з пологового наймолодшу онучку. Тепер у нас із Борисом аж шестеро маленьких сонечок. Хіба могла я, жінка, яка все життя прожила самотою, мріяти про таке щастя у своє вікове надвечіря?

Але Бог приготував для мене щастя сімейного затипгку та родинного дитячого гамору лише на схилі літ. Ось тому й пишу цю розповідь про себе, щоб ті жінки, у яких вже за плечима кілька десятків років, невдалий шлюб, розлучення, хвороби, не впадали у відчай, а просто жили, молилися та випрошували навіть у поважні роки собі щасливу долю та пару.

А своє щастя я знайшла за оголошенням у газеті. У таке я ніколи не вірила і написала з відчаю та в безнадії, адже мого сина Тараса, який мав от-от прийняти священичий сан, ніяк не хотіли висвячувати. Тому що безбатченко. Можливо, це була примха церковних керівників, а може, є якісь приписи, або ж Тарас сам соромився того, що "незаконно народжений", без шлюбу та навіть цивільного штампа в паспорті, має стати священиком і навчати інших, як жити.

"Мамо, напевно, усі роки навчання в семінарії — то марна справа, — сумно сказав мені напередодні випускних іспитів син. — Я так хотів служити Богові, адже Він врятував мене, та... Напевно, нічого не вийде в мене, бо ж я — безбатченко". "Сину, тебе прийняли в семінарію, ти добре навчаєшся, і я зроблю все, щоб тобі дозволили стати священиком", — почала казати, ніби виправдовуючись за те, що в Тараса таки немає батька.

"Я знаю, що ти зробиш все, а я сам не зможу, тому спробую поїхати за кордон на заробітки, як усі. Не бійся, мамо, я тебе дуже люблю, буду тобі допомагати, і все в нас буде добре". Тарас усміхнувся та пішов до семінарії, залишивши мене з думками та спогадами.

26 років тому я мусила вибирати: або народити дитину без батька і залишитися без допомоги родини, без роботи, без даху над головою, або зробити аборт. А тоді ще й Союз розвалювався, узагалі був хаос, і ніхто не знав, як далі жити. Мені тоді було вже ЗО, я встигла одружитися із сусідом та розлучитися. Бо чоловік пиячив і бив мене. Ми прожили лише півтора року. За цим шлюбом анітрохи не шкодую й досі. Я працювала секретаркою в суді. Робота не хтозна-яка, але завжди мала і цукерки, і коньяк, і ще кілька карбованців понад зарплату.

Батьки мої—старі комуністи, занадто "правильні". Коли почули, що я завагітніла, вказали на двері. Батько дитини, наш адвокат, Віктор Васильович, який клявся мені в коханні та казав, що розлучиться з дружиною, почувши звістку про дитя, кинув мені кілька карбованців і сказав, що я вже "доросла" і сама знаю, що треба робити, щоб не було дитини. А ще порадив поїхати на аборт до Львова або до Івано-Франківська, бо в Чернівцях може піти поголос. Але я вирішила, що народжуватиму. Згодом, щиро кажу, не раз про це й пошкодувала, адже сина я виношувала дуже тяжко. Тарас народився восьми місячним, по народженні мав два з половиною кілограми, був дуже кволий. Ніхто з лікарів навіть не сподівався, що він буде нормальним, не калікою, не розумово відсталим, та й взагалі житиме.

Та син вижив, щоправда, ходити та говорити почав аж у три роки. А до того часу я, переконана до цього випадку атеїстка, возила його по церквах і монастирях. "Боже, якщо Ти є, збережи мені дитину, і я віддам його тобі на службу", — казала я, стоячи на колінах та заливаючись сльозами в кожному храмі. І сталося чудо: Тарасик став дуже швидко наздоганяти в розвитку ровесників, а лікарі, які ставили йому страшні діагнози, лише дивувалися. Я ж своєї обіцянки не забула і щонеділі й у свята, та й часто в будні дні водила сина до церкви. В одному з храмів він став прислуговувати священикові, а, підрісши, сказав, що хоче навчатися в семінарії.

Я дуже раділа, бо знала, що інакше й бути не може, адже я давно віддала дитину Богові. Кожен його день у семінарії був для мене святом. Проте п'ять років пролетіли непомітно. Син дуже змінився, став цілковито іншим — спокійним, поважним. Я не тямилася від щастя. І ось тепер Тарас каже, що не може стати священиком, бо безбатченко. Я почувалася винною, адже кілька разів мене кликали заміж, і я могла дати Тарасику батька. Проте ніхто з тих чоловіків мені особливо не подобався. Синові також. А його думка була для мене найважливішою. Так ми і жили удвох: я торгувала на Калинівському ринку (бо ж із суду довелося давно звільнитися), а Тарас вчився. Разом ми часто їздили по церквах, на прощі, одне слово, не до чоловіків мені було.

Проте тепер я твердо вирішила, що батько в Тараса буде, і син стане священиком. Я сіла та почала писати оголошення в одну з місцевих газет. Замість кількох рядків вийшов довгий лист, який починався словами: "Шукаю вітця для майбутнього панотця". Далі описала все своє життя, себе та мої вимоги до майбутнього чоловіка. Щоправда, в успіх цієї справи зовсім не вірила.

Коли мені зателефонував Борис, я спочатку подумала, що то якийсь розіграш. По той бік телефону спокійним басом чоловік говорив, що готовий стати батьком майбутньому священикові, якщо я погоджуся стати матір'ю його чотирьом дорослим донькам, а ще бабусею чотирьом онукам. Я засміялася і... погодилася. А вже наступного дня майже забула про дивний дзвінок. Але чоловік нагадав мені про себе знову та сказав, що онуки чекають бабусю, а вона чомусь все не йде.

Ще через день я зустрілася з Борисом. Він мені одразу сподобався. Високий, кремезний, він випромінював мужність і впевненість. За таким жінка почувається, як за кам'яною стіною. Ми проговорили шість годин. Борис розповів мені, як овдовів, як сам виховував і ставив на ноги доньок, тепер — онуків. А коли прочитав мій лист, зрозумів: це доля. Я познайомилася з його дітьми та онуками. Не скажу, що вони мені дуже зраділи, але й ворожості не було. Кілька місяців доньки із зятями просто приглядалися до мене, зате онуки прикипіли серцем до нової бабусі.

Я думала, що таке буває лише в казках, адже події розвивалися дуже швидко. Утім Тарасові я ніяк не наважувалася сказати, що в нього буде... батько. Ну, не рідний. Зате... справжній. Про це йому сповістив сам Борис. Тарас був ошелешений і не знав, що сказати чужому дядькові, який ледь не з порога після привітання заявив, що він йому стане батьком. А згодом була довга чоловіча розмова Бориса з моїм сином. І все склалося якнайкраще. Ми з Борисом одружилися, і він замінив синові батька, хоча й не всиновив, адже Тарас повнолітній. Та про такі тонкощі в семінарії не говорили, всі справді щиро раділи, що в Тараса тепер є батько, і вже ніхто не міг дорікнути майбутньому священикові, що він байстрюк.

І Тарас висвятився, але перед тим ще й одружився, з однокласницею Наталкою. У них тепер підростає донечка Улянка. А днями середуща Борисова донька Оксана народила нам онучку. І в нас надвох п'ятеро дітей та шестеро онуків. Велика і дружня родина, а я у свої 63 роки — щаслива дружина, матий бабуся.

Марія П.

Джерело: "Моя сповідь №4(40) 2015"