Повертайся, тату!

Коли мамі повідомили, що ти зник безвісти, вона плакала цілу ніч. А я спересердя подумала: "Бог почув мої молитви!"

Я зненавиділа тебе ще до того, як уперше побачила. Мене просто підкидало, коли мама годинами крутилася перед дзеркалом, а ще змащувала ноги кремом-автозасмагою ("бо сині, як у курки"), коли кидалася до мобільного так стрімко, наче від цього дзвінка залежить усе її життя.

А що робилося з її голосом, коли вона говорила з тобою! Він лунав, наче кришталеві дзвіночки. І очі — щасливі-щасливі. Як у дівчинки...

Після того як тато нас покинув, мама понад два роки ні з ким не зустрічалася. Вона часто казала, що нам з нею ніхто не потрібен, що ми — сильні дівчата і самі впораємося з усіма проблемами. Коли мені виповнилося одинадцять, я власноруч поремонтувала у ванні змішувач, а ще ми з мамою у чотири руки чудово побілили стелю і стіни на кухні.

Коли мама затримувалася на роботі (готувала свій бухгалтерський звіт чи з іншої причини), я готувала вечерю і вкладала спати Артемка. У п'ять років братик захворів на вітрянку, треба було пильнувати, щоб він не розчухував пухирці, і я годинами не відходила від його ліжка, навіть уночі, розважала його казками. Я знала, що без мене мама не впорається, їй треба виспатися, вона і так гарує як кінь на двох роботах, бо наш татусь — злісний неплатник аліментів, і нема на то ради. Мама завжди казала, що я в неї — єдина помічниця і розрада, що без мене вона б збожеволіла...

Перше, що ти зробив, коли з'явився у нашій квартирі, — взявся ремонтувати сантехніку. Урятований мною змішувач, хоч трохи протікав, але ще міг служити. Проте ти відправив його на смітник. Коли ти лагодив велосипед Артемка, цей дурник дивився на тебе як на Бога. Уже за тиждень малий зрадник виліз тобі на коліна. Так само запопадливо поводилася і наша "йоркширка" Аза. Ти хоч розумієш, як дико виглядало, коли ти вигулював її вулицею? Двометровий дядько із собачкою, що вміщується у кишені!

Ти зробив спробу, і не одну, й мені залізти в душу. Пропонував навчити прийомів карате —для самозахисту. Барбі подарував. Міг би, між іншим, поцікавитися в мами, чи мені це потрібно, то й дізнався би, що я з десяти років ляльками не бавлюся! Коли зустрічав мене з вечірніх тренувань, признаюся, мені було трохи приємно. Хоча робила вигляд, що мені байдуже. Дівчата тебе оцінили — сказали, що ти схожий на Він Дизеля. Правильно, такий же лисий. Ще фігура в тебе атлетична. Але обличчю бракує суворості. Ніякий з тебе не герой бойовиків.

Ви з мамою, мабуть, не здогадувалися, що я чую, як ви кохаєтеся за стіною. Можливо, ти не в курсі, що в "хрущовках" стіни, як картон? Потім ти ще дивувався, чому я перед школою не снідаю. Та я просто не могла дивитися на ваші задоволені обличчя. Особливо на мамине. І ці твої слова: "Побілка вже ні до чого, треба "освіжити" . Ще й півроку не прожив з нами, а поводився, наче господар. І нашу маму "мамусиком" називав. Ти вважаєш, це нормально?

Ніколи не забуду той день, коли на порозі стояв наш тато. Винувате обличчя, валіза і коробка кукурудзяних паличок у руках — колись ми з Артемом їх дуже любили. Татова молода подружка його вигнала, і він не сумнівався, що мама і ми, діти, його приймемо з розкритими обіймами. Він збагнув, як сильно "обламався", коли Аза його обгавкала, а потім ти вийшов з кухні зі штукатурним валиком у руках і владно поклав мамі на плече свою білу від вапна руку.

Ти все зіпсував. Хоч батько і зник на два з половиною роки, зовсім не допомагав нам із мамою, не цікавився здоров'ям Артема, але вони з мамою, можливо, змогли б почати все знову. Мама раніше все пробачала татові, а тепер—через тебе — була непохитною. Може, вона і справді почувалася за тобою як за стіною, утім мені тата було шкода.

Проводжати тебе на АТО я прийшла не з любові до тебе, а із жіночої солідарності. Я боялася, що мама геть розклеїться, а поруч з дітьми вона завжди тримається мужньо. Таки розклеїлася. Голосила, наче якась селючка, туш по обличчю розмастила. Ти обняв мене за плечі йтихо попросив: "Мала, маму припильнуй!" Чуєш, а хто про неї два роки, допоки ти не з'явився, дбав?

Коли ти, Дизелю, зник безвісти, мама плакала цілу ніч. А я спересердя подумала: "Бог почув мої молитви!" Але якщо читаєш ці рядки, знай: насправді я не бажаю тобі зла. Чесне слово. І в Артемка знову зламався ровер. Чуєш, Дизелю, до нашої школи приходили з телебачення, робили репортаж про першокласників, і Артемко на камеру звернувся до свого татка, який воює у зоні АТО, сказав, що дуже за ним сумує. Це він до тебе звертався...

Уже півроку від тебе немає новин. Мама — в нормі, але втрачає надію. Я переконую її, що ти, можливо, "під прикриттям" і твоє зникнення — це легенда. Так буває з розвідниками. У гіршому разі, тебе контужено, ти втратив свій жетон і, невпізнаний, лежиш у якомусь госпіталі. Хоч там як, щойно отямишся, знай: ми тебе чекаємо. І я зовсім не проти, щоб ти навчив мене прийомів карате. Самозахист—корисна річ, особливо тепер, коли з вечірнього тренування іти так тривожно...

Олеся, 13 років

Джерело: "Моя сповідь №3(39) 2015"