Нічого особистого, тільки бізнес!

Я перестала конфліктувати із чоловіком, коли придумала для нас спільну справу.

Одружилися ми рано. Обом було лише за двадцять. Було кохання, були плани. Ужвох тягнулися до чогось кращого, працювали, облаштовували своє гніздечко. Виростили двох донечок. І поки виховували дітей - робили все дружно, спільно, часто вимовляли слова любові.

Але діти виросли. Спільні справи потроху вичерпалися. Нам уже було нудно удвох, і кожен старався якомога довше затримуватися на роботі.

Навіть з друзями стали рідше зустрічатися. Хоча вони кликали на концерти, пікніки, посиденьки... Якось ліньки. І найжахливіше: я одного разу відчула, що чоловіка зацікавила інша жінка. Сім'я руйнувалася на очах. Було образливо, але я, хоч це й може здатися дивним, розуміла чоловіка. Тому зчиняти скандали не хотіла. І не хотіла втрачати його. Все-таки ще жевріла любов до нього. Та й звичка, прив'язаність — річ сильна.

І тоді я поставила собі за мету врятувати наші стосунки, зберегти сім'ю.

На інтернет-сайтах і в жіночих журналах навперебій повторювали шаблонне: "Одягни мереживну білизну, приготуй вечерю, запали свічки..." Ні, нам це явно не підходило. Я замислилася: ачого, власне, хоче мій чоловік? Про що мріяв? Довго думала, адже хотілося знайти рішення, яке б підходило і мені.

І якось... згадала нашу давню мрію! Але одразу викладати чоловікові свої ідеї я не наважилась. Вирішила діяти хитріше, обачніше.

Колись мій чоловік дуже любив щось робити своїми руками, особливо працювати з деревом. А я любила все перешивати, розмальовувати, реставрувати — власне, теж рукоділлям займатися. Утім, на це все завжди не вистачало часу: діти, хатні турботи, робота, друзі, поїздки.. Усе відкладали в довгу шухляду. Чи не настав час звідти "вийняти" оте хобі?

Для початку я купила за оголошенням старий комод. Привезла його додому, а ввечері, коли чоловік прийшов з роботи, завела розмову про те, як би краще цю антикварну річ відреставрувати. Мовляв, хочу в спальні поставити. Чоловік спершу отетерів, неохоче якось відповідав. Але я бачила, як у ньому прокидається колишній запал. І тішилася — план працює! Вже наступного дня прийшов з роботи раніше і відразу взявся шліфувати стару річ.

Чоловік відреставрував комод, я його прикрасила декоративним розписом й одразу ж потому запропонувала поїхати на "блошиний ринок" по стару швейну машинку: здається мені, що столик з такої красивий вийде. Він погодився.

Потягнулися річ за річчю... Тепер він раніше приходив з роботи, і у вихідні не виїжджав не знати куди. Ми вже разом вирішували, що реставрувати, що створити. З'явилися незвичайні світильники, картини, полички... Нам було цікаво удвох, було про що поговорити. Діти навіть помітили, що ми якось... помолодшали. Ми знову зустрічалися з друзями, стали їздити в мандри, та й просто гуляти вечорами вуличками міста.

А згодом чоловікові спало на думку придбати гараж недалечко від людної вулиці й відкрити в ньому майстерню-крамничку. Так у нас з'явилася спільна справа: цікава, не дуже прибуткова, але на життя вистачає. "Нічого особистого, тільки бізнес!" —якось пожартувала я. Бо насправді це не так. Ми знову стали дружною, люблячою парою. І він не задивляється на інших жінок. Сподіваюся, комусь пригодиться наш досвід.

Світлана Дорошенко, м. Луцьк

Джерело: "Моя сповідь №3(39) 2015"