Не принесеш на пляшку - вб'ю

Учителька іноземної мови стала безпритульною жебрачкою.

Уже як місяць як не можу знайти спокою. Уночі не спиться, їжа не смакує - і все через зустріч з давньою знайомою. Здавалося б, у мої літа різного побачила за життя, але тут...

Це сталося минулого місяця. На ринку біля приміського вокзалу того дня і продавців, і покупців було чимало — усі готувалися до великодніх свят. При вході на ринок й узагалі стовпотворіння — одні заходять, інші виходять, а тут іще ті жебраки із жерстяними баночками щось жалібно бубонять підніс. Я вже, було, оминула їх, якраптом погляд затримався на худющій жінці, з-під подертої хустини якої повибивалися сиві пасма. Таке знайоме обличчя... Я на мить зупинилася, і жебрачка зрозуміла це як знак, що їй зараз щось перепаде. "Не проходьте, подайте на хліб", — ледь чутно промовила. І коли я почула голос, усі сумніви відпали. "Маріє Петрівно, що з вами сталося?" — витиснула зі себе.

Того погляду я не забуду ніколи. Жебрачка знітилася й аж ніби змаліла, хоч від тієї жінки, котру знала колись, і половини не лишилося! Марія Петрівна колись працювала у тій же школі, що і я. Вона викладала іноземну і вважалася одним з найкращих фахівців. її учні вступали до вищих навчальних закладів, перемагали у конкурсах. Пропрацювавши чимало літ, Марія Петрівна вийшла на пенсію, і тоді наші дороги розійшлися. Я її запам'ятала як жінку, що завжди була зібрана, акуратно зачесана, одягнена у строгий костюм, зі стосом зошитів у руках. І тут через роки раптом така зустріч...

Забувши про городину й молоко, за якими приїхала на ринок, я стала розпитувати пані Марію, що з нею сталося. Та позаякпотік людей на вході до ринку не припинявся, вмовила її вийти з тієї тисняви. Ми зайшли до найближчого кафетерію. Офіціантка з підозрою зиркнула на мою супутницю, та я миттєво перервала її недовірливі погляди, суворим учительським тоном (свого часу саме таким вбивала алгебру та геометрію у голови затятим двієчникам), замовивши гарячого супу та чаю. Моя колишня колега, педагог із багатолітнім стажем, а нині немічна беззуба бабця, яка стоїть на вулиці з простягнутою рукою, зізналася, що не їла гарячого супу дуже давно. Від тих слів мені перехопило подих, я ледь стримала сльози.

"Як таке могло з вами трапитися?" — знову повторила я.

Жінка почала розповідати. Говорила затинаючись, знічено, ховаючи очі. Спершу згадала молоді літа — про заміжжя, про народження сина. Про те, якчо-ловік знайшов іншу сім'ю і покинув її з малим, як син звинувачував матір у тому, що вона не втримала батька. Розповіла й про те, як працювала на роботі, не цуралася жодного підробітку —чи репетиторства, чи перекладу. А все для того, щоб син не почувався обділеним, щоб мав усе, чого його душа забажає. Марія Петрівна тяжко зітхнула: "Усе своє життя я присвятила єдиній дитині. І в тому моя помилка — виховала жахливого егоїста, котрий не думає ні про кого, крім власної персони". Жінка говорила далі: "Допоки працювала на роботі, перекладала, мала непоганий заробіток. Купувала синові дорогий одяг, техніку, влаштувала в університет. А він, невдячний, лише витягував з мене все, що мала, аби погуляти з друзями. Навчання закінчив, навіть пішов на роботу — мої знайомі допомогли. Та довго там не втримався—украв якийсь дріб'язок. Потім зізнався, що до зарплати треба було почекати ще два дні, а йому забаглося погуляти з друзями. Були ще якісь спроби заробити, та жили ми переважно на мої гроші. Далі— більше. Син став частіше зазирати у чарку. Я просила, благала — зупинися! Не зупинився. Через бійку, у якій важко скалічили юнака, потрапив за грати. А вийшов звідти... звіром. Бачиш, сиджу перед тобою беззуба — то рідна кровинка такого наробила. Я йому слово — а він кулаком в обличчя як зацідить! Бив нещадно, особливо тоді, коли грошей не знаходив. Ана той час уже нічого було знаходити. Я вийшла на пенсію, а вона сама знаєш яка — як кіт наплакав.

Від побоїв у мене стало погано з нирками. Я до лікарні, а там за все плати. Дали якусь пігулку й кажуть, йди, бабо, звідсіля. Колишні співробітники через сусідку дізналися про біду. Чужі люди виявилися добрішими за єдину рідну людину — зібрали гроші на ліки, принесли до хати. Ітре-ба було такому трапитися — якраз у ту мить додому син повернувся. Тверезий. А коли він тверезий, то гірше й бути не може. Накинувся на гостей із кулаками, гроші відібрав. Я ледь вблагала до міліції не скаржитися — бо знову посадять...

Тиждень його не було вдома. Потім знову повернувся, накинувся з кулаками. "Давай гроші або неси пляшку! Не принесеш — уб'ю!" Тоді я вперше пішла з простягнутою рукою. Поїхала в інший район, де мене не знають (а хто і знав колись, тепер не впізнає!), і того дня настар-цювала якусь копійчину. Віддала синові. Оті нажебрані гроші якийсь час були своєрідною платою за те, що я ночувала вдома, а згодом у сина з'явилися приятелі по чарці, з якими почав гоститися у нашій квартирі. Боже, на що та квартира перетворилася! Невдовзі власна домівка стала для мене катівнею, бо побої вже не припинялися. Тому одного дня я вирішила туди не повертатися. Спочатку ночувала в одному з підвалів, улітку — на території занедбаного заводу. А тепер пристала до таких, як і я. Жебракую, збираю пляшки, макулатуру. І кожного вечора благаю Бога, щоб мої муки скінчилися".

...Я була вражена почутим. "Маріє Петрівно, але ж треба діяти! Зверніться до міліції, поверніть собі помешкання". Жінка махнула рукою: "Тепер не маю для кого жити на цім світі, тому до всього мені стало байдуже..." Вона подякувала за обід і пішла, попри те, що я пробувала її зупинити.

Упродовж місяця приїжджаю на ринок, та пані Марії там нема. Я спробувала розпитати безхатченків, чи не знають вони, куди вона поділася. Один із них розповів, що Марія подалася з міста в інший обласний центр. Відтоді не можу знайти спокою через те, що не зупинила жінку, не зуміла достукатися до її зболілого серця...

Галина Іванівна

Джерело: "Моя сповідь №4(40) 2015"