На людських сльозах не заробиш

Вогонь в одну мить забрав усе добро, яке жінка нажила за торгівлю оковитою

Коли сусідка побивалася над згарищем, я мимоволі пригадала, скільки разів бачила, як нещасні матері чи дружини пияків плакали і просили її: "Катерино, не наливай!"

Таувідповідь: "Якневмене, то в Нуськи на Слобідчині пляшку візьме і нап'ється! То чого від мене хочеш? " Не одна кидала через плече прокльони і йшла додому, до своєї біди...

Сусідка Катерина з наших, місцевих, моя однолітка. Батько фірманив у колгоспі, а мати, пригадую, завжди то з сапкою, то з серпом, то з грабельками. У родині було шестеро дітей. Грошей не було, то, за нинішніми мірками, виросли вони в чорній біді. Катруся вийшла заміж зовсім молоденька — їй було 17 чи 18. А там через рік первісток, за ним — двійко дівчаток. Діти ще попід стіл пішки ходили, як від громовиці загинув чоловік. Катерина залишилася з трьома малими сама.

Не знаю, хто вклав їй у голову ту думку, тадесьтоді Катерина й взялася за "підробіток" —почала гнати самогон на продаж. Спочатку лише своїм — кому з родини на недільне застілля треба було, то йшли до неї, а потім і сусіди почали вчащати. А там і далекі сусіди, і зовсім чужі люди. Катерина дорого не правила, а як розхвалювала свій крам! Казала: ось ця, міцненька, — з грушок, а ця на медку настояна... Котрим просто продавала, а кого й вдома частувала. На той випадок завжди мала закуску — квашені огірки чи капусту та кусень хліба. За їжу — плата окрема. Але тим, хто без 100 грамів дня прожити не може, того і треба. Тож потроху жіночка зажила слави, і коли хто казав, що йде до Катерини, всі розуміли, що буде застілля.

Потім на Катерину хтось написав заяву, до неї з обшуком прийшла міліція. Один раз, другий... І хоч над кутом періодично стояв важкий сморід (які там грушки чи мед — з буряків, певно, варила своє пійло!), у Катерини жодного разу не знайшли ані браги, ані причандалля, у якому, власне, й варять самогон, ані готової "продукції". Жінки подейкували, що то дільничний за окреме "дякую" попереджає Катерину про візити. А та, до слова, мала надійний сховок— бачки зі змійовиком та трубками ховала в невеличкому погребі. Ввійти до нього можна було з коридору, відчинивши ляду. Але коли господиня відкручувала ручку від ляди, та зливалася з підлогою. Кинеш зверху ганчірку — чужий ніколи не здогадається, що під ногами пустота. А от пляшки із самогоном ховала не так далеко (ану ж раптом прийде "спраглий" — треба, щоб усе було під рукою). Колись на подвір'ї у Катерини росла височенна тополя. Вітер її зламав — ледь хату не розвалила. Дерево розрізали й пустили на дрова. А широченний пень так і залишився, бо нікому було його викорчувати. З одного боку в тім пні була чимала порожнина. Ось сусідка й додумалася ховати там пляшки з оковитою. Прикрила згори бадиллям чи трухлявими шматками дерева — шукай, шановна міліціє, де хочеш!

Якийсь час Катерині велося таки незле: діти підросли, старшого навіть в інститут прилаштувала. Дівчата згодом, уже за України, виїхали закордон, там одна, здається, і заміж вийшла. А Катерина свого торгу не припиняла. Та й навіщо? Тоді, у 90-х, коли в країні була розруха, пияки чи не останнє з дому приносили, щоб лише налила чарку. Розказували про одного із синім носом, що приволік до Катерини вже трохи змилений шматок мила і благав налити хоч 50 грамів! Інші несли хто що поцупив: той кіло гречки, інший — закрутки. Не було й дня, щоб на нашому куті не то-пталися місцеві п'яниці.

А тут Катерина ще й надумала нову хату поставити. І майстри знайшлися недорогі — ті, що за роки стежку протоптали до самогонниці. Нове помешкання виросло як на дріжджах, а жінки казали, що на людських сльозах, бо ні один із тих майстрів не приніс додому ані копійки заробітку. Натомість не одна нещасна дістала добрячого стусана від п'яниці, інші сушили голови, чим дітей нагодувати, коли батько повиносив усе з хати. Та Катерина не зважала—у неї був інший клопіт. Син надумав одружитися, тож тепер нові видатки — на весілля.

Гулянка того дня була славна. Катерина ходила поміж гостей, як пава, а коли дійшло до вітання молодих (у нас подарунки молодятам дарують наприкінці забави), то вкотре ошелешила всіх — подарувала молодому подружжю ключі від машини.

Минуло трохи часу, і щастя стало відвертатися від Катерини. Першого удару по її бізнесу завдав один із місцевих — чоловік відкрив у центрі села невеликий генделик. Там і наливали, і пригощали, а найбільшою дивовижею були кури гриль з величезної засмальцьованої пічки. Ото чимало Катерининих пияків стали учащати в нове місце. А згодом невістка, побивши горщики з чоловіком, подала на розлучення. Син Катерини почав пити, як кажуть, по-чор-ному. Катерина побачила, що біда, і навіть сховала ключі від машини — ще недавно вони із сином лаялися, бо той десь хотів їхати, хоч ледве на ногах тримався.

А оце нещодавно сталася біда: Катерина кудись подалася з дому, а син знайшов пля-щину і напився до нестями. Уже ніхто не дізнається, що саме тоді сталося: чи він зумисне підпалив хату, чи вже й не розумів, що діє. Загорілося одночасно у трьох кімнатах — Катеринин син згорів живцем. А полум'я за лічені хвилини зжерло весь хатній мотлох, усе те, що сусідка надбала за роки, залишилися тільки чорні від кіптяви стіни.

Катерина прибігла додому тоді, коли пожежники погасили вогонь і якраз виносили тіло сина у якійсь вереті. Стала голосити, їй піднесли крапель... А мені все не йшли з голови слова однієї з жінок, чоловік якої ще молодим вмер від алкоголізму: "На людських сльозах не заробиш..."

Валентина Мирославівна, Прикарпаття

Джерело: "Моя сповідь №5(41) 2015"