Музика для двох душ

У цій дівчині стільки щирості, світлої віри й дитячої радості, що її не можна було не полюбити.

У домі Миколи Опанасовича я спочатку була доглядальницею. Соціальна служба догляду літніх людей, працівником якої я була, скерувала мене до нього два роки тому.

Згадую, як уперше прийшла на його подвір'я: він сидів у кріслі-гойдалці з книгою у руках. Пильно глянув на мене.

— Чи не бажаєте зі мною почитати?

— Узагалі я тут для того, щоб прибрати в хаті, зварити обід...

— Думаєш, я немічний? — з тінню легкої іронії мовив пан Микола, стягаючи з носа окуляри та піднімаючись на повен зріст. — Із цим я раду дам собі сам. Краще почитаймо...

НА ВСЕ СВІЙ ЧАС

Так я знайшла приємного співрозмовника і навіть друга. Знала про нього зовсім не багато. З господарства дідусь мав лише декілька курей, дві гуски і неймовірну грядку, де завжди, крім зими, цвіли різноманітні можливі й неможливі квіти. У його домі було чисто й затишно. Меблів небагато, лише посеред кімнати стояв великий чорний рояль, який, очевидно, був свідком минулого, про яке Микола Опанасович чомусь не хотів згадувати. Якось я спитала дідуся, чи вміє він грати. Той відповів: "Доводилось..." Стало цілком зрозуміло, що старенький волів би не чіпати тієї теми. "На все свій час", — подумала тоді я.

І от час таки настав, і крига скресла. Одного разу Микола Опанасович захворів. Нічого серйозного, звичайна застуда, але для людини його віку — то чимало клопоту. Я, як звично, поралася на кухні, а коли принесла пану Миколі гарячий чай, то побачила, що він сидить біля відчиненого вікна і незворушно дивиться на дощову завісу. Я поспішила зачинити вікно, але він зупинив мене.

— Не треба. Хай хоч дощ торкнеться музикою моєї душі...

— Музика дощу? Здається, ваш рояль давно прагне, щоб хтось торкнувся руками клавіш...

Він не відповів. А за кілька хвилин підійшов до інструмента, підняв кришку, ніжно погладив клавіші, ніби вони були йому чимсь найдорожчим у цьому житті. Я боялася навіть диханням порушити цю ідилію, бо вчувалося в цьому щось таке інтимне, наче змучена роками людина вперше оголила свою душу.

— Колись ти питала мене, чи доводилося мені грати, — з важкістю у голосі промовив пан Микола, дивлячись на завісу дощу. — То я скажу тобі правду: доводилося і не раз. Музика була частиною мого життя, без якої я не міг ні дихати, ні існувати. Я був у батьків пізньою дитиною, тому мені ні в чому не відмовляли. Батько працював на заводі у дві зміни, мати була продавцем у магазині. У школі я старанно вчився. Якось у нашому містечку влаштували концерт за участі справжнього оркестру, і тоді я вперше почув звуки рояля... Кожна нота озивалася в моїй душі невимовним трепетом. Уперше поріг музичної школи я переступив у вісім років. Моєю вчителькою стала вже тоді сива Марта Василівна. Саме вона першою дала мені зрозуміти, що таке музика. Коли вона грала, душа моя завмирала. І я вирішив, що колись гратиму так само майстерно.

Через два роки вже виступав на концерті у нашому містечку. Тоді вперше бачив, як іскряться гордістю очі матері й моєї наставниці. А коли закінчував школу, Марта Василівна сказала: "Куди б доля не занесла тебе, хлопче, не кидай музики. Хай вона і далі живе в тобі".

Я СЛУХАВ СЕРЦЕ — І ЗАПИСУВАВ НОТИ

...Я зустрів її у дворі консерваторії, де ми разом навчалися. Вона несла свою скрипку і ноти, а я мчав сходами і ледь не збив її біля входу. Кинувся допомагати збирати нотні аркуші, тоді на мене й зиркнула пара зелених очей, в яких палали іскорки гніву.

Удруге я побачив її на одній із репетицій оркестру. Наважився підійти.

— Спочатку ви ледь не скалічили мене, а тепер переслідуєте? —почала вона розмову першою.

— Я ж тоді ненавмисне, вибачте. Як вас звати?

— Навіщо вам моє ім'я? Чи це ви так оригінально знайомитеся, збиваючи дівчат з ніг?

Так я познайомився з Надією. У цій дівчині було стільки щирості, світлої віри й дитячої радості, що її не можна було не полюбити. І я любив... Віддано й щиро. Співав під її вікнами пісень, рвав квіти просто на клумбі. .. У той період в мені наче відкрилося друге дихання. Хотілося літати, і душа таки відривалась від тіла й летіла собі куди заманеться, а я в такі миті просто грав. Бездумно торкався клавіш, слухав серце — і записував те все по нотах. Так я, навіть неусвідомлюючи того до кінця, почав писати музику...

Не можу сказати, що успіх прийшов одразу, але це для мене тоді було не основне. Згодом моєю музикою зацікавилися керівники оркестру, саме через них я вийшов на потрібних людей — і мою мелодію купили. Відчуття було якесь незвичне, так ніби ти продав палець, який ще твій, але наче чужий. На перший гонорар купив Надії перстень, квіти, шампанське...

Того вечора вона погодилася стати моєю дружиною. Я й сьогодні згадую її заплакане обличчя, і коли питав її, чого плаче, вона відповідала, що від щастя. Тоді я був найщасливішим у своєму житті. Ми побралися восени, коли з дерев сипалося золото, а з наших очей — іскри любові. Той період мого життя був найкращим. Тоді, як ніколи, легко жилося й дихалося. Через два роки у нас народилася донечка, назвали Ларисою. Дівчинка підросла, в Надія влаштувалась учителькою вокалу до музичної школи, я ж працював у міській філармонії. Життя було спокійне і розмірене.

ЗАЛИШ МЕНЕ, ЗНАЙДИ ЗДОРОВУ

Ми з Надею відсвяткували восьмий рік спільного життя. Перед Новим роком Надійка метушилася, вибирала подарунки, готувалися до святкового виступу нашої Лариси у садку. Надійка з Ларисою якраз поїхали забрати святковий костюм для донечки, засиділися у її двоюрідної сестри. Того вечора був туман, мряка... Надія подзвонила і сказала, що вони з донечкою затримуються, а я сказав, аби взяла таксі, бо надворі негода. Вони взяли таксі, але додому не доїхали — автомобіль на перехресті зіткнувся з вантажівкою, яка посипала дорогу. Лариса загинула на місці, а Надю госпіталізували — без жодних прогнозів і надій на життя... Мій світ, досі гармонійний і зрозумілий, того дня розірвався по швах. Заспокоювали друзі, рідні, колеги, але Надя не розплющувала очей і незворушно лежала у палаті під звуки-сигнали медичного обладнання. Я перестав їсти, спати — боявся, що вона прокинеться, а поруч нікого не буде, тому дні й ночі проводив біля її ліжка. Надія пролежала у комі майже два місяці, і коли вже ніхто не сподівався на її повернення, таки розплющила очі. Нічого не пам'ятала, не могла рухатися, чітко говорити... Я годував її з ложечки, а вона плакала, питала—де Лариса, чого вона не приходить. І не знав — що відповідати. Ніби відчував, що коли Надія дізнається про смерть доньки, жити не зможе. Лікарі сказали, що хребет ушкоджений, що вона ніколи не стане на ноги. Я виходив із лікарняної палати і давав волю сльозам.

— Ти мовчиш, лікарі нічого не кажуть, але я розумію, що я — каліка, — сказала якось Надія. — Миколо, не сиди біля мене, знайди собі нову дружину, тобі потрібна здорова жінка, а Ларисі — мама.

— Надю, наша Лариса більше не з нами... — тихо вимовив я.

Надія заметалася, як поранений птах у клітці, б'ючись об металеве поруччя лікарняного ліжка... Після того вона перестала говорити взагалі, відмовлялася їсти, приймати ліки, лише зрідка кликала Ларису...

"Є спеціальні медичні заклади для таких хворих", — вмовляли мене лікарі та друзі. "Ні!" — сказав я.

Надія з кожним днем слабшала, однак від ліків відмовлялася, їй було важко дихати, більшість часу вона або спала під впливом сильного снодійного або дивилася в одну точку, коли при тямі не впадала в істерику. Тоді я кожною своєю клітинкою зрозумів, що нема більшого болю, ніж стояти над могилою своєї дитини й немічно дивитися, як на очах гасне дорога тобі людина... Так минув майже місяць. Усі довкола розуміли, що це — кінець, а я, мов божевільний, сподівався на якесь диво. Але дива не сталося. Я задрімав біля ліжка Надії, тоді вона й примудрилася вийняти крапельницю, від'єднати всі пристрої...

Після того моє життя скінчилося. Я покинув роботу, продав квартиру, в якій усе нагадувало про дружину й доньку. А ще перестав грати, бо з кожним звуком рояля перед очами зринали постаті Надії та Лариси. Перші дні після похорону просто не відходив від інструмента, грав, допоки не падав знесилений, а потім зрозумів, що то — міраж, омана моєї хворої уяви, і зупинився, закрив кришку рояля... На що я жив? Не повіриш, на завод пішов працювати...

— Ви так і не покохали більше?

— Ні. Кохання приходить тільки раз. Як музика для двох душ. Принаймні так було в мене. І я ні про що не жалкую.

Так і жив. У сорок років посивів. А потім перебрався сюди, до цього помешкання, щоб доважити свого віку, не взявши з минулого нічого, крім цього рояля...

МИ ЗУСТРІНЕМОСЯ, НАДЮ!

Я незворушно стояла у дверях, з очей котилися сльози. Ніколи не думала, що Миколі Опанасовичу випали така тяжка доля і таке велике кохання. Він важко зітхнув, а потім пробігся пальцями по клавішах, і з душі інструмента вирвався на волю звук, сповнений невимовного болю, який жив у ньому роками. Пан Микола заплющив очі й почав грати. У його музиці виливалася вся його душа, увесь біль і смуток прожитих літ у поєднанні з шумом дощу. Такої музики я не чула ніколи.

Той раз був останнім, коли він грав, бо я більше не чула музики його душі та рук, а рояль так і стояв, покриваючись шаром пилу. На моє прохання зіграти, він завжди відповідав, що людина грішна, тому ніколи не зможе створити кращого за те, що вже є створене Господом, як, для прикладу, дощ, тому не треба намарно тривожити тишу... Він прожив ще два роки, а потім втратив пам'ять, називав мене Надією.

Помер від серцевого нападу, а останніми словами було: "Ми зустрінемося, Надю. Я вже йду до тебе, моя люба... Ти чуєш нашу музику?"

Коли ховали Миколу Опанасовича, йшов дощ. Як він і хотів, пішов під музику дощу... Я й сьогодні, коли дощить, вслухаюся у шум крапель і, здається, чую музику його душі, яка вміла так палко любити.

Наталія ШИМАНІВСЬКА

Джерело: "Моя сповідь №1(37) 2015"