Може поживемо окремо?

He почуваюся самостійним, завжди робимо так, як хочеться тобі!" — скаржиться мій чоловік.

Страшно усвідомлювати що вже не можеш покластися на того, з ким поряд провела два десятиліття. Такою розгубленою я не почувалася вже давно. Прогнорувати проблему - не вихід. Рано чи пізно вона вибухне. І хтозна, як ми переживемо цей вибух. Яке ж рішення прийняти?

Отже, мені недавно минуло 40. Маю чоловіка-однолітка, 19 років шлюбу за плечима, двох дітей 14 і 11 років. З Євгеном ми знайомі ще з юних літ. У нашому житті бувало всяке: і хо-.роші дні, і погані. Є спогади солодкі, а є й гіркі. Але що б не ставалося, я завжди була вдячна чоловікові, що він поряд. Не сумнівалася у нас. Мала впевненість, що образи і сварки минуть, а незрима нить, яка нас пов'язує, ніколи не порветься. А днями чоловік мені заявив: "Може, поживемо окремо?"

Почалося все з буденного, здавалося б, клопоту. Навіть приємного: саме вирішується ситуація з продажем однієї з двох наших квартир і купівлею заміського будинку. Точніше, ще не вирішується. Триває стадія роздумів — що і як краще зробити. І ось на мої міркування: "Азробімо так? Чи краще так?.." — чоловік каже: "Та приймай рішення сама. Все одно вийде не так, як хочу я".

Не вперше чую від нього оце: "Вирішуй сама!" Я звикла до цього і, як завжди, прошу: "Та ти пропонуй, розповідай, чого і як хочеться власне тобі, я ж слухаю". А він: "Поки що не знаю".

Господи, та мені що, сидіти роками, чекаючи, поки він дозріє?! Час летить! У нашій сім'ї, правду кажучи, двигуном завжди була я: запалить мене ідея, і лечу вперед. Знаю, що це не зовсім правильно, лідером мав би бути чоловік. Але скажіть мені, не кривлячи душею: коли б не наша жіноча активність і кмітливість, як би жили наші родини? Ні, я аж ніяк не хочу принизити чоловіків! Вони — наша опора. І їхня присутність, мовчазна підтримка дають нам можливість бути цілеспрямованими та впевненими у своїх силах. Я кажу це абсолютно серйозно і щиро! Вдячна чоловікові зате, що мене сприймає серйозно, що я кохана і бажана, він дає мені відчуття безпеки та комфорту. Принаймні так було раніше.

Виявляється, якраз своєю енергійністю і швидкістю прийняття рішень я його не влаштовую. Мій Євген такий поміркований, аж занадто! Дуже обережний, поважний, повільний. Рішення він приймає нехай і більш обдумано, однак страшенно довго. Тим часом я спалахую легко й швидко і притім завжди досягаю задуманого. І ось тобі, дожилася. Дочекалася від рідного: "Я не почуваюся самостійним. Завжди робимо так, як хочеться тобі". І фінальний удар: "Я хочу пожити окремо".

Я не сподівалася такого від нього. Образа вмить накрила такою гарячою хвилею! Але відповіла, намагаючись опанувати себе: "Так, ми різні темпераментом і характером, але це й добре! Хіба від мене залежить, що ти не почуваєшся самостійним? Хіба я коли-небудь тобі робила щось на зло? Завжди ж просила: пропонуй варіанти, обговоримо, поміркуємо і зробимо, якхочетьсятобі. Але сам же вічно кажеш, що думок на цю тему немає!"

А він: "Ти не даєш мені часу. Вічно летиш, несешся кудись... І все сама—мене ти не поважаш, не слухаєш. Я вже давно не маю спокою, почуваюся неповноцінним у цій сім'ї. Я хочу, щоб хоч колись було по-моєму, врешті-решт, я тут — чоловік! " І після цієї його фрази мене так "накрило"! "Танабрид!" —думаю. Тут стараєшся, прагнеш бути двигуном (раз по-іншому ніяк не виходить)! Я б, може, і рада поділитися відповщаль-ністю! Я, може, теж втомилася від того, що все завжди лежить на мені, бо він сам усунувся! Та він у принципі нічого ніколи не пропонує! Ніяких ідей. Пливе за течією. І все незадоволений! Ніколи не чула від нього, що, мовляв, чудово, що в нас вийшло так і так.

Спочатку загорюся якоюсь ідеєю сама, потім помаленьку налаштовую його на цю думку, він довго ниє і ниє, а вже опісля завжди думає, який він молодець, що все вийшло! А я й не сперечаюся. З роками засвоїла, що дружина, як та шия: куди хоче, туди й поверне. Я ж не на дурощі всякі нас спрямовувала! А дбала про пільні інтереси! І такі ролі в нас склалися віддавна. Атепер він вирішив протестувати! А де ти був раніше, га? Хочеш бути самостійним, то БУДЬ же, чорт забирай! Прийми рішення і скажи, що буде ТАК! Ні ж, пониє-пониє, подумає-поду-має, а потім у будь-якому разі доходить тієї ж думки, що і я.

Я сказала йому у відповідь: "Ай справді, нехай буде по-твоєму: поживімо окремо!" І все йому так розмалювала, що, мовляв, у кожному разі це — крок до розлучення! Бо якщо його "напружують" моя активність і енергійність, то далі краще не буде. Все призведе до розлучення. То навіщо нам пробувати жити окремо? Треба й починати з розлучення! Сказала, що дітей травмувати не будемо. Хай мають кімнати і в його квартирі, і в моїй. Що залишимося в добрих стосунках, ми ж не вороги. Наговорила всього йому з таким запалом... Він аж отетерів, що я не проти.

А я насправді... От, знову сльози душать... Добре, що хоч ніхто не бачить, як пишу. Я насправді проти! Як боляче, ви не уявляєте! Старалася, добивалася—а користь з того? Невже треба було сісти і сидіти з ним досі в тій однокімнатці, з якої починали? Адже розумію, що багато чого, що маємо зараз, — і майна, і знайомств — це плоди моєї активності! Справді, втомилася миритися з його постійними депресіями і звинуваченнями на свою адресу. Тягну все на собі, ще й маю переконувати його, що я його не недооцінюю... Мабуть, не виправити нам нашихусталених таким-отчином стосунків. Жити окремо? Розлучення? Я ж теж часом втомлююся, але не хочу нічого змінювати, ми ж стільки років поряд, що йому в голову зайшло?! Оце так проявляється славнозвісна криза середнього віку?

Але якщо ця думка про несамостійність зі мною йому свербить, то рано чи пізно він піде з сім'ї, так? Може, краще рано, ніж пізно?

Тетяна І., Вінниця

Джерело: "Моя сповідь №4(40) 2015"